Костянтин Москалець

Музика як квінтесенція життя

3 Лютого 2021
У мене доволі широкі й різноманітні музичні вподобання, часом аж занадто.

Так, скажімо, на прогулянках до міста, у метро й на пробіжках я слухаю лише транс (psy-trance і uplifting, якщо бути точним). Торік довелося навіть попросити, щоб мені подарували нову картку пам’яті для смартфона, бо на старій увесь улюблений транс уже не вміщався. Тепер, коли я відкриваю музичний плеєр із плейлістом «Весь транс», він показує, що тривалість моєї колекції становить 36 годин і 22 хвилини. Утім, місця на картці пам’яті поки що достатньо, тож, гадаю, до кінця року ця колекція розростеться ще на добу або дві безперервного ритмічного пульсування, рохкання, кудкудакання, феєричних вибухів та інших небуденних звуків і ритмів.
Але транс — не єдиний фаворит. Мандруючи під час минулого карантину до Києва за допомогою сервісу BlaBlaCar, я почув у машині пісню HammAli & Navai «Де ти була» («Гдє ти била? С кєм ти била? Я в под’єздах пєл, еті пєсні пєл, разним дурам пєл — бєз разбора пєл» і т. д.). Сказати, що пісня зачепила мене за живе — не сказати майже нічого. Поки ми доїхали до столиці, я встиг завантажити її на смартфон і прослухати разів зо п’ять. Водій ошелешено поглядав на мій транс і щосили тиснув на газ, тож доїхали ми того разу напрочуд швидко. Увірвавшись до хати, не ївши, не пивши, я обійняв дружину і видихнув щасливо: «Я тут ТАКУ пісню випадково почув!!! Слухай!!!». І примусив її прослухати неповторний шедевр HammAli & Navai від початку до кінця. Зайве уточнювати, що в моєї дружини, яка має значно скромніші музичні запити, очі були такими великими, якими вони не були ніколи за всі роки подружнього життя; хіба що тоді, коли я з не меншим захватом демонстрував їй пісню «Луна» Льоші Свіка, але це вже інша історія.
Це поки що все, що стосується моєї любові до легкої музики, трансу, репу й попси. Я добре знаю, яка пісня чіпляє й качає, а яка не чіплятиме й не качатиме за жодних обставин, хоч би скільки років її крутили на всіх каналах українського телебачення і хоч би скільки того чи того ракетного палива було випито під її занудний акомпанемент. Власне, це навіть не знання, а якесь окреме, на позір тільки слухове, насправді ж цілокупне, синестезійне чуття об’єднаних у єдиному ритмі душі й тіла, які або кажуть «так! так! іще!», або ж відводять погляд і мовчки заперечно хитають головою.

 

 Для того, щоб бодай на одну — зате яку дорогоцінну — мить відчути присутність Бога й невипадковість кожного людського життя, вищий смисл його, достатньо прослухати одну з безсмертних бахівських кантат або, хоча це вже значно важче, «Страсті за Матвієм» чи бодай «Erbarme dich, mein Gott» із цих «Страстей»


Не знаю, коли саме я полюбив класичну музику. Інколи здається, що це вроджена любов, от-як мовна спроможність. Можливо, на цю любов якось вплинуло те, що мій прадід по мамі був скрипалем і заробляв на життя, граючи по сільських весіллях, хоча я не впевнений, що він грав там твори Кореллі або Вівальді (втім, як знати). У кожному разі, моя мама теж обожнює класику, тож може бути, що це успадковане. Перший із-поміж моїх улюбленців-класиків аж ніяк не Льоша Свік, як ви вже, може, встигли подумати, а вельмишановний Йоганн Себастьян Бах. Я неодноразово описував у своїх творах, який могутній, якщо можна так сказати, релігієтворний і життєдайний вплив має на слухачів музика Баха. Для того, щоб бодай на одну — зате яку дорогоцінну — мить відчути присутність Бога й невипадковість кожного людського життя, вищий смисл його, зовсім не обов’язково (хоча бажано) перечитувати всю, припустімо, «Суму теології» Томи Аквінського чи трактати Майстра Екгарта — достатньо прослухати одну з безсмертних бахівських кантат або, хоча це вже значно важче, «Страсті за Матвієм» чи бодай «Erbarme dich, mein Gott» із цих «Страстей», якою, до речі, розпочинається геніальний останній фільм так само залюбленого в музику Баха Андрія Тарковського «Жертвопринесення». Поруч із Бахом — інші «безсмертні», як величав їх у «Степовому вовку» Гессе: Бетховен, Моцарт, Гайдн, майже неозорий ряд. Безперечно, для прослуховування такої музики потрібна особлива атмосфера й контекст, як для кожної медитації та молитви, вона буде вкрай недоречною під час задиханої і спітнілої пробіжки або на тряских українських автошляхах. Особисто я слухаю класику щосуботи ввечері, подеколи тихо жалкуючи, що ars longa, vita brevis, і всі ці повні зібрання творів одного прекрасного чи й не зовсім дня виявляться навіки недослуханими.
Ніби почувши ці потаємні побивання, у новорічну ніч хтось незримий і доброзичливий підкинув на одному з каналів у телеграмі книжку Клеменсі Бертон-Хілл «Рік дива: класична музика на кожен день». Авторка, сама скрипалька й ведуча музичної програми на BBC Radio 3, із теплим гумором подає стислий опис твору, який радить послухати, а також коротку біографічну довідку про кожного композитора. Позаяк на ютубі є майже всі згадані нею твори, я тепер розпочинаю свої дні з «дивовижної» п’ятихвилинки, слухаючи справді вартісні речі, яких або раніше не чув, або не звернув на них належної уваги, або елементарно встиг забути. Ясно, що всієї божественної та людської музики ми не переслухаємо й за сто життів, але прагнути цього треба, бо раптом станеться диво. І в кожному разі, відчуття інтенсивності і смислонаповненості нашого життєвого часу від цих прослуховувань тільки прибуде. Адже музика, як слушно зауважує Бертон-Хілл, це квінтесенція життя. Вона знає, що говорить: торік у січні ця чудова авторка зазнала крововиливу в мозок, перенесла складну операцію (їй видалили половину черепа), 17 днів була в комі, однак повернулася до світу, до життя й до музики, знову навчилася говорити й ходити, не в останню чергу завдяки творам Баха, які грала однією лівою рукою, та музичній фізіотерапії.