Єлизавета Гончарова

Батьківство на межі

11 Грудня 2020
Схоже на те, що світ батьківства зараз переживає не тільки еру благодатного дитиноцентризму, а й певну екзистенційну кризу. Сучасні мами й тати ставлять дитину на постамент і балансують між об’єктністю та суб’єктністю щодо власних нащадків і водночас почуваються винними за будь-яких умов.

Народження дитини нині зазвичай не сприймають як один із елементів звичайного життя родини, у якій їй надають роль за чергою та гарантують певні умови для розвитку і зростання. Малюк із перших днів появи стає не просто центром, відповідно до якого доводиться підлаштовувати всі інші життєві події, а часто — чи не єдиним рушієм таких подій у родині. Нині з’явилося безліч модних течій, які навчають, як виростити ідеальну дитину й, отже, досягти найвищої мети батьківського життя. Цікаво, що навіть максимальне збереження ритму життя родини — продовження кар’єри матір’ю без перерви на декретну відпустку, мандри світом чи збереження часу для сімейних хобі — переважно подають як певну стратегію виховання, що базується насамперед на інтересах дитини. «Якщо дитина бачитиме приклад успішних батьків — вона також стане успішною», — саме так формулюють свої принципи виховання багато сучасних батьків. До того ж навіть не дозволяють собі припустити, що вони, можливо, самі були би щасливішими, якби мали змогу не розриватися між напруженою роботою та бажанням приділити всю увагу дитині. Бо зараз вважається правильним зважати насамперед на користь для дитини, а власні інтереси сприймати як вторинні.

 

Але не думаю, що тенденцію до дитиноцентричності варто розглядати як щось погане. Вона з’явилась у суспільстві з розвитком технічного й медичного прогресу, який дав змогу, так би мовити, перейти від кількості до якості. Бажати усвідомлено піклуватися про власних дітей, витрачаючи на це багато сил, часу й коштів — стратегія вочевидь ефективніша, ніж індиферентне ставлення за принципами «Бог дав, Бог узяв», «Якось воно саме виросте» або «Народи спочатку няньку, а потім — ляльку», які побутували колись. Але зараз через підвищену увагу до особистості дитини найбільш контрастно виявляється оце балансування на межі. З одного боку, маємо бажання ставитися до дитини насамперед як до суб’єкта виховання: розвивати її здібності, змалку дослухатися до неї, виконувати всі вимоги щодо різноманітного навчання чи дозвілля. А з іншого — намагання максимально впливати на її оточення, інтереси, темп отримання інформації чи напрям думок, тобто сприймаємо дитину як об’єкт для вирощування на кшталт дерева чи кімнатної рослини.

 

Читайте також: Інклюзивність для батьків

 

Незбалансованість таких підходів, як і будь-які крайнощі, стає причиною різних поведінкових девіацій, які типові шкільні педагоги схильні характеризувати як учнівську невихованість. Натомість психологи говорять про зростання тривожності чи апатії серед дітей і підлітків. Бо лише суб’єктне, тобто дружнє виховання дає дитині великі можливості для розвитку й розкриття власних талантів, але відсутність чіткої артикуляції того, що можна, треба чи заборонено, часто залишає її без твердих морально-оціночних критеріїв. Згодом це може стати причиною, наприклад, конфліктів у соціумі, де насправді не всі готові беззаперечно тебе схвалювати чи зважати на твою думку, захищати яку тебе ніхто й не вчив. Або втомлені розмаїттям діти часто просто перестають відчувати радість нового, не вміють мріяти й не знають, як робити далі певну справу, коли спадає перша хвиля цікавості. Водночас можна спостерігати, як у таких суб’єктних стосунках батьки постійно картають себе, коли змушені обмежувати свободу дитини: наприклад, просити її про елементарну допомогу з хатніми справами чи не мати змоги оплатити дорогі курси з модельного бізнесу, на які донька дуже хоче.

 

У крайніх виявах ставлення до дитини як до об’єкта, на який сподівається весь рід, теж викликає очевидні проблеми. І стосується це не лише емоційного виснаження, яке зазвичай настає, коли людина не витримує психологічного тиску поколінь, а й відсутності навичок хотіти чогось іншого, ніж пропонують дорослі. Бо коли дитина є просто об’єктом виховання, вона з часом звикає задовольнятися тим, що їй подають у готовому вигляді, без власного вибору. П’ять репетиторів, музика, танці, спорт, модні гуртки з розвитку? Нехай буде, навіть якщо вільного часу для звичайного спілкування з однолітками чи романтичної нудьги залишається три хвилини на день. Попри колосальні сили, витрачені на виховання, у родині врешті може вирости несамостійна, асоціальна й доволі апатична людина з провиною невиправданих надій. Або нестримний бунтар, який здобуватиме свободу задля свободи. Звісно, батьки, які так активно «вкладаються», також часто почуваються винними: бо це ж вони десь «не дотиснули», не дочитали правильних книжок, щось зробили не так, як личить хорошим батькам.

 

Читайте також: Опитування: більше 50% батьків нічого не знають про проблеми своїх дітей

 

Тому бути свідомими батьками зараз дуже непросто: тільки і гляди, щоб десь не схибити й не зранити дитячу душу. Але, можливо, допомога у процесі балансування надійде звідти, звідки не чекали. Бо час, коли центром родинного всесвіту є дитина, не може не мати своїх маленьких героїв. Покоління, що народжується в реальності, нашпигованій інформацією та різновекторним спілкуванням, рано чи пізно диктуватиме нові правила стосунків із дорослими. І згодом це буде зовсім інший формат, відмінний від лінійного зв’язку суб’єктів та об’єктів. Так, сучасні школярі вже зараз майже не задовольняються вчителем як єдиним носієм знань, але їх також не цікавить дорослий, який лише реагує на їхні потреби, проте не здатен вести за собою. Тому щоб зберегти себе як інституцію школа просто змушена буде трансформуватися. Схожі процеси, імовірно, самі по собі відбуватимуться і в родині, де звичні нам «носії мудрості» чи «беззаперечні авторитети» будуть перекваліфіковані, наприклад, у «консультантів із високим рейтингом», а в разі явного батьківського перекосу в бік утисків чи вседозволеності, спрацьовуватиме якась спеціальна психологічна захисна система.