Єлизавета Гончарова

Смаки та несмак

25 Серпня 2020
Як виявилось, нам дуже складно дозволити один одному різні рівні сприйняття, навіть якщо це не стосується таких болючих тем, як це вийшло зі святкування Дня Незалежності.

Розгортання широкої суспільної дискусії щодо шоу, яке представили на святкуванні Дня Незалежності, демонструє не тільки критичну поляризацію на тлі війни. Також вкотре оприявнилась проблема взаємної нетерпимості прихильників наповнення культурного простору “популярним” чи, навпаки, “високим” мистецтвом.

 

На тлі хвилі обурення загальною концепцією урочистостей та деякими відверто “попсовими” піснями, котрі були подані, як втілення суспільних тенденцій, можна було почути й інші голоси від тих, кому це також не сподобалося. Але останні наголошують, що подібні вистави мають право на існування, доки є на них попит та зберігається свобода самовираження. Тобто все логічно: непогано, що в нашій країні свої смаки можуть задовольняти люди з різними уявленнями про прекрасне. Головне, щоб все було законно, і бажано обходилось без використання мистецького контенту з країни-агресора. Звісно, моральність чи аморальність подібних шоу в рамках державних святкових заходів в країні, що воює — це окрема дискусія, котра лежить поза межами власне мистецтва. Бо дійсно, урочистості головного свята країни мали б втілювати глибокий державницький сенс, тому такий вибір способу святкування дещо дивує. Але зараз трохи про інше, можна сказати, про побутове: про те, що заважає нам у звичайному житті просто пройти повз витвір мистецтва, яке не викликає у нас захоплення, і що змушує нас обов’язково наголосити, наскільки він поганий і заслуговує на знищення. 

 

Читайте також: Заземлення «Ізоляції»

 

Майже в усіх великих містах та невеличких населених пунктах в різних куточках світу можна знайти цікавинки, біля яких фотографуються туристи. Такі об’єкти з часом стають місцевою візитівкою та навіть приносять гроші до бюджету. Чимало з них виконані далеко не в манері суворого реалізму, не кажучи вже про обов’язкову ідейну спрямованість, зрозумілу кожному пересічному громадянину. Наприклад, мільйони туристів не цікавляться, що ж там символізує всесвітньо відомий “Пісяючий хлопчик” у Брюселі, але його популярність від того не меншає. У більшості країн ставлення до різноманітних мистецьких акцій та перфомансів доволі спокійне: не подобається, то я і не буду на це дивитися (слухати, фотографувати тощо). Чому ж у нас це перетворюється на бої смаків місцевого масштабу? 

 

Наприклад, цього літа у Краматорську через тиск місцевих мешканців та “звернення трудових колективів” були змушені перенести інсталяцію “Культурна незалежність” у вигляді розфарбованих контейнерів з однієї з вулиць на задвірки парку. Влада заспокоює, мовляв, це зручно і тепер там взагалі буде таке собі “тусовочне місце” для митців. Але якщо почитати кілометри коментарів у соціальних мережах, стає зрозуміло: промисловий та працьовитий Краматорськ не бажає бачити на вулицях свого міста щось, чого не розуміє більшість з тих, хто там живе. І висловлюється це у такій агресивній манері, що інколи здається, що пишуть це з далекого 1937 року... Можна було б припустити, що ті контейнери, які розмалювали молоді митці, дійсно, не мають жодної художньої цінності і тому громадськість так обурилась їх появі. Але у тому ж Краматорську днями відкрили ще один арт-об’єкт: у сквері “Лабіринт” з’явилася скульптурна композиція “Народжені в Україні”. Цей подарунок місту від заслуженого художника України В’ячеслава Гутирі до Дня Незалежності точно не є плодом амарторської самодіяльності. Композиція присвячена митцям-новаторам ХХ століття: Олександру Архипенку, Михайлу Бойчуку, Давиду Бурлюку та Казимиру Малевич, які є уродженцями України. Кожний з кубів скульптурної композиції був створений у манері, притаманній саме цим митцям, тому арт-об’єкт є не тільки візуальним, але й несе в собі просвітницьку складову. 

 

Читайте також: Євген Карась: «Культура є одним із маркерів розвитку, цивілізованості й суб’єктності»

 

Чи треба говорити, що знов спалахнуло масове обурення краматорчан, які стверджують, що не розуміють та не бажають розуміти ані творчості тих митців-новаторів, ані цієї скульптурної композиції. А головне, обурені містяни не просто оцінюють твір Гутирі на рівні “подобається — не подобається”, а вимагають, щоб і цей пам’ятник терміново прибрали зі скверу: мовляв, “там ми гуляємо з дітьми, тому хочемо бачити виключно позитивне та зрозуміле мистецтво”. Дивно бачити, що це обурює молодих людей, а не пенсіонерів з радянськими уявленнями про прекрасне. 

 

Можна довго перелічувати причини такого ставлення: від “зашореності” та конформізму нашої освіти до відсутності на масовому рівні системи виховання естетичного смаку та історичної пам’яті про “єдиноправильне”. Але поки ми маємо саме таку реакцію у різних її проявах, і приклади можна знайти по всій країні. І причому взаємну злість однаково відчувають як ті, хто страждає від присутності “занадто складного”, так і ті, кого дратує “примітивне”. Бо нам дуже складно дозволити один одному різні рівні сприйняття, навіть якщо це не стосується болючих тем, як це вийшло зі святкування Дня Незалежності. І якщо казати чесно, я б теж навряд чи стрималась від саркастичної міміки, почувши у кав’ярні пісню про “вино, кіно та доміно”, хоча мала б просто вибір попити каву деінде. І в Краматорську, думаю, теж вистачає скверів, де можна спокійно не дивитися на обличчя Казимира Малевича, не бризкаючи при цьому слиною від обурення.