ОНУХ

Економіка та культура

27 Вересня 2020
Учора ввечері я вирішив подивитися один з культових фільмів Їржі Менцеля «Як я обслуговував англійського короля» (2006).

Відкрив нетфлікс, у віконці пошуку написав англійську назву фільму, і що? А нічого. Найбільший світовий онлайн-кіносервіс не має у своєму меню (принаймні в Канаді) відомого фільму видатного чеського режисера. Трохи розчарований, вирішив пошукати щось інше. Зрештою натрапив на документальний фільм новозеландського режисера Джастіна Пембертона «Капітал у XXI столітті» — адаптацію однойменної книжки («Le Capital au XXIe siècle», 2013) французького економіста Тома Пікетті. Автор зосереджується в ній на питаннях багатства й нерівності прибутків у Європі та США від XVIII до XXI століття.


Головна теза книжки така: коли прибутковість капіталу стає більшою за темпи економічного зростання, результатом стає концентрація багатства. Такий нерівний розподіл добробуту призводить до соціально-економічної нестабільності. Пікетті пропонує створити глобальну систему прогресивного оподаткування статків, щоб посприяти зменшенню нерівності й уникнути переходу значної кількості багатства під контроль нечисленної меншості.

 

Читайте також: Озирнись у гніві


Книжка одразу стала світовим бестселером. Як зазначено в тижневику The Economist, винятковий успіх книжки всюди приписували «порушенню слушної теми слушного часу», хоча критики вважали, що Пікетті зосередив свій аналіз на нерівності без глибокого пояснення, чому вона має таке велике значення. Це, безперечно, тема для дальшої розмови в середовищі фахівців, а я хотів би порушити трохи інше питання. Якщо я покликався на The Economist, один з найвпливовіших тижневиків, що визначає світову громадську думку, то мушу додати тут ще й дуже особистий мотив. Я читаю цей тижневик понад тридцять років і вже шість років отримую його передплату як новорічний подарунок від доньки, щоб, як пояснила вона мені, ми мали більше тем для розмови. Коли під час інтерв’ю в мене запитували, що читаю, я називав як своє улюблене періодичне видання саме The Economist і рекомендую його всім, хто цікавиться культурою та мистецтвом. Річ очевидна, цій рекомендації притаманний певний дух суперечності, бо мені нелегко назвати присвячені суто мистецтву чи культурі видання, що їм була б властива така ясність оповіді, а водночас перспектива, яка дає змогу поглянути на культуру й мистецтво в реальному контексті.

Чи стали ми ближчі до відповіді, завдяки чому одні стають заможними, а інші — ні? Не конче, бо, здається, відповіді на це запитання мають брати до уваги багато різних аспектів, зокрема економічну ініціативність, інституційну основу, історію, культуру і, що не менш важливо, звичайний випадок

 

Отож у недавньому випуску цього журналу я знайшов статтю, якраз і присвячену зв’язкам між економікою та культурою. Не без причини. Тома Пікетті починає свою книжку з аналізу ситуації в Європі XVIII століття, бо власне тоді почала розвиватися наука, яку ми називаємо економікою. Саме тоді зародилися міркування: як стається, що одні країни надзвичайно багаті, а інші — незмірно бідні. У 1500 році найбагатша країна була вдвічі заможніша від найбіднішої, а 1750-го це відношення становило 5 до 1. Таку інформацію можна було знайти в найвідомішій книжці тодішньої доби, опублікованій під назвою «Багатство народів. Дослідження про природу і причини багатства націй» (1776). Шукаючи відповідь не це запитання, тогочасні економісти з одержимістю покликалися на культуру в широкому розумінні, беручи до уваги такі характерні риси, як переконання суспільств, їхні преференції та цінності. У своєму епохальному творі під назвою «Багатство народів...» Адам Сміт переконував: щоб ринкова економіка могла розвиватися, а люди могли реалізувати свої інтереси, вони мають підлаштувати їх до потреб інших людей. Через кількадесят років Карл Маркс зауважив, що «культура східного деспотизму» перешкодила ранньому розвиткові капіталізму в Азії. Загальні міркування про вплив культури на економіку знайшли свою конкретизацію в праці Макса Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904–1905). На думку Вебера, протестанти, а надто кальвіністи досягли величезного успіху в розвитку капіталізму з огляду на свою високу етику праці. Погляд Вебера на перевагу протестантського етосу праці утвердився на десятиріччя.

 

Читайте також: Диктатура почуттів


У другій половині XX століття такі зіперті на культуру пояснення вийшли з моди, поступившись конкретним аргументам, як-от точним даним про нагромадження капіталу, зайнятість, оплату праці й таке інше. Але від кінця XX століття можна знову помітити ренесанс економічних теорій, що спираються на концепції, які пов’язують розвиток економіки з культурою. Чи не найвпливовіша праця у сфері «культурної економіки» — «Творення демократії. Традиції громадської активності в сучасній Італії» Роберта Патнама (1993), де автор досліджує культурне коріння економічного успіху. Патнам досліджував відмінність добробуту жителів багатої Північної Італії та вбогої Південної. Дослідження з’ясували, що жителі Півдня щиро віддані своїм родинам, зате сповнені недовіри до чужих, натомість жителі Півночі легше формували зв’язки з чужими, брали участь у культурних і спортивних товариствах, більше читали газет і частіше брали участь у місцевих референдумах. Згідно з теорією Патнама, це дало змогу створити краще врядування, а воно своєю чергою сприяло більшому достаткові жителів.

 

Теорії Патнама знайшли своє продовження в працях інших учених, і ця тенденція триває досі. То чи стали ми таким чином ближчі до відповіді, завдяки чому одні стають заможними, а інші — ні? Не конче, бо, здається, відповіді на це запитання мають брати до уваги багато різних аспектів, зокрема економічну ініціативність, інституційну основу, історію, культуру і, що не менш важливо, звичайний випадок. Не маючи змоги подивитися на нетфліксі фільм видатного режисера Їржі Менцеля «Як я обслуговував англійського короля», я саме завдяки випадку натрапив на фільм Джастіна Пембертона «Капітал у XXI столітті», а в ньому на теорію Тома Пікетті, далі вже був тільки крок до тижневика The Economist, а в ньому й до міркувань про культурне коріння економіки. До фільму Менцеля доведеться повернутись іншим разом.