Максим Нестелєєв

Ідіот у бібліотеці

18 Березня 2021
Мати власну бібліотеку у ХХІ столітті — ще те задоволення. Тобто задоволення, але не для всіх.

Як людина, яка кілька разів перевозила свою приватну книгозбірню, мушу сказати, що після цього я співчуваю лише власникам пересувної колекції цеглин. Мати десятки, сотні, а то й, Боже збав, тисячі томів, розміщених на полицях на переважно дуже помірній житловій площі, — зручно для всіх, окрім твоїх співмешканців. Тобто це достолиха незручно, але професійно необхідно, коли від цього залежить якість твоєї роботи.


Звісно, сама ідея в нашу цифрову добу тримати вдома фізичні втілення знань і емоцій, надруковані на спресованих волокнах целюлози й оправлених у міцну палітурку — це різновид садомазохізму разом із різними фіксаціями та комплексами, яким психіатри понавигадували химерні й часто неприємні назви. Звісно, більшість новітніх книжок (і значна кількість старих) уже наявні в електронних варіантах, а почасти — і в декількох формах. А весь той кайф від нового придбання паперового примірника, нюхання сторінок, розкривання книжки в різних позах — усе від лукавого. Однак будь-який бібліофіл знайде для свого паперового хобі безліч виправдань. Я ось легко можу назвати чотири: домашня бібліотека — це розкіш, елемент декору, капіталовкладення й інструмент. Або можна повторити за Реєм Бредбері, що бібліотека заміняє університет.

 

Читайте також: Ходи, королево, ходи


Це одне, а інше, що власники великої книгозбірні, якщо книжки ще дають їм змогу відчиняти двері, постійно потрапляють у ту саму ситуацію. Черговий новоприбулий гість (майже в усіх них немає вдома книжкових розкошів) впадає у ступор, коли бачить ряди строкатої видавничої продукції, і вимучує із себе сакраментальне й доволі нісенітне (для всіх бібліоманів) запитання: «Ого, як багато, невже ви їх усі прочитали?».


Умберто Еко, у якого вдома було понад 30 тис. книжок, став справжнім експертом у тому, як жартома вийти з такої незручної ситуації. Він назвав її «ідіот у бібліотеці» і, зважаючи на професорську звичку все систематизувати, випрацював такі три можливі відповіді:
1) «Ні, поки що не прочитав жодної, бо навіщо я тоді їх усі тут тримав би?».
2) «Значно більше, сеньйоре, значно більше!».
3) «Ні, це ті, які я збираюся прочитати наступного місяця, решта моїх книжок в університеті».

Коли Еко розповідав про ці варіанти колишньому директорові Нью-Йоркської публічної бібліотеки Полу Голденґраберу, той визнав, що таке з ним також часто трапляється, і поділився своєю версією: коли його запитують, чи кожну книжку вдома він уже прочитав, Голденґрабер, анітрохи не розмірковуючи, завжди відповідає: «Двічі!».

Будь-який бібліофіл знайде для свого паперового хобі безліч виправдань. Я ось легко можу назвати чотири: домашня бібліотека — це розкіш, елемент декору, капіталовкладення й інструмент. Або можна повторити за Реєм Бредбері, що бібліотека заміняє університет


Однак купівля книжок і їх читання — це різні й не пов’язані між собою процеси. Вибирати видання й розставляти їх на полицях може пересічний колекціонер, якому не конче варто бути науковцем. Людство з давніх-давен сушило собі голову тим, як би поєднати приємне з корисним і не горбатіти над талмудами, які залишаються улюбленими, поки не починаєш їх опрацьовувати, і, здається, таки зрозуміло, що треба зробити. Зокрема, певний час у всіх списках фігурував бестселер П’єра Байяра 2007 року, назва якого вичерпно окреслює зміст: «Мистецтво розмірковувати про книжки, яких ви не читали». Однак у навчанні цього «мистецтва» причаїлася одна-однісінька каверза, бо одну книжку ви таки будете змушені подужати — самого Байяра. Хоча, між нами кажучи, його підхід не відзначається особливою оригінальністю, на будь-якому філологічному факультеті, та й не тільки на ньому, є багато таких «митців». Звісно, ніхто не має прочитати всіх книжок, які нібито має «прочитати кожна культурна людина» (згадайте величезні занудні шкільні чи вишівські списки того, що треба домучити до певного строку), адже, хай там як, книжка — це насамперед задоволення, але наскільки різну насолоду можуть нам дати, скажімо, Гаррі Поттер і Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель.


Інша штука — які самі відчуття виникають у вас у бібліотеці перед мільйонами незнаних сторінок і незвіданих вражень. Докори сумління за безглуздо прожиті роки? Страх не осягнути всього? Чи палке бажання запитати: «Кий біс у тебе стільки книжок? Ти що — найрозумніший?» і зненацька почути у відповідь: «Це не я розумний, просто ти дурний». А ряди палітурок хай вам краще нагадують про те, що навіть Альберт Ейнштейн переконував усіх, що він не геній, а просто допитливий.

 

Читайте також: Соціальна дилема


Хоч як крути, а бібліотека потрібна, адже це упорядковане зібрання людського досвіду, що полегшує нашу орієнтацію у світі інформації, систематизуючи її якщо не тематично, то бодай за абеткою. Однак гостре відчуття неспроможності охопити все написане — теж продуктивне, якщо воно не призводить до рішення взагалі відмовитися читати.


Насім Талеб у своєму бестселері «Чорний лебідь», якраз згадуючи Умберто Еко, називає таку колекцію непрочитаних книжок «антибібліотекою», що має заохочувати нас до нових знань і постійно підживлювати нашу допитливість. Отже, ми вже вивчили, що таке «антибібліотека». Залишилося дізнатися, що таке «антиідіот», а для цього вранці, коли виходитимете з дому, не забудьте прихопити ліхтар.