Катерина Барабаш

Гопник-«рятівник»

19 Листопада 2020
«Путін здобув значну перемогу на Кавказі!» — кричать провладні російські медіа. «Поразка Путіна на Кавказі» — пропонують заголовки опозиційних ЗМІ.

Найсмішніше, що перед нами той рідкісний випадок, коли праві і ті, й інші. У ніч на 10 листопада було оголошено про перемир’я між Вірменією та Азербайджаном. У Вірменії багато хто вже назвав цей мир «Брестським» і пообіцяв прем’єр-міністру Ніколі Пашиняну швидке завершення кар’єри. Натомість російська пропаганда вибухнула дзвінкими переможними реляціями й оголосила Путіна головним миротворцем. Припинення вогню й загибелі людей подають майже як сакральну місію Путіна. Водночас ручні провладні видання не можуть стриматися від зловтіхи й між рядків витончено, як їм здається, натякають: «І так буде з кожним, хто наважиться проявити самостійність». Мається на увазі «кольорова революція» 2018 року й повалення проросійського Сержа Саргсяна. Мовляв, перемир’я, влаштоване з легкої руки російського президента, є насправді помстою, покаранням за не санкціоновану ним насильницьку зміну режиму в Єревані.

 

Знаючи шкідливий і мстивий характер Путіна, який часом змушував і змушує його здійснювати не найочевидніші з погляду логіки вчинки, багато хто охоче погодиться, що несподіваний кульбіт із примиренням насправді означав лише зраду Путіним свого маленького, але вірного союзника: Вір­менії. До того ж цілком умисну, задля самої зради, задля помсти. Але водночас важко собі уявити, щоб Путін, навіть якщо він параноїдально вразливий, ось так легко, в ім’я особистої помсти відправив «у відставку» цілу державу-союзника. Зважаючи на те, що в Росії щирих союзників, м’яко кажучи, небагато, а російські інтереси у Вірменії (не забуватимемо про розташування там військових баз) ніхто не відміняв, нелегко уявити собі таку недалекоглядність Путіна.

 

Читайте також: Продиктована угода


Хвороблива гординя російського лідера не дає йому змоги змиритися з репутацією геополітичного злодія й бандита, що закріпилася за ним після Криму й початку війни на Сході України. Замість бажаного рядка в майбутніх енциклопедіях «збирач земель російських» Путін отримав довічний ярлик загарбника чужих територій. Путін — людина із середньовічними уявленнями про міжнародне право, але він чудово розуміє, що в ХХI столітті феодально-загарбницькі амбіції не в тренді. З одного боку, відмовитися від них він не може, а з іншого — йому по-дитячому хочеться, щоб про нього сказали хоч одне добре слово. Провладні російські ЗМІ, які і в інший час поливають єлеєм його чекістську душу, зараз охоче озвучили це слово: «рятівник». Мовляв, він зупинив кровопролиття. І насправді з цим не посперечаєшся. Військових дій зараз справді немає. Але Вірменію Путін здав із потрохами, адже вирішив показати, хто на Кавказі господар. Коротку 44-денну війну Вірменія програла. Немає зараз потреби вдаватися до аналізу правового й політичного статусу Нагірного Карабаґу — ідеться не про нього, а тільки про те, як у цих останніх подіях відбилася Росія. «Але поразку від перемоги ти сам не мусиш відрізнять…», — писав Боріс Пастернак. Путін серйозно наплутав, коли змішав перемогу з поразкою й не зумів відрізнити одне від одного.

Коли Путін посприяв припиненню війни в Нагірному Карабаґу й чекав, поки хтось, окрім російських провладних ЗМІ, назве його рятівником, він упритул не розгледів власної поразки: глобальної, стратегічної


Його перемога в Карабаґу — це перемога гопника. Вони не розуміють стратегії — гопники живуть тактикою, хоча й не знають таких слів. Коли Путін посприяв припиненню війни в Нагірному Карабаґу й чекав, поки хтось, окрім російських провладних ЗМІ, назве його рятівником, він упритул не розгледів власної поразки: глобальної, стратегічної. Коли російський президент запустив миротворців (очевидно, назавжди) у Карабаґ і зробив вигляд, що так розв’язав криваву проблему, він не взяв до уваги (або зробив вигляд, що не взяв, або взяв, але вирішив, що навколо ідіоти, які нічого не бачать) очевидної речі: Росія втратила контроль над Південним Кавказом. Якщо раніше Азербайджан орієнтувався на Москву, то тепер вектор його інтересів змістився в бік Анкари. Ердоган став для Азербайджану значно цікавішим і важливішим за Путіна.

 

Читайте також: Нова стара війна на Кавказі


Для Вірменії поразка у війні виявилася не просто важкою — вона спричинила суттєвий розкол у вірменському суспільстві. Ті, хто хотів будь-що зупинити кровопролиття, погодилися з означенням Путіна як миротворця й закрили очі на очевидне зрадництво російським президентом інтересів Вірменії. Але більшість вірменського суспільства не готова бачити в Путіні рятівника — надто шокуючою виявилася «нічна угода», занадто болісно відгукнувся в його серці цей явно недружній крок учорашнього товариша, союзника й покровителя. Що зараз робити Путіну з Вірменією, швидше за все, не знає ні він сам, ані його порадники. Незважаючи на образу на Пашиняна, Вірменія все-таки хоче миру, а не війни, і розуміє, що без сторонньої військової допомоги вона не впорається. Чи стане цією «сторонньою допомогою» Росія? Не факт. За одну секунду Вірменія перестала бачити в Росії друга й союзника, і тепер їй ніщо не заважає серйозніше роззирнутися і глянути в бік ЄС і НАТО, тобто тих, хто перебуває по інший бік барикад із Росією.


Іще один важливий момент. Дві тисячі «миротворців», яких Росія відправила в Карабаґ, для цього регіону, вибачте, — тьху. Це гірська місцевість зі складним рельєфом і особливими умовами організації спостереження. Двох тисяч військових катастрофічно мало, щоб у таких умовах здійснювати миротворчу місію. Військові експерти запевняють, що для такої мети потрібно як мінімум 10–15 тисяч. Та й у яку взагалі миротворчу місію можна вірити, коли йдеться про Росію? Де Росія — там війна, це вже закон. Але навіть якби вона серйозно перейнялася миром на Південному Кавказі — думаю, ніхто особливо на бажання Москви там не зважав би. Оголошення миру — іще не мир. Оголошення перемоги — іще не перемога.