Костянтин Москалець

Мистецтво розповідати анекдоти

22 Лютого 2021
Останнім часом нам усім — ну, майже всім — не до сміху. У кожного свої причини залишатися непробудно поважним і не зовсім веселим.

Пандемія коронавірусу, закриття малого бізнесу, зростання комунальних платежів, війна на Сході — хіба мало? А за глобальними проблемами йдуть локальні й індивідуальні — негаразди в родинах, хвороби і смутки, біль утрат, відсутність грошей тощо. Їдучи в електричці або в метро, де майже всі пасажири одностайно втупилися поглядами кожен у свій смартфон, не раз мимоволі зауважуєш, що відбувається на дисплеї того чи того похмурого сусіда. Одні без жодної посмішки бавляться в ігри (причому мене завжди спантеличує, що бавляться не тільки діти й молодь, а також мої ровесники-бумери, ба навіть старші за мене дідусі й бабусі). Інші байдуже листуються у вайбері. Ще інші похмуро зависають у соцмережах або на каналах у телеграмі. Дехто читає новини, що явно не вселяють охоти жити далі. У вагоні панує німа, стерильна, позбавлена емоцій атмосфера, як у черзі на вакцинацію від сказу. Ніхто не підводить очей, нікого не цікавлять, не дратують і не звеселяють тимчасові супутники. А ще ж зовсім нещодавно люди в потягах жваво розмовляли всю дорогу, ділилися, як на сповіді, сокровенним, жартували і навіть випивали! Тепер ні. Подеколи зайде на зупинці вагітна жебрачка («Бідна, вже п’ять років не може народити тієї дитини», — скрушно зітхне пенсіонерка, дістаючи з гаманця пожмакану гривню) або сліпий музикант із голосистим поводирем заспівають пісню Цоя. От і всі розваги досконало атомізованого й відчуженого соціуму. Врешті, підземку й електрички створили не для розваг, а для пересування. І все ж чогось відчутно бракує у цьому залитому мертвотним світлом просторі комунікацій без комунікативності.

 

Читайте також: Донорство. Рутинне геройство


Зненацька дівчинка-підлітка починає сміятися. Спочатку намагається стримати сміх, а тоді, махнувши рукою, випускає його на волю. Зачудовані пасажири один за одним підводять голови і, дивлячись на розсміяне дівчисько, починають посміхатися й собі. «Я тут такий анекдот прочитала, це просто вмерти можна», — паленіючи, пояснює мала незнайомим, але вже доброзичливим людям, які нарешті звернули увагу на щось інше, ніж смартфони. І всі схвально кивають: о так, анекдоти — це добре, ми теж любимо їх слухати й розповідати. І всі оживають.

Анекдоти — колись шалено популярний усний жанр, безкоштовна вистава для народу, яка не потребує ні сцени, ні декорацій. Переповнені робітничі курилки, довжелезні коридори у студентських гуртожитках, редакційні кабінети, плацкартні вагони, навіть тісні метри і хвилини в ліфті — будь-який вільний час і простір надаються для розповідання та слухання анекдотів. Більше для розповідання, ніж для читання, тому що анекдот — це сплеск живого мовлення, що хоче бути почутим наживо, негайно! Анекдоти мають бути доречними, пов’язаними з актуальною ситуацією, що зачіпає, цікавить і тривожить усіх. Вони повинні нести нову і незнайому, нечувану звістку («Діду, діду, москалі у космос полетіли! — Що, усі?!»). Ніхто не любить жартів, які вже набили оскому, і, як ми пам’ятаємо, аборигени з’їли Кука саме за те, що він розповідав «бородаті» анекдоти.

правдивий жарт завжди безкоштовний, завжди — дар, зроблений від щирого серця. Анекдоти розповідають безкорисливо — не щоб урвати побільше грошей, а щоб піднести дух і визволити нас від страху та безпорадності


Вибух сміху розслабляє слухачів, об’єднує і солідаризує їх, вивільняючи затиснуті повсякденним гнітом енергії та емоції. За радянських часів люди позбувалися страху й затиснутості, розповідаючи політичні анекдоти, за які, між іншим, у певні періоди можна було потрапити й на Колиму. Світ офіціозу, світ політикуму, сімейних чи міжнаціональних чвар, світ кмітливих або безмежно тупих героїв анекдоту — це завжди світ навиворіт, світ кривих дзеркал, де комічно перебільшена побутова правда маленької людини чи переможно принижене владне зло постають однаково врівноваженими й умиротвореними визвольним сміхом. Влада перестає бути страшною. Виявляється, що Карл, Маркс, Фрідріх, Енгельс — не чотири людини, а дві, а Слава КПРС — узагалі не людина.

 

Читайте також: Жертви звички. Чому хворіють українці


Анекдоти треба вміти розповідати. По суті, це крихітні скалки мистецтва риторики, яке плекали старожитні греки й римляни і яке повністю занепало в наші недорікуваті часи. Звичайно, існують цілі корпорації, зайняті видушуванням сміху, — всілякі там «квартали» і «дизелі», — але їхня неусувна і, на жаль, не єдина вада полягає в тому, що ці утворення заклопотані зароблянням грошей на гуморі. Водночас правдивий жарт завжди безкоштовний, завжди — дар, зроблений від щирого серця. Анекдоти розповідають безкорисливо — не щоб урвати побільше грошей, а щоб піднести дух і визволити нас від страху та безпорадності.


Тому розповідайте анекдоти, ділячись веселістю, нехтуючи понурістю й відчаєм. Лезо добре вигостреного язика допоможе розітнути макабричні товщі неблагополучного часу, а дівчинка-підлітка, яка заливається безтурботним сміхом на весь вагон метро, що везе нас від однієї життєвої станції до наступної, хай буде яскравим, живим і неспростовним свідченням того, що рятівного почуття гумору не можна втрачати за жодних обставин.