Юрій Макаров

Біля підніжжя піраміди

1 Квітня 2021
Погляд на Шевченківський комітет зсередини

Ще місяць — і ми дізнаємося імена лауреатів головної кінематографічної премії світу. І, звісно, укотре почуємо, чому «Оскар» — це треш, що не так із його механізмом, критеріями й особовим складом журі. Точнісінько те саме, тільки в менших масштабах, із Emmy, Tony, Grammy, Pulitzer, Pritzker — усіма преміями, які охоплюють майже будь-який вид художніх практик. Вогнища амбіцій!


Трохи менше галасу навколо європейських призів, добре знають хіба що Нобелівську премію. Там обурень менше, бо, знаєте, король Швеції, магія бренду… радше делікатні прояви невтямки. Ну й вряди-годи роздратування: ну як можна було не дати Нобеля Прусту, Джойсу та Борхесу?! З «Оскаром», до речі, те саме: Нолану не дали, Ріддлі Скотту не дали, де Палмі не дали, господи, Тарантіно не дали!!! Але щось я не чув, щоби ображені митці подавали до суду або закликали розігнати журі.


Національна премія імені Тараса Шевченка, комітет якої я маю честь очолювати вже другий рік поспіль, провокує такі емоції, що американці зі шведами можуть позаздрити. Мої колеги з комітету, які витрачають чимало особистого часу на ознайомлення із силою-силенною робіт усіх кандидатів (до речі, цілком безоплатно), щодня купаються в диких звинуваченнях у непрофесіоналізмі, невігластві й особистій зацікавленості. Але якби проблема була лише в цьому, я мовчав би собі в ганчірочку, мені йдеться радше про спротив старих еліт, передусім структурованих у творчі спілки, будь-яким зазіханням на їхній монопольний статус.

 

Читайте також: Мрії під новорічною ялинкою

 

Замальовка з натури, згадує дочка композитора Олександра Білаша: «Батько з Павличком сиділи на якомусь з’їзді комсомолу. Було нецікаво, вони почали… розглядати гарних комсомолок. І раптом попереду побачив жіночку з накинутою на плечі хусткою: на чорному тлі — червоні троянди, такі яскраві, що просто очі виїдали. — Бачиш оту жіночку? — спитав батько Павличка. — Дивись, яка хустка — червоне і чорне. — Червоне — то любов, а чорне — то журба, — відповів Дмитро Васильович. Вони потихеньку втекли із з’їзду, поїхали до Будинку творчості у Ворзелі. Написали пісню буквально за пів години». Пісня — це «Два кольори», рік 1964-й, а Будинок творчості — це резиденція Спілки композиторів, де за кожним «правильним» митцем було закріплено персональний будиночок із роялем. Бути нагорі тодішньої піраміди — це забути про побутові клопоти, мати можливість безперешкодно творити шедеври в обмін на лояльність. Будь-яка радянська спілка — письменників, художників, кінематографістів, архітекторів — у ті часи це доступ до обмеженого, але спокусливого асортименту матеріальних благ, а головне — першочергові замовлення, закупівлі й видання. І, безумовно, залученість до доленосних у буквальному сенсі рішень: кого з новачків просувати, кого відсунути від годівниці якомога далі. І є р а р х і я! Те, що викликає сьогодні шалену лють метрів, — це зазіхання на ієрархії, будь-який натяк на їхню штучність, неактуальність. Місце в ієрархії — це в якомусь сенсі дещо протилежне репутації. Я — секретар правління, а видають (і читають!) якогось Жадана з Прохаськом. Я — завідувач кафедри, а друкують цю висікаку без дисертації. У такій системі координат премія, особливо національна, — предмет лише черги, як почесне звання: цьогоріч, гаразд, оцей, але за рік уже сто відсотків я. Найгірше, що молоді митці переймають такий спосіб мислення.

 

Торік одна юна поетка з обласного центру, місцева знаменитість і, як вона сама стверджує, колишня номінантка на Нобеля, випила басейн крові з членів комітету, закидаючи їм, що вони не читали її доробку, бо інакше 100% гідно відзначили б. Нині я маю задоволення регулярно письмово спілкуватися з чудовим, наголошую, режисером і продюсером, який вимагає пояснити, чому постановку його театру належно не оцінили. Спершу він прямо звинуватив комітет у зраді, бо вистава про війну. Я йому порадив звертатися відразу до СБУ. Коли з’ясувалося, що половина номінантів — це так чи так про війну, він висунув вимогу ознайомитися з протоколами засідань комітету, щоб дізнатися, на яких, власне, підставах їх відсунули й хто саме був проти. Уявляєте, Квентін Тарантіно надсилає офіційний лист на бланку студії із запитом, хто з членів комітету «Оскара» його завалив?.. Коли це не спрацювало, бо наш ареопаг про всяк випадок ухвалив рішення, що хід обговорення є службовою інформацією, риторика прохача трохи змінилася: «актори на межі зриву, зазирають мені в очі, за що їх образили?..»

Відкритість і прозорість — це дуже модна, проте не завше раціональна вимога, коли йдеться про творчі питання, особливо щодо конкурсів, пітчингів, творчих змагань, нагород, державних замовлень тощо.


