Тарас Лютий

Жерці мистецтва

5 Лютого 2021
Словосполуку «український авангард» уперше вжито французькими дослідниками 1970–1980-х на позначення кола художників — учасників мистецького руху в Україні першої половини ХХ століття.

 Але дві збірки — «Українські авангардисти як теоретики і публіцисти» (2005) і «Український художній авангард: маніфести, публіцистика, бесіди» (2020) — привертають увагу не репродукціями живопису чи красним письменством, а роздумами авторів, які творили століття тому, про перспективи розвитку мистецтва. В осередок «українських авангардистів» їх зараховано не тільки тому, що деякі з них мали українське походження і заявляли про це, хоча послуговувалися різними мовами, а отже, приписувалися до лав російського, французького, американського авангарду. Головним параметром ідентифікації варто вважати їхній стосунок до мистецького чину в українському національному культурному осередку. Отже, вони не могли не увібрати місцевого смислового та символічного наповнення. Якщо вважати, що національній культурі властиві самобутні коди, на підставі яких долучаються до культури в цілому, то їх оприявлення в творчості мистця допомагає йому виражати себе і робить належним до певної культурної традиції. Нижче я хочу окреслити міркування авангардистів, які з огляду на причетність до українського життєсвіту намагалися концептуально визначати роль учасника художнього процесу.


Олександр Богомазов переконаний, що мистецтво не існує без вільної особистості, а творчий шлях — не уторований тунель. Без свободи відкидати віковічні догми і входити у заборонені царини, що переважають усталені поняття добра і зла, нічого не досягнеш. Мистецтво не буває безболісним. Воно нагадує пустелю, де марно шукати відпочинку. Хоч якими б доверше­ними були образи, які оточують маляра, йому не до снаги їх скопіювати. Проведені лінії є випробуваннями, рішучістю створити дещо несподівану для себе як першопрохідця картину. Тому завдання художника полягає у винайденні нової знакової системи й узаконенні її. Мистець не сліпий виконавець і не кустар. Лишень особистості дано протистояти традиції й цим живити мистецтво.

 

Читайте також Література еліт і мас


Щось подібне про роль мистецького деміурга говорить і Михайло Бойчук, а саме — радить поступово знайомитися з матеріалами як засобами творення, розкриваючи їхні стихійні закони. Тут не страшно навіть утратити свою індивідуальність і піддатися вихору невідомого. Справді, впізнавана образність править для пересічного поціновувача мистецтва за критерій прийнятності.

Нехай для когось це звучатиме дивно, але мистецтво направду межує з ризиком. В мистецьких екзерсисах потрібно навчитися брати акорди кольорового звучання, орудуючи вальорами барви, які перетворюються на мову, а через неї штурхонути глядача

 

Щоб не паморочилося в голові від усього незвичного, варто наважитися відкритися іншому. І тоді, як іронізує Давид Бурлюк, «лапоть передвижників втрачає свою видиму силу». Звичка вважати мистецтво сферою зрозумілих і майстерно виконаних витворів, які просто милують око, нагадує небажання самому долучитися до розгадування таємниці творчості. Сергій Войнілович у творі мистецтва бачить штучний тонізатор для активізації зв’язку з тим, що лежить за межею повсякденного. Що більше значень має твір, то ширшим буде коло подразників, які загострюють здатність осягати світ. І це тільки піде на користь, якщо твір не розкодовуватиметься до кінця, ба навіть міститиме чимало суперечностей у собі. У творенні годі зупинитися. Недарма Михайль Семенко бачив ціль мистецтва у боротьбі шукань, не боячись і деструкції в тих випадках, коли воно набуває сталих форм. Йому вторує Ґео Шкурупій, готовий позбутися вишиванок, китиць, усякого «перукарського романтизму». Ці виразники оновленого українського духу наважувалися долати національні межі, говорячи з позицій інтернаціоналізму. Щоправда, комуністична ідеологія помстилася за неабиякі вольності обом.


Нехай для когось це звучатиме дивно, але мистецтво направду межує з ризиком. В мистецьких екзерсисах потрібно навчитися брати акорди кольорового звучання, орудуючи вальорами барви, які перетворюються на мову, а через неї штурхонути глядача. Так думає Віктор Пальмов, а от Майкові Йогансену залежало на тому, щоби досягнути подібного ефекту зі словами.

 

Читайте також: Пацієнт радше мертвий

 

Передовсім важливо зруйнувати логічну організованість вірша, «розклепавши» рихви строф і рядків, розчинивши слова у хаотичному ритмі прози, а риму наблизивши до асонансу й алітерації. Врешті лінію розсуду треба поступово перевести в режим емоції, а цю останню перетворити на звук, чергуючи наголошені та ненаголошені елементи через додавання складу чи паузи. Все це цілком відповідає тому — коли вже знову повернутися до малювання, — що Васілій Кандінскій окреслює як симфонію випадкових вібрацій. Зрештою ці форми видозмінюються до нескінченності, ненадовго затримуючись у формах конкретних творів. Ось тут і знадобиться виразна позиція митця, бо він мусить обирати те, чому надається статус нової цінності. Ще й яким викликом, каже Казимир Малевич, виглядатиме спроба відволіктися від речей і деформувати явища мальовничими засобами, послуговуючись заледве що світовідчуттями. Колір і форма стають енергіями, динамічними чинниками творення.


Бути в авангарді означає випереджати час, бачити те, чого не видно іншим. Водночас така спромога пов’язана з тим, аби дозволити собі звільнитися від упереджень, які для решти становлять непорушну перепону. Мистецтво є невидимою сходинкою, ставши на яку, людина тримається на можливості відкривати недоступне. Либонь кардинально змінивши себе силою мистецтва, ми навчимося організовувати світ із того, що досі вважалося порожнім.