Андрій Домаранський

Нестерпна легкість відмови від держави

5 Січня 2021
"Держава перетворює в лайно все, до чого торкається” - ця візія так глибоко в’їлася в нашу свідомість, що, здається, стала однією з найстійкіших і найочевидніших побутових парадигм

Спробуй це заперечити в країні, де цю саму державу багато років уособлював двічі не судимий президент, а тепер - хлопець, який ще вчора розважав того самого несудимого президента на корпоративах! Спробуй думати інакше, коли асоціативний ряд поняття “держава” неминуче формують недолугі урядові рішення, імпотентні держпідприємства, небезпечні правоохоронні органи, непрогнозовані суди, архаїчна система освіти, іржава медицина, муніципальні спортивні команди, безсилля у протидії ворогу у своєму ж інформаційному просторі.  Усе це при дивовижній здатності обернути на репресивний інструмент будь-яку норму закону, а чи не кожну державну інституцію (від офісу президента до дитячого садочка) - на джерело корупції і безнадії. А ще (і неминуче) - некомпетентні управлінці, головна чеснота яких - просто таки диявольська всеядність і пристосуванство, ця альфа і омега потрапляння у владу і здається єдина умова тривалого там перебування.

 

Спробуй думати інакше, коли поруч тисячі людей і компаній, що стали незалежними і успішними, буквально “не виходячи з дому”. Ось волонтерський проєкт, що за кілька тижнів збирає мільйон гривень донейтів для свого річного бюджету, ось власник компанії з торгівлі комерційною нерухомістю (і колишній державний аудитор, звільнений за те, що виявив не те, що мав виявити в роботі одного державного інтернату), ось третьокурсниця, яка одночасно є SMM-менеджером для кількох кав’ярень в Instagram і має вдвічі більший заробіток, ніж найбільш високооплачуваний викладач  державного вишу.

 

Читайте також: Книжковий ринок над прірвою

 

Спробуй думати інакше, коли кожен спіч про історію успіху чи рекомендації з розбудови і розвитку будь-чого, звучить з вуст людини, яка “зробила себе сама”, а поради перемежовані тезами на кшталт: “поганий той бізнес, що потребує державної підтримки”, “бізнес має підтримувати бізнес” та “спасение утопающих, дело рук самих утопающих”. Спробуй думати інакше, коли іронією, що межує зі зневагою до всього державного (принаймні, в частині управління  та його ефективності) проникнуті радіоетери, онлайнові подкасти і телевізійні  ток-шоу, серйозні розмови і розважальні продукти, зі спільною формулою у них: “ну ми ж знаємо, як це робиться у нас в державі!”. За крок від усього цього, на відстані одного кліку телевізійного пульту - спікери, що обслуговують інформаційну політику РФ, де тези про неефективність проєкту “держава Україна” давно вписані в щоденні темники, а про ефективну і дієву державну політику сусідів, хай не завжди демократичну по відношенню до власних громадян і дружню до нас, розкажуть із щирим пієтетом і глибоким сумом про недосяжний рай.

 

Як не крути, внутрішня еміграція подалі від цього нестерпного, в своїй ворожості до здорового глузду й ефективності, монстра виглядає не лише раціональним, а й доволі привабливим виходом - компанія тих, хто на позір обходиться без держави, більш ніж респектабельна і симпатична. 

 

Читайте також: Книгарні сприяють формуванню смаків читачів

 

Як наслідок відбувається дивовижно легковажна відмова від прямої участі у керуванні найважливішими механізмами країни. Відмова загальна: від інфантильних обивателів, що голосують “по приколу”, до найбільш креативних і освічених громадян, що радо, добровільно і свідомо йдуть у “підпілля”, а не у владу. Так державні інституції стають легкою здобиччю тих, що не грабують ставати депутатами сільських і районних рад, членами місцевих осередків політичних партій і організацій, громадських рад при державних управліннях і департаментах, радниками на громадських засадах і членами організаційних комітетів. Тих, хто згодом формує образ всього державного як неефективного, небезпечного і, зрештою, чужого.

 

Читайте також: Спільні координати

 

У підпіллі добре: чисте сумління, образ борця і безкомпромісного критика, гарні результати маленьких справ, зрештою - яке не яке фінансове благополуччя. У підпіллі все логічно, структуровано і легко, але ця легкість нестерпна, бо рано чи пізно наздоганяє усвідомлення того, що жоден мега-успішний і ефективний волонтерський проєкт чи приватний капітал не реформує і не забезпечить фінансування армії, освіти чи медицини; не захистить інформаційний простір і не урегулює церковні проблеми, не розробить і не втілить в життя архітектурний план міста, не створить мережі природно-заповідних територій і не захистить від вимирання українську книгу. 

 

Хочеш чи ні, та приходить злість, бо благородна внутрішня еміграція - це втеча в зону комфорту, подалі від справжньої відповідальності, “ліцензія”, на яку саме у  такий спосіб добровільно делегується тим, хто не грабує. А ще це плекання тези-вірусу “де держава, там зло”, з тим неприємним наслідком, що у черговий критичний момент у відповідь на чиїсь заклики: “захистимо українські ліси!”, “захистимо міський простір!” чи “захистимо українську книгу!”, ми інстинктивно звертаємо обнадійливі погляди куди завгодно, але не в бік власної держави, яка непомітно перетворюється у таких випадках не на дієвий інструмент, а на чисту абстракцію. Це постріл у ногу.