Максим Віхров

Бойова хореографія

13 Листопада 2020
Популізму в українській політиці багато, а от справжніх популістів щось не видно.

Так, у нас є свої зірки жанру, але вони у більшості — лише вправні імітатори. Звичайно, якісна імітація теж потребує і зусиль, і талантів. За видовищними бійками у дорогих фільмах стоять справжні майстри бойової хореографії, які проливають літри поту і сліз, аби потішити глядачів своїми хуками, кидками і аперкотами. Щоправда, по інший бік екрану кіношний громила цілком може виявитись геть безпорадним, над чим дошкульно посміявся Тарантіно у своїй минулорічній стрічці, де голівудський “дракон” Брюс Лі отримує прочуханки від простого американського хлопця Кліффа Бута. Бо здаватися грізним — складно, а здаватися та ще й бути таким — складно у квадраті. Але без останнього справжньому популістові не обійтись, бо навіть у наші діджиталізовані, гіпермедійні часи життя не вдається втримати в межах екрану.

 

Тому щоразу повторюється одне і те ж. Перед виборами та чи інша команда, не шкодуючи легень надимає іміджеву бульбашку, але щойно починається пост-виборча рутина, вона здувається, викликаючи лише сум і легку огиду. 2019 року бульбашку надули до колосальних розмірів — політологи аж злякалися, чи бува не стане Володимир Зеленський сакральною фігурою. Але образ “простого хлопця” посипався швидше, ніж можна було уявити. Риторика змінилася не сильно, але тепер суспільство стало бачити дещо з того, що раніше залишалося за кадром “відосиків”. Президентські кортежі замість аскетичного кіношного велосипеда — приклад заяложений, але показовий. Хоча здавалося б, нічого не заважало Зеленському кілька місяців — бодай до перших холодів — погратися у Голобородька, аби підіграти очікуванням своїх виборців. Принаймні, так зробив би справжній популіст. Наприклад, такий, як Борис Джонсон, який їздив на ровері, ще коли був мером Лондона. І це настільки органічно вписувалося до його образу, що й не зрозумієш, це популістський прийом чи природна ексцентричність.

 

Читайте також: Чи існує вакцина від популізму?

 

Свою силу популіст черпає з мас, у резонанс із якими входить. І допоки його слова знаходять відгук у серцях, популіст залишається у своїй силі. Одвічна проблема в тому, що це також стосується і вчинків. Причому далеко не завжди йдеться про невиконання передвиборчих обіцянок. Пригадується, як у лютому 2014 року Юлія Тимошенко ефектно з’явилася перед Євромайданом у інвалідному візку, але не всиділа ньому і тижня — і співчуття до жертви режиму Януковича моментально змило хвилею кпинів. Про невідповідність між мештами від Gucci та пробиваннями про “зубожіння” і “тарифний геноцид” годі і згадувати. Можливо,  Тимошенко — це саме та жінка, котра не стала президенткою через любов до красивого дорого одягу. Бо такі дрібнички руйнують образ, підривають довіру до слів, навіть якщо у них дуже хочеться повірити. Знов таки, це не про передвиборчі обіцянки: справжні популісти знають, що головне — влюбити в себе маси і тоді вони простять тобі практично все.

 

Тому будь-яка криза в житті країни — свято для популіста, бо виникає безліч нагод для того, аби прийняти красиву позу, зробити широкий жест. Якщо не можеш зробити диво і всіх врятувати, покажи, що страждаєш разом з усіма — особливо, якщо ти прийшов до влади в амплуа “простого хлопця”. Але що ми бачимо натомість? Українці з легкою формою COVID-19 сидять вдома і їх лікують по телефону. Натомість прессекретарка президента радісно повідомляє, що Зеленський із “легкими симптомами” переїхав до лікарні, бо там “кращі умови для догляду”. Що би зробив популіст? Принаймні, заявив би, що лікуватиметься вдома, як усі — щоб не займати ліжко, яких заледве вистачає навіть важкохворим. Чи принаймні збрехав би про свій тяжкий стан, аби залишитись в очах публіки послідовним. Таким, як бразильський президент Жаїр Болсонару, який від самого початку оголосив сумнівний гідроксихлорохін панацеєю від COVID-19 – і приймав його, коли заразився сам. Що там Болсонару приймав насправді, ми не знаємо, але імідж ковід-скептика він врятував. Чого не скажеш про Зеленського: здається, у легенду про “простого хлопця” не вірять вже навіть його симпатики, яких стає все менше.

 

Читайте також: Сценічний авторитаризм

 

Бо насправді, популізм — це не просто безвідповідальна політика, це інший спосіб дії. Так, мудрість не конче потрібна популістові, але його гра з настроями публіки вимагає великої самовідданості, рішучості і сміливості. А головне, популістові потрібна тонка чуйка, котра дозволяє йому входити у резонанс із масами, відчувати конкретні ситуації і те, що треба зробити в даний момент. Якщо цієї популістської інтуїції нема, цього не компенсують ніякі політтехнологи. Через це справжні популісти зустрічаються набагато рідше, ніж звичайні балакуни, не здатні відіграти сцену довшу, ніж “відосик” у Instagram. Ну а в реальне життя таким майстрам бойової хореографії краще взагалі не потикатись.