Едвард Лукас

Імперіалістична амнезія

10 Березня 2021
Англійці із запізненням нарешті починають згадувати своє колоніальне минуле. Натомість росіяни й досі на стадії заперечення.

 Навіть якщо ви гадаєте, що добре знаєте британську історію, книжка «Імперська країна» (Empireland, 2021) вразить вас і змусить поміркувати. У своєму новому бестселері мій колега Сатнем Санґера не піддався спокусі опускатися до анахронічних розповідей про жорстокість і пожадливість британської імперіалістичної історії або вихваляти її здобутки. Натомість автор робить дещо значно складніше й цікавіше. Він наголошує на прихованому впливі імперії (позитивному й негативному) на сучасну Велику Британію: на нашу політику, культуру, освіту, етнічний склад, мову — зрештою, на наше усвідомлення місця й буття. Імперія була однією з найважливіших подій світової історії, пише він. Вона сформувала життя мільярдів людей. Найменше, що ми можемо зробити, — поміркувати про це. 


Від імперіалістичної амнезії потерпає не тільки Велика Британія (насамперед англійці). Ставлення Росії до свого минулого теж викривлене. Найпромовистішим свідченням є очевидна необізнаність і апатія у ставленні до жертв імперіалізму. Простіше кажучи, ніхто не сперечається з тим, що Росія була імперією, але запитай, що вона колонізувала, і у відповідь — лише скляні погляди. Щось пішло в небуття. Важко відвойовані території в Каліфорнії й на Алясці видаються не менш далекими за наше панування над Кале чи замками хрестоносців.

 

Читайте також: Життя після розлучення

 

В інших випадках пам’ять про жертв просто стерто. Геноцид і депортація близько мільйона черкесів у 1864 році відбулися надто давно й далеко, щоб привертати увагу медіа, а отже, зникли з пам’яті сучасного світу. У Великій Британії відповідниками забутої жорстокості є обгородження земель, депортація шотландців і голод в Ірландії. Перед ірландцями Сполучене Королівство із запізненням вибачилося. Натомість сучасні росіяни нічого не знають про криваву колоніальну війну, яка затвердила експансію їхньої країни на південь. Мало хто прислухався, коли в 2008 році черкеська діаспора скаржилася, що Зимова Олімпіада в Сочі відбувається на місці розправ. Навіть тих, хто пережив ті події, не сприймають серйозно.

Імперіалістичні звички відмирають довго. Якщо заморська територія Великої Британії зменшилася до маленьких точок на мапі, то Росія досі грається в геополітику зі своїми сепаратистськими анклавами в Грузії, Молдові й Україні. Росіяни не визнають Білорусь та Україну справжніми країнами 

 

Русифікація (і за царизму, і за Радянського Союзу) була нещадною. «Говори по-людськи», — дорікнула мені в 1990-му працівниця із радянською свідомістю на пошті в Таллінні, коли я хотів купити марки і звернувся естонською мовою, бо російську вважали мовою цивілізованого спілкування. Такі люди, як вона, були просто шокованими, коли Радянський Союз розвалився і колись зневажена естонська мова почала домінувати в суспільному житті. Багатьох англомовних мешканців Уельсу теж дезорієнтувало повернення уельської мови.

 

Імперіалістичні звички відмирають довго. Якщо заморська територія Великої Британії зменшилася до маленьких точок на мапі, корисних для шпигунства й відмивання грошей, то Росія досі грається в геополітику зі своїми сепаратистськими анклавами у Грузії, Молдові й Україні. Українці сприймають захоплення Криму росіянами приблизно так само, як ірландці сприймали відокремлення Півночі: безжальне силове загарбання, що вкорінило місцеву імперську касту й украло землі в тамтешнього населення. Росіяни не визнають Білорусь та Україну справжніми країнами зі справжньою мовою, культурою й історією (приблизно так само ми ставимося до націоналізму Вессекса або Мерсії). Назва «Росія», аргументують вони, походить від Київської Русі — середньовічної наддержави; українці погоджуються й доходять діаметрально протилежних висновків. Лідерка білоруської опозиції пише своє ім’я за правилами рідної мови: Святлана Ціханоуська. Нахаба-росіянин кепкує у твіттері, що схоже на російський варіант «Свєтлана Тіхановская», вимовлений «із повним ротом картоплі». Далі він порівнює спілкування білоруською з «пересуванням навкарачки».

 

Читайте також: Життя після Brexit


Кремль сприймає питання національної ідентичності в Росії як зародження сепаратистської загрози. На три десятки місцевих мов Російської Федерації, що нібито захищені, чекають правові й інші утиски. У 2019 році активіст Альберт Разін, що боровся за удмуртську мову (віддалено схожа на естонську, фінську й угорську), спалив себе на знак протесту. Нещодавно в північному місті Сиктивкар опозиційний активіст спровокував обурену реакцію судді, коли заговорив рідною мовою комі. Йому могли би поспівчувати закохані з Труро, що воліли би давати весільні клятви корнською.


В основі легковажних упереджень лежать міфи про воєнний героїзм. Росія кохається в жертвах і героїзмі «Великої Віт­чизняної війни» і зазвичай приписує собі всі 27 млн загиблих (хоча левову частку бойових дій узяли на себе території сучасних України й Білорусі). У Великій Британії ми ігноруємо значно більший східний фронт, плекаючи туманну но­стальгію за Битвою за Британію, «Бліцом», Дюнкерком і висадкою військ у Нормандії. Одна важлива відмінність у тому, що ми ставимося до довоєнної політики умиротворення з огидою і нам стає недобре, коли згадуємо про те, як продали поляків у Ялті. Сучасна Росія таких проблем не має. Пакт Молотова — Ріббентропа та його секретні протоколи безтурботно відкидаються як історично неважливі або вимушені внаслідок бездіяльності Заходу. А як щодо повоєнного захоплення Східної Європи? Воєнні трофеї, друже мій.