Ольга Карі

Сервіз апокаліпсису

22 Вересня 2020
«Гадаєте, уже можна нарешті користуватися сервізом із буфету?» Жарт, що народився в розпал коронавірусного карантину, насправді є маркером цілої епохи, а не лише бентежного сьогодення.

Бо недоторканість родинного сервізу, закладеного в буфет батьками або ще батьками батьків, наче капсула часу для майбутніх нащадків, визначає міру апокаліптичності довколишніх подій. Здається, доки стосики тарілок із сервізу «Мадонна» й різьблені келишки з богемського кришталю стоять непорушними, осяяні сказаним бабусею раз і назавжди «не чіпай, бо розіб’єш», людство ще має надію безпечно пропетляти між крапельками ядерного дощу чи вистояти в боротьбі з вірусами. Щоправда, на око важко визначити, чи це вже той апокаліпсис, коли можна витягати з буфету раритетні фужери, чи ще варто зачекати.


Перший підземний поштовх, що серйозно струснув напаковані сервізами шафки, відчувся ще на зламі тектонічних плит історії, у розломі яких народилася нова епоха, знана як «лихі й голодні дев’яності». Земля вже давно гуділа під тими чеськими полірованими «стінками», провіщаючи катастрофічну крихкість прийдешніх часів, але саме 90-ті роки чи не вперше поставили під сумнів, принаймні теоретично, доцільність існування кришталевих карафок і розписаної порцеляни, якщо в них нічого наливати й накладати.

 

Читайте також: Клінічні випробування. Порятунок заради прогресу

 

Гроші зникли як явище, їх заступило паперове сміття із назвою купони, продукти доводилося добувати важко, боляче і в нескінченних чергах. І чимало з тих недоторканих сервізів (ще навіть із фабричними цінниками на донцях чашок) перекочували з лискучих домашніх буфетів на розстелені клейонки стихійних ринків, звідки їх за безцінь розбирали, розпаровували й розносили по чужих домівках. Перші «човники» тягли лантухи родинного посуду нічними електричками до Гомеля, вивозили рейсовими автобусами в Польщу, Латвію й Литву разом з іншим мотлохом: дрилями, наперстками, іграшками чи котушками дротів, які сподівалися вигідно продати й повернутися додому з кишенями, напханими доларами, «зайчиками» чи дешевим золотом із ризьких чорних ринків. Замість ажурних порцелянових чашок у спорожнілих шафах уже шикувалися залізні бляшанки від перших іноземних газованих вод і пива, а також тверді пачки перших закордонних цигарок: оце вже були «цінняки», а не ота старезна порцеляна, яку годі й помислити колись зрушити з місця! Та насправді виставки посуду у шафах 90-х досі міцно трималися своїх позицій: сервізну порцеляну виставляли на стіл або на великі свята, або не користувалися нею взагалі. Хоча макрокосмос існування «вчора-радянської-сьогодні-української» окремо взятої родини зазнав серйозних випробувань, загроза апокаліпсису виявилася передчасною: то лише почався клятий цікавий час!

Здається, доки стосики тарілок із сервізу «Мадонна» й різьблені келишки з богемського кришталю стоять непорушними, осяяні сказаним бабусею раз і назавжди «не чіпай, бо розіб’єш», людство ще має надію безпечно пропетляти між крапельками ядерного дощу чи вистояти в боротьбі з вірусами


Та вже відтоді зірка домашніх музеїв посуду почала котитися до обрію. Куплені за совка поліровані меблі марніли, серванти стрімко виходили з моди й розсипалися від часу, а в нових польських чи італійських (випиляних насправді на якійсь провінційній фабриці) меблях, розставлених уздовж щойно від'євроремонтованих стін, часом навіть не було скляного модуля із прозорими стулками, щоб виставити там напоказ пишноти бабусиних тарілок. Дарувати молодятам громіздкі сервізи на 12 персон ставало моветоном, бо ж навіть якщо новостворена родина направду потребувала чашок і полумисків, хто їй дозволив би розколошкати для того парадний весільний набір! Потроху посудні скарби осідали в коробках на антресолях, по темних кутках шаф чи підвалів та припадали пилом і забуттям.


Звісно, уже зараз з’явилися відчайдухи, цілковито позбавлені побожного ніяковіння перед «цими бокальчиками, які їхній дідусь привіз із НДР» чи «келишками у вигляді рибок, подарованих бабусі на п’ятдесятирічний ювілей». Бо ж ми для речей, а не речі для нас. Та навіть ті, хто без докорів сумління дозволяє собі класти бутерброд на таріль із позолоченою облямівкою з сервізу «Мадонна», спершу про всяк випадок перевіряють, скільки зараз за ту «Мадонну» просять на аукціонах на зразок ebay.

 

Читайте також: Поклоніння портретам


Принади сервізів, яким сама доля, здається, присудила дочекатися великої космічної катастрофи, що покладе край існуванню цього Всесвіту, хоч і тьмяніють у часі, та не втрачають своєї сили. На них немов лежить чарівне закляття, і щоб зламати його  не достатньо мати ключ від підвалу чи антресольної шафки. Спершу треба розчаклувати власні мізки, у яких раз і назавжди десь на атомному рівні вбудовано запобіжник від ужиткового ставлення до келишків-рибок чи бабусиних чашок. Я знаю, про що кажу: на весілля дідусь подарував мені чеські коньячні сніфтери, які він вручив із словами-заклинаннями: «Бережи їх, це пам’ять!». Відтоді минуло 20 років, а коробка досі нерозпакована мандрує квартирою, бо я не знаю, як інакше у вирі свят і буднів уберегти тонкі келишки.


Чесно кажучи, мене щось досі не тягне розпакувати їх, щоб посмакувати хорошим бренді із якісних бокалів. Може, тому, що і цей апокаліпсис іще не справжній?