Юрій Макаров

Селекція

10 Липня 2020
Отже, з прем’єрою нас! У неділю на «UA: Першому» Суспільного показали дві перші серії 10-серійного документального філь­му «На східному фронті».

Відгуків ще не чув, та й зазвичай ніхто не судить за одним-двома епізодами, а вже з’явилося бажання щось пояснити, відкоментувати, додати акценти до того, що вже сказано й перезняти неможливо. Тому що це найважливіший сюжет на цей час не лише для України, а й для цілої Європи, але для більшості — я на цьому наполягаю — більшості українців за реальною увагою він опиняється десь на десятому місці після епідемії, відпустки, фінансових ускладнень, шашликів, посилення або, навпаки, послаблення карантину й таке інше. А для Європи — поготів на сотому.


Ми зі знімальною групою, більшість учасників якої (фактично крім мене) була на війні не вперше й не вдруге, проїхали вздовж усієї лінії фронту — від Маріуполя до станиці Луганської. Ми спілкувалися з десятками людей, переважно військовими. Намагалися «поміряти температуру» загалом: як сприймають війну ті, хто безпосередньо бере в ній участь? на що вони чекають? на що сподіваються? яка в них мотивація й далі, перепрошую, захищати нас? Я, звісно, мав якісь попередні уявлення, зважаючи на кабінетне відстежування ситуації на фронті та спілкування з фронтовиками, але власних вражень, хай якоюсь мірою туристичних, замінити не може ніщо. 

 

Читайте також: Чи вистачить ентузіазму


Зазначу відразу, що я даю собі звіт у суб’єктивності й неповноті цих вражень, але в мене іншого «я» немає, до того ж моє «я» в журналістській іпостасі досить скептичне й, за змогою, недовірливе. Тому те, як швидко, беззастережно й непереборно зачаровують хлопці, а надто дівчата, яких зустрічаєш на фронті, не є результатом мого попереднього захоплення. Просто вони такі, які вони є, й опиратися їхній харизмі та шарму немає ані сил, ані, головне, бажання. 

Хлопці на передовій, як виявляється, чудово усвідомлюють політичний момент, вони розрізняють країну та державу, державу та керівництво, керівництво та командування, командування та безпосередніх командирів


Отже, перше, на що звертаєш увагу, — а я це збагнув, ще коли спілкувався з ветеранами в Києві, — це антропологія. Вони всі чомусь гарні. Не без Гаусса, звісно, але загальне враження саме таке: українські вояки красиві. Далі — зовсім не спостерігається того, що може зіпсувати будь-яке враження, я маю на увазі простуватий, дещо, перепрошую, бикуватий вираз обличчя, який у Києві (а також Харкові, Одесі, Ужгороді, Кагарлику) трапляється на кожному кроці. Ну нема. Що з ним стається тут, не розумію. Можливо, десь на другій-третій лінії… Усі пам’ятають, як колишні беркутівці на блокпостах тішилися своєю безкарністю, але на передовій зовсім інший рівень відповідальності. Наступне — це тип стосунків. Знову-таки треба брати до уваги ефект спостерігача, проте мені важко припустити, що всі, кого ми бачили мимохідь, аж так уже працювали на публіку. Востаннє таке я помічав на Євромайдані, коли дуже близькі або, навпаки, напівзнайомі люди підхоплювали твою думку, емоцію, справу. І це в умовах підвищеної небезпеки, коли увага весь час має бути мобілізована, а коло спілкування обмежене, тобто стрес плюс сенсорна депривація — гримуча суміш. А вони обіймаються, жартують, кепкують одне з одного, і ти раптом відкриваєш для себе: та країна, про яку ти мріяв, що вона колись такою стане, вона вже є, і шукати її слід в окопах.


Наступне — мотивація. Хлопці на передовій, як виявляється, чудово усвідомлюють політичний момент, вони розрізняють країну та державу, державу та керівництво, керівництво та командування, командування та безпосередніх командирів. У них викликають обурення та втому (втома, втома, втома — це слово згадують тут найчастіше) недолугі спроби замирити ворога, але вони так само усвідомлюють, що альтернативою виконанню недосконалих наказів є прихід цілком реального, геть не абстрактного противника, ген він за триста метрів звідси, чого від нього чекати, знають тут усі без винятку.

 

Читайте також: Між COVID-19 та фронтом


Передбачаю реакцію на описану ідилію: по-перше, такого не буває взагалі, по-друге, а як же мародери, як заробітчани, як «аватари» (пияки з відповідного кольору пиками, яких місцеві військкомати мобілізували заради плану і які не полишають своїх звичок, а навіть навпаки)? Так усі вони тут теж є, як і тупі командири, кар’єристи, пофігісти й просто курви (я міг би розповісти чимало прикладів, подекуди ганебних, подекуди комічних, які не роблять честь Збройним Силам), проте кількість такої публіки неможливо порівняти із часткою аналогічного людського матеріалу на «гражданці», у нашому з вами мирному житті. Я вже не кажу про головне: те, що ці чоловіки й жінки виконують надзвичайно важку, відповідальну, смертельно небезпечну роботу в умовах, далеких від курортних, за що їм можна було б пробачити багато гріхів, якби вони були.
Ні, мені не примарилося. Напевно, таку автоматичну селекцію забезпечує ця війна, хай буде вона проклята.