Доведеться таки пояснити свою позицію. Відкритість і прозорість — це дуже модна, проте не завше раціональна вимога, коли йдеться про творчі питання, особливо щодо конкурсів, пітчингів, творчих змагань, нагород, державних замовлень тощо. «Прозорість» насправді передбачає дотримання нормальних критеріїв доброчесності, відсутність шкурного інтересу, підкилимних домовленостей на користь певних учасників змови, а не покрокове пояснення суб’єктивної позиції — адже будь-яка оцінка майбутнього чи вже готового проєкту так чи так суб’єктивна. Щоби суб’єктивність не перетворилася на свавілля, цивілізація вигадала такий інструмент, як журі (буквально «суд присяжних» від лат. «juris’ — себто «закон»).


Я не вірю в колективний розум. Колективним буває божевілля, а розум — завжди індивідуальний, результат персональних зусиль. Рішення будь-якого журі — не істина в останній інстанції, а арифметична сума індивідуальних переконань. Ми можемо не погоджуватися між собою, як не погоджуємося в інших ситуаціях із друзями й колегами. Мій товариш, блискучий літературознавець, уважає мого улюбленого письменника нудним, натомість у захваті від іншого, якого я ледве змусив себе прочитати. Мені здається переоціненим художник, якого дуже поважні фахівці називають живим генієм, але їм не подобається інший наш сучасник, якого я обожнюю. Вистава, від якої всі в захваті, мені здається сирою й невибудуваною, а я в захваті від іншої, яка знайомим критикам «не зайшла». Ми живі люди й навіть не завжди можемо пояснити своє ставлення до твору, хоча здатні більш-менш переконливо проаналізувати побачене, почуте і прочитане.

 

Читайте також: Сеанс співчуття

 

Ну, а межі прозорості визначає здоровий глузд. Ані правила, ані регламенти, ані алгоритми — лише здоровий глузд і досвід, зокрема естетичний і соціальний, себто фаховість і дорослість. Коли ми подекуди не здатні дати собі звіт у власних враженнях, ми самі вже не є дослідниками, ми є інструментами. Припустімо, термометрами. Але термометрами, які довго самі себе калібрували. Підозрюю, що відтепер нас можуть почати дражнити термометрами — дарма, нас і не так називали.


Ми, члени комітету, ще «на березі» домовилися, що відзначатимемо лише ті явища, які, на нашу думку, окреслюють напрями подальшого розвитку української культури, її «завтра». А не заслужених майстрів, яким премія належиться за фактом їхнього довгого творчого життя. Так ми використовуємо, як нам здається, з користю для суспільства інституцію, засновану в іншу епоху з геть іншою метою. Але творчі цехи чомусь, як і раніше, дотримуються іншої думки: для них державна (національна) премія — спосіб утвердитися в ієрархії. Те, на що вони автоматично мають право в порядку живої черги, як було сказано. А якщо їх цього права позбавити, то це вже образа на все життя.


Ну вибачайте. Не подобається — зберіть демонстрацію, підпишіть петицію, хай уже нас відкличуть, адже за нами ніхто не стоїть, даху, перепрошую, немає. Але доки цього не сталося, ми ухвалюватимемо рішення, виходячи з власного бачення. За що дозволю собі особисто подякувати колегам Дмитру Богомазову, Володимиру Войтенку, Тамарі Гундоровій, Майї Гарбузюк, Ростиславу Держипільському, Риммі Зюбіній, Тетяні Кочубінській, Любі Морозовій, Ігорю Панасову, Віктору Плоскіні, Владі Ралко, Михайлу Рашковецькому, Юлії Сінькевич, Ірині Славінській, Остапу Сливинському, Євгенію Стасіневичу. Нікого не забув?


І спробую все-таки особисто від себе пояснити вибір комітету:


Оксана Луцишина — роман «Іван і Феба»: епічний масштаб усвідомлення колективного досвіду останніх 30 років у рамках, здавалося б, цілком традиційного «жіночого» роману.


Станіслав Асєєв — книга есеїв «В ізоляції»: рівень особистого героїзму не завжди означає якість репортажу, але тут темперамент і зіркість співмірні хоробрості, це журналістика світового рівня.


Борис Михайлов — відеопроєкція та фотоінсталяція «Випробування смертю»: гігант, який отримав скрізь у світі визнання на хвилі цікавості до соцарту, спроможний вводити у транс статичними фактурами, далекими від шоку та кон’юнктури.


Музичне агентство «УХО» — цикл концертів «Архітектура голосу»: нашого слухача, якого важко відучити плескати між частинами симфонії, можна, виявляється, «підсадити» на сучасну академічну музику, на якій нібито розуміються одиниці.


Сергій Маслобойщиков — вистава «Verba» за мотивами «Лісової пісні» Лесі Українки: а знаєте, Леся й сьогодні суперактуальна, сучасніше не вигадаєш. До того ж сценічна культура дивовижна, вищий пілотаж.
Валентин Васянович — повнометражний ігровий фільм «Атлантида»: режисер переосмислив спадок «поетичного кіно», який, відверто кажучи, гальмував не одне покоління наших кіношників, і завдяки цьому розповів про трагедію Донбасу так, що інопланетянину стане зрозуміло.


Ну й на фінал: у нас дивовижна культура — сучасна, енергійна, новаторська, мудра. Ми самі собі ціни не знаємо. Усім дякую.