Ігор Лосєв

Фундаментальна зміна геополітичних декорацій

12 Листопада 2020
Нинішні президентські перегони в США матимуть значні наслідки для України. Трамп уже показав, що хоче за будь-яку ціну досягти консенсусу з Путіним.

Президент Барак Обама, в якого віце-президентом був Джо Байден, теж усіляко намагався встановити порозуміння з Кремлем, хоча Москва фактично обдурила Обаму в Сирії, пообіцявши не допускати ексцесів (зокрема, використання Башаром Асадом хімічної зброї проти повстанців і мирного населення). Однак такі ексцеси допустила, потроху зменшила присутність США в цій країні, а вирішення проблем узяла на себе (разом з Іраном і частково Туреччиною).
І Обама, і Трамп, і Байден, а також інші американські та європейські політики ставилися й далі ставляться до РФ як до цивілізованої демократичної держави, хоча й із деякими аномаліями, які придатні до корегування (на їхню думку).
Вони не хочуть визнати очевидний факт: Росія — це жорстока деспотична автократія, де справжньою правлячою партією виступають спецслужби, де все тримається на владі «лицарів плаща і кинджала», які вже понад 20 років міцно підпорядковують собі суспільство. 


Зовнішня політика РФ ще до Путіна (усупереч наївним надіям Заходу, що вона поступово ставатиме частиною західного світу, змінюючи тоталітарні інституції на демократичні, орієнтуючись на міжнародне право, а не на тотальну експансію) дедалі більше поверталася до імперсько-радянських традицій. Війна в Молдові, війна в Грузії (1991), війна в Таджикистані (офіційно нібито громадянська) продемонстрували, що Кремль не відмовився від імперського контролю над «близьким» зарубіжжям.


За Єльцина підстави для західних ілюзій ще були. Однак після остаточного переходу влади до спецслужб (символом чого стало висунення Путіна) таких підстав більше не залишилося. Друга війна в Чечні, друга війна в Грузії (2008), напад на Україну (2014), вторгнення у Сирію — після цього було вже важко говорити про демократію й цивілізованість РФ. Проте західні політики, як і раніше, грають у цю безперспективну й небезпечну гру.

 

Читайте також: Чи все може асиміляція?


А нинішня Росія намагається грати проти Заходу скрізь у світі. Не тільки пострадянський простір, не тільки Європа, а й Африка, Азія, Південна Америка… 

 

Дуже активно використовуються військові формування, до яких Кремль нібито непричетний і від яких можна формально відмежуватися. Насамперед це так звана приватна військова компанія Вагнера (псевдонім полковника ГРУ Генштабу ЗС РФ Владіміра Уткіна). 

Антизахідні дії Росії дедалі виразніше набуватимуть гострих й агресивних форм. Західному світу доведеться шукати відповіді на це або ж безпорадно спостерігати переможну ходу світового тероризму, керованого ляльководами з Москви


Завдяки таким нібито самостійним формуванням верхівка РФ може розв’язати собі руки в багатьох регіонах світу. Для чекістів у цьому немає чогось нового. Вони вже відшліфували досвід і методику використання кримінального прошарку у своїх інтересах (ще з 1920-х років чекісти називали кримінальників, на відміну від політичних в’язнів ГУЛАГу, соціально близькими). 


Бандитів російські структури ГРУ, ФСБ, СЗР активно використовували в усіх спровокованих конфліктах на пострадянському просторі. А в Криму 2014 року — у формі так званої кримської самооборони.


Нині вагнерівці — це стратегічні бойовики, члени таємної терористичної організації Кремля, які можуть діяти в будь-якому пункті планети.

 

Читайте також: «Держава соціологів»


Отже, нинішня РФ уже далеко просунулася на шляху від спонсорства тероризму до перетворення на терористичну державу, що, звісно, не виключає фінансування різноманітних терористичних груп.


Антизахідні дії Росії дедалі виразніше набуватимуть гострих й агресивних форм. Західному світу доведеться шукати відповіді на це або ж безпорадно спостерігати переможну ходу світового тероризму, керованого ляльководами з Москви. 
На цьому тлі ці нескінченні розмови на Заході про «примирення з Росією», про «досягнення «порозуміння», про якісь там «домовленості» справляють враження чогось абсурдного й самогубного.
Новому президентові США теж не уникнути чіткої відповіді на ці виклики. Або погодитися на перетворення великої демократичної країни на периферійну й малозначущу.