Єлизавета Гончарова

Безальтернативне прочитання

22 Лютого 2021
Постанова «Про Заяву Верховної Ради України у зв’язку з шостою річницею початку Євромайдану та подій Революції Гідності», ухвалена більшістю народних депутатів, мала б нарешті поставити крапку у маніпуляціях щодо трагічних та героїчних подій зими 2013–2014 років.

У постанові не лише зазначено, що «Революція Гідності — один з ключових моментів українського державотворення та виразник національної ідеї свободи», а й чітко визначені причинно-наслідкові зв’язки між зрадницькою політикою Віктора Януковича, потужним народним спротивом їй та російською військовою агресією. Таким чином парламент поставив крапку у дискусіях про те, чи справді війна почалася через Майдан і чи була «русская весна» таким самим виявом громадянської непокори, як і Революція Гідності.

 

Але зміни мають досягти і Донбасу. Бо меседжі, які зараз транслюють там із нагоди важливих для України дат — особливо на молодіжну аудиторію, — часто переходять межу «іншої точки зору» і формують викривлене ставлення до України, її історії та цінностей. Представники влади на пам’ятних урочистостях не раз вдаються до мови евфемізмів: «хтось у когось поцілив» чи «хтось від чогось загинув». Нецікаві, непрофесійно організовані офіційні заходи — можливо, результат чиновницького прагнення просто поставити «галочку», а можливо, і свідоме прагнення знецінити ті чи інші події.

 

Читайте також: Реінтеграція ветеранів: через нові можливості і бізнес

 

Наприклад, цьогоріч міськрада Дружківки сповістила, що до Дня пам’яті загиблих під Дебальцевим у невідомий час та в невідомому місці відбулася виставка-екскурс «Битва за Дебальцеве. Хроніка стійкості та мужності» та десь опублікований прес-реліз «Пам’ятаємо лютий 2014-го». Сама ж виставка, як виявилось, складалася з кількох комунальних газет, де на перших шпальтах можна побачити щось про відновлений Слов’янськ та нові автобуси. Мабуть, члени Дружківського самоврядування вирішили не завдавати собі клопоту, розмежовуючи події 2014 року у Києві та події 2015 року під Дебальцевим, бо, ймовірно, ані перші, ані другі для них не мали жодного значення. Після критичних зауважень громадськості повідомлення прибрали, але навряд чи навіть зрозуміли, чому це когось обурило. Але все закономірно: Валерій Гнатенко, колишній багаторічний голова Дружківки, який зараз є нардепом від ОПЗЖ, був одним із тих, хто проголосував проти згаданої постанови Верховної Ради щодо Революції Гідності.

 

Все ще транслюються радянські наративи — навіть тоді, коли сам захід відбувається під начебто патріотичними гаслами. Таке, звісно, трапляється й на вищих рівнях, як-от презентація серії марок «Збройні Сили України. Сухопутні війська», яку «Укрпошта» проводитиме 23 лютого. Відмінність у тому, що на Донбасі таких маніпуляцій ніхто навіть не помічає. Наприклад, у День вшанування учасників бойових дій на території інших держав освітяни прифронтового Торецька відзвітували про виховні години з промовистими назвами «Вони боролись за мир» та «Чужої війни не буває». Їхні звіти супроводжували світлини з радісними школярами молодшого віку на тлі яскравих літер «Афганістан» на шкільній дошці. Постає питання не тільки про доцільність подібних заходів для дітей такого віку, а й про сенс переповідання радянських штампів про «братську допомогу» та «інтернаціональний обов’язок» без роз’яснення, що до трагедій тисяч і тисяч афганців призвели імперські авантюри СРСР. Але на практиці підхід такий: надійшла вказівка провести певний захід у певний день, тож чому би вчительці не повторити те, що їй розповідали на політінформації, коли вона сама була радянською школяркою? І чи варто дивуватись, коли працівниця міськвиконкому пропонує включити до колони пам’яті до Дня Захисника України ще й «афганців», бо вони теж воювали?

 

Читайте також: Повернення через красу

 

Але далеко не завжди отаке «альтернативне» прочитання державних свят та днів пам’яті є наслідком лише необізнаності та непоінформованості. Іноді це ще й прагнення легітимізувати певні політичні маніпуляції. Наприклад, коли приходячи з квітами до пам’ятників загиблих у Маріуполі, Краматорську, Бахмуті, деякі діячі розповідають, як українські військові обстрілювали міста (які на той час вже були у їхньому тилу). Під час вшанування пам’яті тих, хто загинув у боях за Дебальцеве, обов’язково виринає наратив про «котел», який влаштували виключно українські генерали — без згадки про участь регулярних російських військ, які й несуть головну відповідальність за загибель українських солдат. Знаю про майже анекдотичний випадок, коли розповісти про Майдан до бібліотеки запросили людину, яка возила тітушок на «Антимайдан»: мовляв, це теж історія, а вони — її учасники.

 

Тож поки ревізіоністські маніпуляції щодо Революції Гідності не заборонені законом, як у Ізраїлі заборонено заперечення Голокосту, уся надія на активних громадян. На щастя, вони тепер можуть дати відсіч різним «альтернативним прочитанням» та нав’язливому «не все так однозначно», не дискутуючи про цінності та факти, а посилаючись на офіційний документ — заяву Верховної Ради, де розставлено усі крапки над «і».