Тарас Лютий

Тенета юстиції

17 Грудня 2020
Перечитуючи «Процес» Франца Кафки, я дедалі частіше ловив себе на думці, що автор зміг ухопити заразом і хитросплетіння правової державної системи, і особливості психічної організації людини. Тому припускаю: однотипні «процеси» розігруються в багатьох тривожних головах. Придивімось, як це буває.

Достатньо зідентифікуватися з Йозефом К., як одразу ж утрапиш у цілковите непорозуміння. Ну а як іще схарактеризувати стан особи, якій одного ранку незнайомці без розпізнавальних знаків, невимушено поводячись у її помешканні, повідомляють про арешт? Зовсім не до жартів, коли хтось не просто хижо поглядає на твою власність, а лякає тяжкими вироками невідомо від чийого імені, пропонуючи при тім удавати, що так і має бути. Та якби ж на тім усе й скінчилося, то була б нехай і неприємна, проте хоч якась певність. А ситуація стає плутанішою, суперечливішою та безглуздішою, заледве зненацька додається таке: всі пересування обмежені, проте можна піти деінде. Як тут не перейнятися абстрактними підозрами й звинуваченнями, які лунають зусібіч, але до пуття не сформульовані? Чортівня та й годі! Живи, працюй, займайся чим завгодно, втім знай: будь-якої миті від тебе зажадають свідчень, попри твоє тверде переконання, що ти нічого не скоїв. Оце і є той вікопомний кафкіанський абсурд, де реальність обертається міфом. 

 

Читайте також: Інтелектуальна провокація


Ідеться про те, що людина тут анічого не варта. Ще до появи тоталітарних систем Кафці вдалося описати страшну бюрократичну модель, яка з легкістю розчавлює не лише тих, кого з нез’ясованих причин називають підозрюваними, а й усіх залучених до цього дійства. По суті, так і стається, щой­но герой намагається дати викуп за своїх колишніх непроханих гостей, адже їх мали відшмагати лише за те, що вони набазікали йому казна-що. Тож анонімна система не милує навіть представників нижчих ланок і посіпак, виглядаючи хтонічною почварою. Десь за пів століття по тому Мішель Фуко теж змалює владну формацію, здатну постати поза сфокусованим центром: невидиму, проявлену на мікрорівні елементарних зв’язків між індивідами та покликану нівелювати всякого суб’єкта.

Виходить, без рішучості ми ніякі не особистості, а слухняні виконавці, з яких будь-хто зліпить усе, що завгодно. Податливість і зневолення сприяють тому, щоб людина сама давала згоду бути підсудною, а отже — легітимувала будь-які процеси проти себе та безперервно марила ними


Та повернімося до роману. Йозеф К. відвідує засідання, де громадиться послужливий натовп, ніби заради якогось спектаклю, направду геть не схожого на правосуддя. Процес відбувається не в спеціальній установі, а в бозна-яких закапелках задушних горищ без варти та й узагалі раціональної регламентованості. Натомість із дурнуватими інспекторами, слідчими, невидимими правниками вищого рангу. Блукання тісними коридорами закладу і розпачливий вигляд тих, хто смиренно чекає на розгляд проваджень, раз у раз спричиняють панічні атаки. Але замість документів і справ на столі лежать збірки з еротичними картинками. До речі, влада юстиції надмірно сексуальна. Образ принадної жінки з’являється щоразу, тільки-но персонаж воліє розібратися, що ж із ним у біса коїться. До прикладу, пристрасна панна Бюрстнер говорить Йозефу К. про вабливу силу правосуддя й збирається податися в секретарки адвокатської контори. Судовець, чия дружина Ельза завжди до послуг студента-правника, слідчого або й звинуваченого, боїться мовити бодай слово всупереч, аби не втратити посаду. Адвокатова покоївка Лені зваблює Йозефа К., просячи бути поступ­ливішим і зізнатися в злочині. Так секс нейтралізує пильність і схиляє протагоніста до відданості примарному закону. Згадана хтонічність системи дається взнаки виразними особливостями, як-от фізичні ґанджі деяких жінок-приманок. Так, Лені має схожу на жаб’ячу перетинку між двома пальцями руки, а одна з дівчат, які зачіпають Йозефа К. під час візиту до художника Тітореллі — горбунка.

 

Читайте також: Ідеологія: любити, ненавидіти чи розуміти?


Відтак і мистецтво є одним із засобів возвеличення спокусливого правосуддя. Крім написання портретів найвищих судовців, маляр Тітореллі зображає Юстицію в образі величної переможниці, а не справедливо-розсудливої богині. Він вихваляється Йозефові К. своєю близькістю до кіл судочинства, обіцяючи зарадити: по-справжньому реабілітуватися, звісно, не вийде, однак є інші опції — тимчасове виправдання чи затягування справи. В обох випадках можна відтермінувати вирок. Очевидно, владне правосуддя всіма засобами силкується затягнути людину в позицію, з якої та мусить постійно виправдовуватися. Достатньо раз потрапити на гачок, і змінити правила гри буде зась. Коли Йозеф К. відмовляється від послуг адвоката, той закликає не поспішати, щоби потім не довелося принизливо благати про допомогу, подібно до іншого клієнта — купця Блока.


Кульмінація настає в епізоді з притчею про браму правосуддя, що її розповідає Йозефу К. тюремний капелан. Шукач просить сторожа допустити його до справедливості. Той не дозволяє. Ні вмовляння, ні хабарі — нічого не діє. Минає час, одначе крізь браму так і не вдалося пройти. Перед смертю шукач питає, чому, крім нього, сюди ніхто й ніколи не приходив. А сторож каже: «Бо ця брама призначалася тільки для тебе». Виходить, без рішучості ми ніякі не особистості, а слухняні виконавці, з яких будь-хто зліпить усе, що завгодно. Податливість і зневолення сприяють тому, щоб людина сама давала згоду бути підсудною, а отже — легітимувала будь-які процеси проти себе та безперервно марила ними.