Леонідас Донскіс

М’який тоталітаризм

18 Січня 2012
Соціологи починають частіше описувати зловісну тенденцію позбавлення нас приватності терміном «м’який тоталітаризм»

Термін «м’який тоталітаризм» нині на устах багатьох спостерігачів. Вони мають на увазі, що Європейський Союз – не демократичне утворення, а технократичне в масці демократії. Через масовий нагляд і служби розвідки, що, прикриваючись війною з тероризмом, вимагають дедалі інтенсивнішого сканування пасажирів в основних аеропортах світу чи того, щоб ми повідомляли кожну деталь нашої банківської діяльності, соціологи починають частіше описувати цю зловісну тенденцію позбавлення нас приватності терміном «м’який тоталітаризм».

Читайте також: Бунтарська доба

Насправді ж таке припущення може бути навіть ближчим до реальності, ніж вони говорять. Усі ці характеристики сучасності в поєднанні з дедалі більшою одержимістю контролю над нашою публічною діяльністю дають підстави без сумніву припустити, що нині приватність зникла. Як людина, котра росла і виховувалася в брєжнєвські часи, я, хоч і дещо наївно, якийсь час вважав, що на людську гідність посягав виключно Радянський Союз: зрештою, ми не могли зателефонувати за кордон без офіційного контролю і звіту про нашу розмову, що й казати про листування та всі інші форми спілкування між людьми.

Як сказав би Зиґмунт Бауман, ті дні все ж належали до ери різкої сучасності, коли тоталітаризм був чітким, зрозумілим, очевидним і відкритим злом. І якщо говорити бауманівською мовою, то епоха м’якої сучасності, масового нагляду та колонізації особистого простору нині теж цвіте і пахне, тільки в інших формах. У найвідоміших антиутопіях наших часів – «Ми» Євґєнія Замятіна, «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі та «1984» Джорджа Орвелла – всемогутня держава вторгається, завойовує і принижує індивідуальність та позбавляє її приватності, зокрема й найособистіших аспектів. Телеекран в орвеллівському «1984» чи донесення на сусіда, коханця або друга (якщо доцільно вживати всі ці терміни, адже любов і дружба як сучасні почуття та вираження свободи вибору тут зникають) постає як жахіття сучасності без людського обличчя чи сучасності, в якій це обличчя придушене підошвою військового чобота.

Найстрашнішою в цій тоталітарній версії сучасності стала можливість проникнення в кожен найдрібніший аспект особистості. Відтак людина позбавлена навіть мінімальної таємниці, а це змушує нас вважати, що ми знаємо про неї все. А дух технологічного світу мостить шлях до дії: якщо нам можна, отже, треба. Думка про те, що можна знати і розповісти все про іншого, – найгірший кошмар у сучасному світі. Ми довгий час вірили, що свободу визначає вибір; поспішу додати, що так само, особливо тепер, її визначає захист концепції невпізнаваності людини і недоторканості її особистого інформаційного простору.

Читайте також: Збудження чи пробудження?

Початки м’якого тоталітаризму, на відміну від чітко вираженого і реального, простежуються на Заході щоразу, коли бачимо, як люди захоплюються реаліті-шоу й одержимі тим, як би добровільно і з великою радістю та гордістю позбавитися приватності, промінявши її на появу на телеекрані. Однак є й інші, значно реальніші форми урядів та політики, які абсолютно заслуговують на таке визначення. Насправді від нових форм масового нагляду та соціального контролю на Заході до цілковитого і явного розлучення капіталізму й свободи в Китаї та Росії ще довга дорога.

Насамперед м’який тоталітаризм самопроголошується в китайській моделі сучасності: формулі капіталізму без демократії чи вільного ринку без політичної свободи. Відокремлення влади і політики, описане Бауманом, чітко розвивається в згаданій моделі: фінансова влада може існувати й процвітати лише доти, доки вона не змішується чи не перетинається з політичною. Тобто збагачуйся, але в політику – зась! Ідеологічна політика в Піднебесній – вигадка, адже ідею Мао Цзедуна вже зрадила тисячу разів його ж партія, яка більше не є оплотом комунізму. Натомість вона перетворилася на елітну групу менеджерів.

Інший приклад м’якого тоталітаризму – путінська Росія з її ідеєю керованої демократії на пару з путінізмом – цього дивного і незрозумілого сплаву ностальгії за величчю радянського минулого, бандитського капіталізму, корупційної пошесті, клептократії, самоцензури та інтернет-резервацій для незгодних. На відміну від китайського роз’єднання капіталізму і політичної свободи путінська модель передбачає цілковите злиття економічної та політичної влади в поєднанні з безкарністю і державним терором, що відкрито передаються різним бандам та кримінальним групам.

Видатний російський політолог і письменник Андрєй Піонтковскій, який чи не найголосніше висловлює свою незгоду в путінській Росії, влучно описав вражаючу історичну схожість між Радянським Союзом на порозі чисток 1937 року і нинішньою РФ. Він зазначив, що Ілля Еренбург найкраще висловив настрій інтелігенції фразою: «Ще ніколи не було в нас такого процвітаючого і щасливого життя»! Іронія в тому, що переваги, які отримала інтелігенція до Сталіна, стали просто прелюдією до жахіть репресій. «Ситуація вражаюче схожа в сучасній Росії», – каже Піонтковскій. Як і Сталін, Путін просто підкупив інтелігенцію. Менше батогів, більше пряників. Загалом же сталінізм був шекспірівською трагедією, а путінізм – фарс. Однак ще є надія, що Росія прокинеться.

Читайте також: Третій шлях до рабства