Костянтин Москалець

Айкідо з привидами

18 Серпня 2020
Перечитуючи вже вкотре «Рамаяну», де не раз згадується використання майї під час боїв царевича Рами з недобрими ракшасами, думав оце про загадкове й блискавичне поширення цифрових технологій, про штучно створену ілюзію, облуду, ману — словом, майю.

Привиди-книги, привиди-картини, привид-музика. Вона звучить на кожному кроці, чути спів. Але хто співає, якщо довколишні люди мовчать, а самі виконавці — Джим Моррісон, припустімо, або Дженіс Джоплін чи Курт Кобейн — давно померли? 


Літери на моніторі — несправжні, вдавані. Їх неможливо старанно виводити, плекаючи каліграфію як спосіб виключно тобі одному притаманного життя. Відповідно, жити каліграфічно, жити красиво, тобто жити належним людині чином, теж не вдається. Примарних літер неможливо торкнутися, бо торкаючись, насправді торкаєшся поверхні монітора. До майї неможливо доторкнутися — ось у чому полягає первородний гріх цифрових технологій. І для людини, яка вся — плоть, уся — доторкна, — це має бути (мало би бути!) неймовірним шоком, жорстким когнітивним дисонансом, терпугом замість смичка.


Знову ж таки, існує неспростовна відмінність у сприйнятті справжнього тексту, надрукованого (хочеться сказати — вкарбованого) в справжній книзі, відчутній на дотик, доступній майже всім органам чуття — й ілюзорного тексту, віртуального, який начебто є. 

 

Читайте також: Релігія квітів і дощу


Книги з батькової бібліотеки пахнуть по-одному, книги з бібліотеки дружини — по-другому. Натомість хоч на якому пристрої відкривай цей файл pdf чи отой djvu, він не пахне нічим, він стерильний, наче макабричний парфумер із роману Зюскінда. Часом читаєш вірш (чи коротеньке повідомлення у Twitter) з монітора, і він видається тобі цілком оригінальним, ба навіть цікавим. Варто ж його роздрукувати (не знаю, як часто вам доводилося роздруковувати поодинокі твіти, спробуйте при нагоді), то, перечитуючи, майже завжди звідуєш непередаване словами розчарування. Дивитиметесь і не бачитимете — це про тих, хто читає з монітора. А ті, хто читає з матеріального носія — з паперу — бачать, і вони бачать, що твіт усього-на-всього банальний. Вони бачать, що вірш слабкий, вторинний, надто пишномовний або ж позначений характерною пласкістю, одновимірністю, притаманною хай і багатослівним текстам, створеним на комп'ютері. 

Існує неспростовна відмінність у сприйнятті справжнього тексту, надрукованого в справжній книзі, відчутній на дотик, доступній майже всім органам чуття — й ілюзорного тексту, віртуального, який начебто є


Від самого початку, коли з’явилися текстові редактори, я впізнавав ці інотексти — ніби тексти засадничо інакші, ніж письмо, створене самопискою й на папері. Саме так знавці стилю Ніцше впізнавали й розрізняли його тексти, написані від руки, і написані згодом на друкарській машинці (радше на її прототипі). Останні були позначені особливою сухістю, схильністю до рваного телеграфного стилю, тією ж таки одновимірною пласкістю.


До речі, саме ця таємнича поки що для мене аберація критичного зору, виробленого на читанні тисяч текстів смаку, не раз ставала причиною того, що я роздруковував якусь книжку, бігцем переглянуту на комп’ютері, з наміром уважніше заглибитися в текст, який здавався надто складним і об’ємним для читання з монітора. А тоді, беручися до вдумливого читання, лаяв себе останніми словами, шкодуючи за папером, який можна було витратити на щось вартісніше. 

 

Читайте також: Те, що розумному ліки, дурному смерть


Книжка, яка на моніторі видавалася такою важливою й глибокою, на папері виявлялася всуціль пересічною, претензійною, намарною, і якими там іще бувають бездарно написані, не конче на комп’ютері, книжки. От як це пояснити?
А пояснити — точніше, зрозуміти це — обов’язково треба. Перший висновок з того всього поки що доволі простий: давати відсіч несправжньому, віддаючи перевагу справжньому. Показати ракшасам айкідо. Писати самопискою на папері. Читати справжні, а не оцифровані книги. Співати самому, якщо вже не лишилося тих, з ким ти любив співати гуртом. Але співати наживо й живі пісні, а не слухати мертвотно бліді копії mp3, хоч би як гарно вони подеколи не звучали. 
У сирен он теж були невимовно красиві й солодкі голоси, але Одіссей наказав своїм морякам заліпити вуха воском… Бо то мана звучить. То сирени й майїни співають, кличучи нас до Матриці, з якої людині вже немає вороття.