Юрій Макаров

Не ворушіть нижнім бюстом

8 Жовтня 2020
Історія, безумовно, скандальна й на перший погляд навіть жахлива, але… звинувачувати в ній безпосередніх учасників, точніше, учасниць — це перекидати з цілком хворої голови на умовно здорову.

Я про чотирьох дівчат, які минулого тижня станцювали тверк у містечку на Чернігівщині перед пам’ятником загиблим у російсько-українській війні, а відеозйомку цього мистецького акту виклали в соцмережі. Позаяк діти неповнолітні, то символічно покарали їхніх батьків, а підлітки жалібно й водночас якось аж бадьоро вибачилися на камеру. Інцидент вичерпано.


Для початку — що таке тверк. Це коли головний елемент танцю — вихляння дупою. Поза контекстом це сприймається як неприхований заклик до, так би мовити, ближчого знайомства, а насправді це феномен афро-американської культури, яка час від часу намагається черпати натхнення для поп-культури у своїх далеких предків. Якщо переглянете етнографічний фільм, приміром, про Кот-д’Івуар або Сенегал — неодмінно побачите точнісінько такі самі рухи в місцевих струнких і запальних жіночок та хлопців. На довгому шляху до Сіверщини танець розгубив усі конотації, залишився лише прикол.

 

Читайте також: По русифікованих містах. Що українці думають про мовний закон та «утиски російськомовних»


Тепер про контекст. Талалаївок в Україні п’ять, зокрема на Чернігівщині дві. «Наша» — та, що під Ніжином. Я спершу подумав на іншу, прилуцьку — з пам’ятником Лєніну, пофарбованим бронзовою олифою (принаймні кілька років тому, коли я там був, він іще стояв) і пафосним меморіалом односельцям, загиблим у «Великій Вітчизняній». 


Я не випадково про неї згадав: якщо орієнтуватися на пам’ятки недавнього часу, то наші села неможливо відрізнити одне від одного: скрізь якщо не Лєнін, то понурений солдат із ППШ, якщо не танк на постаменті, то серп і молот у бетоні. Подекуди радянські символи покрили синьо-жовтою фарбою. Останнім часом до них приєдналися так само похнюплені вусані, які мали б означати Тараса Григоровича, і ще хтось співзвучний епосі. Непогано йде скандинавський пірат Святослав (Сфендославос) Хоробрий, передвісник нинішньої «вати» Богдан, нетолерантний Гонта… Епідемія встановлення монументів історичним і вигаданим персонажам, разом із Паніковським, Голохвастовим і Пронею Прокопівною, Жегловим і Шараповим, не кажучи вже про ескадрон князів, гетьманів і рядових козаків на конях і в парадних одностроях, прокотилася всією країною. Як це може зачепити інтимну емоційну сферу кожного, хто їх споглядає, нікого не хвилює. Усе має бути, «як у людей».

На часі переосмислення культури пам’яті, культури шанування, вдячності та скорботи. Ми навіть не замислюємося, як незграбно намагаємося висловити, а тим паче втілити в артефактах свої почуття


Але ж пам’ятник, яким ми звикли його бачити і сприймати, — вияв суто язичницьких практик, які митці й меценати італійського Відродження, захоплені античністю, запозичили в Давнього Риму. Відтоді кінні та піші статуї, обеліски і тріумфальні арки стали звичною складовою міського пейзажу. А в ХХ столітті, особливо у країнах, де релігію було відсунуто в тінь — СРСР, Німеччині, Італії, — вони були задіяні як маркери нових штучних культів. Звісно, наша колишня імперія відзначилася тут найбільше. Совєтським ідеологам було невтямки, що незліченні бронзові, гранітні й гіпсові Лєніни — прямі спадкоємці статуй Зевса, або Юнони, або Марса, яким молилися і приносили жертви мешканці тієї ще, першої імперії. До слова, поняття «герой» — так само з тих часів: вважали, що герой — це результат злягання бога зі смертною жінкою або навпаки.


До речі, формат совєтських меморіалів невідомому солдату з «вічним» вогнем у рамках культу «Отєчєствєнной» теж було безпардонно передерто, тільки у французів: маю на увазі Вічний без лапок вогонь під Тріумфальною аркою в Парижі на площі Етуаль, хоча паризький сценарій і пам’ятки, і ритуалу народжувався поступово та вдумливо за участі всього суспільства.

 

Читайте також: Тягар помилок


На часі переосмислення культури пам’яті, культури шанування, вдячності та скорботи. Ми навіть не замислюємося, як незграбно намагаємося висловити, а тим паче втілити в артефактах свої почуття. Ідеться передовсім про цілком щирі емоції й передчування, а інакше, погодьтеся, немає предмету для обговорення. Нинішня тотальна недорікуватість, коли нібито йдеться про речі, що йдуть із глибини серця, — швидше не прикра ознака нинішнього цинічного часу, а один із проявів брехливого минулого. Чи все ж таки нещирого сьогодення?!

 

Спроби замінити у світському обігу заупокійну месу чи траурні ритуали інших релігій здійснювали в есересерії неодноразово з однаковим успіхом, повторювати ті помилки навряд чи гідно. Казус дівчат, які заблукали серед кам’яних істуканів, не розуміючи, де тут справжня пам’ять, а де фейк, є не просто симптомом гуманітарної біди, а сигналом до дії. Треба шукати, усвідомлюючи непростий маршрут між Сциллою лицемірства та Харибдою новітнього «імерсивного» атракціону. Інакше підлітки нас не зрозуміють.