Максим Нестелєєв

Урбанофілія

8 Лютого 2021
Під час пандемії в більшості містян якось особливо загострилися відносини з рідним містом, адже для багатьох стали недосяжними (а почасти й забороненими) звичні прогулянки улюбленими урбаністичними маршрутами або посиденьки у близьких серцю кав’ярнях.

У давні часи одним із найстрашніших покарань було вигнання з міста, натомість нині міста заганяють нас у будівлі та лише вряди-годи полишають можливість утекти в місто чи навіть із нього. Перше сумнозвісне вигнання зі своєрідного праміста, відгородженого простору, — це, звісно, гріхопадіння Адама і Єви. За доби античності вислання часто відбувалися внаслідок остракізму й зазвичай його жертвами ставали видатні політики, які переходили в опозицію. Проте найвідоміша історія пов’язана з трагічною долею Овідія. У 8 р. н.е. із досі нез’ясованих причин імператор Август прирік поета на десятирічне заслання в містечко Томи на околицях римського світу. Для багатьох афінян і римлян вигнання з міста було гіршим за смерть, тому якщо був вибір, вони обирали її, а не жахливу невизначеність існування поза містом — безправним чужинцем, позбавленим заступництва богів. Іще одним відомим вигнанцем з міста у 1302 році став Данте, якого через партійні війни «банітували» з його улюбленої Флоренції. Цікаво, що лише у 2008 році флорентійський муніципалітет проголосував за відміну горезвісного присуду славетному поетові.

 

Читайте також: Ходи, королево, ходи


Урбанофілія — почуття щемке і хворобливе, але не засліпливе, адже не заважає бачити всі недоліки свого міста й далі любити його не завдяки, а всупереч усьому. Знаково, що майже одночасно на різних американських платформах вийшли два документальні мінісеріали, які оспівують Нью-Йорк: «Як із Джоном Вілсоном»  (жовтень—листопад 2020, HBO) та «Уявіть, що це місто» (січень 2021, Netflix). Хоч обидва знімали до пандемії, але якась драматична загроженість тяжіє над Нью-Йорком в обох серіалах, попри їхній доволі різний стиль. У першому йдеться про 34-річного Джона Вілсона, який спочатку знімав невеличкі відео про різні реалії Нью-Йорка та викладав їх на ютубі, а другий — про 70-річну есеїстку Френ Лебовіц. Формально — тільки серіал про Лебовіц присвячений Нью-Йорку, натомість для Вілсона фільмування випадкових подій і людей на вулицях міста стає лише приводом поговорити на різноманітні актуальні теми. Якщо Френ Лебовіц тяжіє до того, що порівнювати минуле й теперішнє, то Джон Вілсон прагне зловити «летючу мить життя» мегаполіса тут і зараз. У неї — соціологія, у нього — психологія, але мета спільна: через деталь вийти на ширше узагальнення й пояснити, чому ми так любимо свої міста.

Любов до міста — збочення з довгим шлейфом взаємонепорозумінь, хоча, як ми всі знаємо, справжніх збочень є лише два: балет на льоду та хокей на траві. Правим був Курт Воннеґут, коли казав, що «кохання — це держава двох», адже в закоханих своя державність і соборність, тим паче, коли один / одна з них — місто


Лебовіц на запитання режисера Мартіна Скорсезе «Чому ти обрала для життя саме Нью-Йорк?» проговорює важливу думку: «А де ще можна жити? Усі хочуть сюди потрапити, і тільки ньюйорківці не хочуть нікуди потрапляти. Та й узагалі — ніхто не може дозволити собі жити в Нью-Йорку, проте тут живе вісім мільйонів осіб». Така суміш безкомпромісної любові-ненависті — постійний настрій «злої городянки», за який її люблять усі в місті, незважаючи на те, що вона в ньому не народилася. Натомість Вілсон — корінний нью-йорківець, зосереджений на буденних дрібницях, які для нього розкривають душу співмістян. Зокрема, він зауважує, що весь Мангеттен чомусь укритий риштованнями, і дізнається, що це сталося після 1979 року, коли на студентку Ґрейс Ґолд із фасаду будівлі впала цеглина. Після цього в Нью-Йорку прийняли закон про те, що всі міські споруди потрібно інспектувати раз на п’ять років, що перетворило риштування на 8-мільярдний бізнес, хоча через них щороку гине 80 людей. Також Вілсон, вивчаючи в різних серіях такі важливі проблеми, як ідеальне різото, найкраще накриття для меблів чи те, як найкоректніше розділити оплату за обід, показує Нью-Йорк у всій його красі й потворності, людяності та знелюдненості.

 

Читайте також: Соціальна дилема


Натомість Лебовіц на свій штиб закохана в місто, але не забуває про скепсис і сарказм, ремствуючи на те, що раніше ніколи не говорили про здоров’я та гроші, а тепер усі торочать про нього від ранку до ночі, а найбільше її дратує слівце wellness (добре самопочуття), яке утворило новітній культ. Символом таких малоприємних для неї змін є те, що цілодобову стійку з газетами на Коламбус-Серкл закрили й тепер там розташувався пункт велопрокату. Лебовіц не має мобільного й комп’ютера і називає себе єдиною ньюйорківкою, яка ходить по вулицях, не втупившись в екран, а ще вона затята курчиня, яка зауважує, як за останні 30 років цигарки перетворилися на велике зло, зате марихуана стала чудовою.


Любов до міста — це не те саме, що любов до батьківщини, бо є в ній щось від суперечливого «містечкового патріотизму». Його найкраще демонструють уже впродовж кількох століть мешканці Італії, де хоч кого запитай: «Хто ти?» й у відповідь почуєш: «Насамперед я —  венецієць / міланець / римлянин…, а вже потім — італієць». Любов до міста — збочення з довгим шлейфом взаємонепорозумінь, хоча, як ми всі знаємо, справжніх збочень є лише два: балет на льоду та хокей на траві. Правим був Курт Воннеґут, коли казав, що «кохання — це держава двох», адже в закоханих своя державність і соборність, тим паче, коли один / одна з них — місто. І щоб не зайти надто далеко у своїх міркуваннях, нагадаю собі чудову фразу Лебовіц: «Думай, перш ніж сказати. Читай, перш ніж думати».