Костянтин Москалець

Найменші брати Бога

22 Грудня 2020
Розпочиналася нова комп’ютерна й інтернетна епоха. Як пояснив мені усміхнений редактор часопису «Критика», у якому я публікував оригінальні й перекладні літературно-критичні статті, нас таких залишилося двоє на всю Україну: Вадим Скуратівський і я.

Таких — цебто авторів, які вперто відмовлялися від комп’ютера й натомість віддавали перевагу незрадливій друкарській машинці. Для редакції наш консерватизм ставав дедалі обтяжливішим, бо комусь зі співробітників потім усе одно доводилося перенабирати наші тексти. Але це була тільки одна половина проблеми. Друга полягала в тому, що, не маючи електронної пошти і (цілком резонно, слід зауважити) не довіряючи доблесній Укрпошті, яка впродовж багатьох років моєї творчої роботи погубила чимало бандеролей і ділових листів, я доправляв свої тексти до «Критики» зовсім дідівським способом, тобто самотужки.

 

Звичайно, задля цього я не запрягав коня й не рихтував сани, а просто сідав уранці в електричку, в обід привозив рукопис до Києва, забирав гонорар за попередню публікацію, їхав на оптовий ринок біля вокзалу, де поповнював запас чаю, і ввечері повертався додому. Така логістика сповна задовольняла мою палку любов до неквапливості й зосередженого читання в електричках, однак для редакції вона була надто неефективною й украй повільною, як на реалії XXI століття, що саме насувалося з-за обрію. Я з сумом розумів, що комп’ютер незабаром таки доведеться купувати.

 

Читайте також: Про нервових святих


Як виявилося згодом, це була моя остання поїздка до «Критики» не пам’ятаю вже з яким текстом (наступну статтю я набрав у ворді й надіслав до редакції електронною поштою). Електричка прибула переповненою, однак мені дивом удалося сісти на улюбленому місці біля вікна й розгорнути «Пролегомени до історії поняття часу» Гайдеґґера. Читав я довго, аж доки отямився десь під Броварами і зрозумів, що електричка підозріло довго стоїть. Стояла вона вже дві години, через якусь аварію на колії. Я зрозумів, що катастрофічно спізнився до редакції й на мене там навряд чи хтось чекатиме після закінчення робочого дня. Потім дістав із сумки пиріжки, які мама завжди пекла в дорогу, і заходився підобідувати. Коли рука сягнула по третій пиріжок, я відчув на собі чийсь погляд і підвів очі.


То був бездомний чоловік, уже досить старий і дуже бідно вбраний. Поринаючи перед цим дедалі глибше в сон гайдеґґерівської мови, я краєм вуха все ж чув, як він відповідає на розпити жінки із сусіднього сидіння й пояснює, що добирається до монастиря під Києвом, де опікуються бездомними, дають їм поїсти, помитися й перепочити якийсь день від злигоднів безпритульного життя. Чоловік сковтнув слину й таки примусив себе відвести голодний погляд від моєї руки з пиріжком. Він повернувся до вікна й тоскно став дивитися на мерехтіння краєвидів, бо наша електричка нарешті зрушила з місця.

Вони стоять на перехрестях і в підземних переходах, під церквами й на вокзалах, із відчаєм простягнувши до нас свої порожні долоні. Не відводьте очей, як 20 років тому відвів їх я. Не соромтеся бути людьми.

 

Я не належу до надто сором’язливих людей, хоча й безсоромним мене теж навряд чи можна назвати. Першим моїм порухом було простягнути чоловікові пиріжок, щоб він потамував цілком очевидний голод. На цьому все й завершилося б, я забув би цю історію, як забув сотні інших, і вже не розповідав би її вам сьогодні. Але я чомусь спаленів від сорому. Сором полягав у тому, що я не вмію подавати їжу як милостиню, непрямо вказуючи на безкрайню знедоленість людини, позбавленої фундаментальних для людської кондиції речей: їжі й даху над головою. Я не замислюючись віддав би цьому старому весь зароблений гонорар — у моїй бурхливій біографії траплялися ще й не такі вияви великодушності, — але подати йому милостиню їжею чомусь виявилося понад мої скромні моральні сили. Вся електричка прикипіла поглядами до пиріжка в моїй руці, німо запитуючи: дасть чи не дасть, бути чи не бути, хто винен і що робити. Ненавидячи себе від волосся на тім’ї до кінчиків нігтів на ногах, я запхав пиріжок назад до сумки.


Жодна дорога не буває безкінечною. Ми прибули на вокзал, я загубив старого бідняка в натовпі й більше ніколи його не зустрічав. У редакції часопису, на превеликий подив, на мене ще чекала одна з редакторок, яка забрала мій текст і вручила належний гонорар. Дорогою додому я замість того, щоб накупити собі чаю про запас, сипав гроші до чашок, паперових стаканчиків і долонь усіх жебраків, які тільки траплялися дорогою, однак це чомусь не піднімало настрою й не проганяло нелюдської туги, екзистенційної туги, що стосувалася нашої жалюгідності та слабкості перед найтихішим на світі викликом, смиренним запитом, мовчазним проханням голодних очей. Іще ніколи в житті я не почувався таким мізерним і нікчемним, таким приниженим, як того дня, коли посоромився поділитися з нещасним шматком пиріжка.

 

Читайте також: Сон розуму породжує чудовиськ


Із нещасним? А що, коли це був Отой, наймогутніший із могутніх, володар над володарями, який каже: «Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; бо голодував я, і ви не дали мені їсти… те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших — мені також ви того не зробили» (Мт 25, 41–45).


Зима зараз надходить дедалі суворіша, дедалі холодніша й немилосердніша. Зимна зима зимує повсюди, як, мабуть, міг би сказати Гайдеґґер. Вони стоять на перехрестях і в підземних переходах, під церквами й на вокзалах, із відчаєм простягнувши до нас свої порожні долоні. Не відводьте очей, як 20 років тому відвів їх я. Не соромтеся бути людьми. Витримайте належно цей беззвучний іспит долі, допоможіть найменшим братам і сестрам Бога хто чим зуміє.