Юрій Макаров

Жыве Беларусь!

13 Серпня 2020
Ми ще не знаємо, чи переможе білоруська революція. Навіть якщо ні, то хай як гірко це припускати, усе одно білоруси вже перемогли: вони заявили свою суб’єктність і підтвердили її рішучістю йти на подальші жертви. Більше ніколи ця країна не сприйматиметься як заповідник совка, сонне царство авторитаризму, слухняний, хоча подекуди й вередливий московський сателіт.

Ми приречені оцінювати події в наших братів і сестер (сам ненавиджу це визначення, надто часто ним зловживали, однак це саме те, що я відчуваю, і не я один) з позиції нашого майданного досвіду, тому кожен другий тут у нас експерт «із Білорусі». Хоча по-справжньому ми знаємо про Білорусь, особливо сучасну, ганебно мало: бацька зачистив інформпростір під корінь, надійної соціології в них не існує в принципі, будь-які описи економічного становища ґрунтуються на непрямих даних. Матеріал для наших вражень — молочні продукти в супермаркетах (п’ятий за обсягом експортер у світі), вряди-годи вантажівка чи автобус на дорозі, решта відомостей — уривчасті й суперечливі: у свідомості десь поруч розмістилися Нобелівська лауреатка Свєтлана Алєксієвіч і 114-те місце в світі за рівнем ВВП на душу населення. Відомо, що економіка, досі переважно державна, тримається на дотаціях, їх забезпечує прибуток від перепродажу на Захід російської нафти, а його, своєю чергою, — незмінний упродовж 26 років диктатор, який шантажує Кремль тим, що в разі чого перекинеться на світлий бік… Проте коли трохи ближче стикаєшся з такими виняткового рівня мистецькими проявами, як сучасне білоруське візуальне мистецтво чи театр, коли знайомишся з живими представниками братнього (ще раз!) народу, здебільшого тими, хто змушений був утекти з лукашенківського раю, стає просто соромно, до якої міри ми недооцінюємо потенціал сусіда.

 

Читайте також: Захід і Білорусь: Режим глибокої стурбованості 2.0


Білоруська покірність і пасивність — ще один штамп, який упроваджувався мало не свідомо в порядку заколисування громадської думки як зовні, так і всередині країни: мовляв, цей народ сам не прагне демократії, не доріс, бачите. Хоча в ХХ столітті сусіди мали синхронно з нами свої визвольні змагання та свою антирадянську партизанську війну, і вона тривала, як і в нас, аж до початку 1960-х. Нинішній спротив не є за своєю суттю чимось неприродним або навіть несподіваним. Несподіваними є хіба що масштаб і креатив, бо, здавалося, попередні досягнення місцевої міліції та КГБ унеможливили такі прояви вільного духу.

Білоруська покірність і пасивність — ще один штамп, який упроваджувався мало не свідомо в порядку заколисування громадської думки як зовні, так і всередині країни: мовляв, цей народ сам не прагне демократії, не доріс, бачите


Згодом політологи та спецслужби аналізуватимуть, до якої міри способи й методи ненасильницького спротиву були ефективними, чи варто було відмовлятися від одного центрального місця сили на кшталт Майдану чи Тяньаньменю й розосереджувати протистояння. Те, що в білоруського мультимайдану немає лідера, теж мало що вирішує. За аналогією: сказати, що в Євромайдану були очільники, — це дещо перебільшити. Ані Кличко, ані Тягнибок, ані, за всієї моєї поваги, Яценюк не були людьми, які безпосередньо ухвалювали рішення. Вони радше були уособленням Майдану для Банкової, де не розуміли й нездатні були повірити в самоорганізацію мас. Водночас була неабияка кількість стихійних лідерів, авторитет яких давав змогу навдивовижу ефективно узгоджувати позиції доволі відмінних за переконаннями й темпераментом груп протестантів. Відсутність єдиного порядку денного так само не є ключовою обставиною: ми якось теж між собою домовлялись, і немає підстав гадати, що сябри дурніші. Найважливіше, чи стануть протести власне національною революцією — зі зрозумілим вектором, із пріоритетами відродження не лише демократії, а й культури, мови й решти гуманітарного клею нації. Наразі іншого способу згуртувати населення не існує.

 

Читайте також: Білорусь: війна за ідентичність


Однак для подальшого перебігу подій матиме значення, чи пошле Захід чіткий сигнал, що криваве придушення народного волевиявлення не залишиться без наслідків. Якщо Аляксандр Ригоравіч твердо знатиме, що на старості літ зможе прихилити голову хіба що в Ростові (до речі, під запитанням, бо останнім часом він забагато зайвого наговорив на адресу РФ і надто демонстративно притиснув російських найманців), Пекіні, Гавані чи Каракасі, то навряд чи піде на загострення ситуації. У будь-якому разі позиція ЄС і НАТО — «глибока стурбованість» чи реальний тиск, у тому числі через неформальні канали, — визначить майбутнє не лише самої Білорусі, а й Європи як такої. Чи залишиться Європа осередком цінностей, гарантом «золотого запасу» свобод і прав людини, чи перетвориться на бюрократичне утворення, яке переросло свій сенс і цивілізаційну місію, — ось що означатимуть для нас усіх події наступних днів у країні, яка тривалий час була частиною спільної з нами держави. Я мав на увазі Велике Князівство Литовське. А ви що подумали?