Єлизавета Гончарова

Простір для життя

2 Лютого 2021
Згідно з сучасним адміністративно-територіальним поділом України, найбільше міст та селищ міського типу було на Донеччині: до окупації — 183, з яких 52 — міста республіканського та обласного підпорядкування. Це був найвищий рівень урбанізації в країні. Частина населених пунктів залишилися на підконтрольній території, і протягом останніх років в них відбуваються досить активні процеси — зокрема й ті, що стосуються свідомого облаштування міського простору.

Складно сказати однозначно, чи саме війна стала каталізатором появи різноманітних низових рухів та ініціатив. Хтось вважає, що це результат потужної експансії на Донбас міжнародних організацій-донорів, які спонукали активне населення до дії. Інші говорять про те, що постмайданна “вольниця” просто актуалізувала процеси, які і так відбувалися в регіоні, але були неформальними і менш помітними. Але схоже, що російська військова агресія, пережита окупація та переселення, необхідність принципового вибору та усвідомлення власного ставлення до того, що відбувається, все ж стали потужним поштовхом до переосмислення цінностей. У 2014-2015 роках у місцевого активного населення було відчуття “чистого листа”, нової точки відліку історії рідних міст, нової реальності, необхідності нових підходів. Думаю, що все почалося зі стихійних пам’ятників, присвячених подіям та героям цієї війни, які з’являлися завдяки об’єднанню місцевого патріотичного кола набагато раніше, ніж про це стали задумуватись місцеві керманичі. Інколи це відбувалося майже всупереч владі. Наприклад, дізнавшись про гучне відкриття пам’ятника загиблим десантникам біля Ямполя за участі високих військових чинів, який був поставлений за ініціативою та коштом місцевої громади, тодішній керманич Лиманщини приїхав на відкриття. Де й отримав свою “годину ганьби” за власний цинізм — за інформацію місцевих активістів, свого часу був помічений у співпраці з бойовиками.

 

Читайте також: Резервісти окупаційних військ

 

Навряд чи сподівання на всеосяжні зміни мали шанс справдитися на всі 100%, але той час породив певні традиції та рухи, які існують досьогодні. Зокрема, змінилося розуміння міського простору, структурування та наповнення котрого більше не вважається прерогативою виключно чиновників, котрі орієнтуються на смаки та вподобання, що панують у владних кабінетах. Згодом процеси стали набувати іншого масштабу. Звичною стала ситуація, коли по-радянськи типові, сірі, захаращені вулиці та площі промислових міст Донеччини стали дратувати не тільки гостей регіону, а й місцевих мешканців, які ніби звикли до промислово-урбаністичних пейзажів. Люди стали прагнути не просто чистих тротуарів, а й зміни концептуальних підходів до облаштування міського простору, де вони живуть. Вони усвідомили, як міський простір впливає на більшість сфер життя: від відчуття причетності до історії свого регіону та країни в цілому, до економічного розвитку та інвестиційного клімату. Тому у частині населених пунктів з багатовіковою історією почалися рухи активістів за збереження будинків, що мають історичну цінність. Десь було достатньо привернути увагу до незаконної реконструкції чи забудови, а десь процеси перейшли у судову площину. Дуже помітні зміни пропонують митці, яким нарешті дозволили прикрашати міський простір у відносно вільний спосіб. Мурали, яких на Донеччині до війни не було зовсім, з’явилися майже в усіх населених пунктах. Замість традиційних для промислових міст “інсталяцій” з автомобільних шин стали з’являться скульптури, картини та інсталяції справжніх майстрів. Тут, до речі, варто додати, що різноманітні грантові програми справді відіграють певну роль: місцеві творчі люди мають можливість отримати фінансову підтримку для своїх проєктів. Але головне, що пересічні жителі почали розуміти цінність цих процесів, хоча раніше майже завжди лунав докір, що гроші було б краще “роздати бідним”.

 

Читайте також: Батьківство на межі

 
Одним з етапів згадних перетворень, беззаперечно, є створення дизайн-кодів, що неможливо без вивчення та осмислення цінностей, історії та прагнення місцевих громад. У більшості міст до цього широко залучається населення через представництво активістів чи пряме голосування на електронних майданчиках. Наприклад, у моєму рідному Бахмуті методом голосування обрали логотип і слоган нової територіальної громади, яка об’єдналась навколо міста. У логотипі “заховали”, як на мене, забагато символів і це виглядає дещо недоладно, але, мабуть, авторам дуже хотілося вмістити всі історичні та сучасні теми, що стосуються міста. Тут і стилізована перша літера його назви, і геометричні форми у вигляді “козацької зірки” та елементів фортеці, з якої почалась історія Бахмуту, і щит, який повинний дати відчуття захищеності кожному, і пелюстки троянд, котрі дуже полюбляє міський голова, який керує містом вже понад тридцять років. А слоган каже сам за себе: “Тебе тут завжди чекають”. Хоча, знов таки на мій особистий погляд, дивно відчувати, що у моєму місті головне — це очікування, а не дії.

 

Ще одну цікаву ініціативу запровадили у Маріуполі, Слов’янську та Краматорську. Активісти проєкту “Реклама без “хламу” намагаються об’єднати зусилля громадськості, бізнесу та влади для узгодження регулювання рекламної діяльності. Їм йдеться не так про заборону та контроль, як про напрацювання спільного бачення правил створення та розміщення реклами, стилю рекламних вивісок, оформлення вітрин, позбавлення від кричущого несмаку та зайвого візуального навантаження. А по суті, всі ці рухи і є формування принципово нової концепції самих міст, кожне з яких має свої унікальні риси та місцеві наративи.