Олена Білозерська

Про партизанів і поліцаїв

23 Червня 2012
Справа Віталія Запорожця, за якою пильно спостерігає зараз активна частина української громадськості, вже дуже давно вийшла за рамки звичайної кримінальної справи про убивство міліціонера. Майже одразу вийшла – коли українці зі здивуванням і одночасно з розумінням побачили, як усе село Семиполки піднялося на захист убивці майора міліції

Не кожна сучасна людина взагалі здатна на вбивство. З тих, хто здатен і має ворогів - переважна більшість не зробить цього через страх перед тривалим ув’язненням. Якщо ж ворог – міліціонер, цей страх подвоюється. Убивць шукають не ті люди і не тими методами, що дрібних крадіїв, а убивць міліціонерів – не тими методами, що звичайних убивць, і дуже часто не беруть живими. Тому правоохоронців зазвичай не чіпають. Убивають їх, як правило, лише кримінальні злочинці, яким давно нема чого втрачати, і те лише в критичній ситуації – наприклад, щоб не бути затриманими.

Крім злочинців, були ще приморські партизани(у Росії). Вони вбивали поліцейських свідомо і заплановано, це був їхній революційний чин проти продажної гнилої системи. А тут убив не партизан, не революціонер, не кримінальний злочинець –  простий хлопець, родич чи знайомий  кожного з нас. Не мажор з відірваної від народу і звиклої до безкарності «еліти» – і не представник здеградованого дна. Сільський інтелігент, юрист за освітою. Якого просто дістали. Дістав майор міліції, якого в селі ніколи не бачили тверезим і який за два роки роботи брутальною поведінкою налаштував проти себе усю громаду.

Можна довго казати про те,що людське життя є найвищою цінністю, і вбивати не можна навіть садистів, які тероризують селян. Але нещодавно, 22 червня, була чергова річниця нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. Візьмемо цих двох – убивцю і потерпілого, Запорожця і Симоненка – і замислимось: якби зараз якісь новітні окупанти знову, як 70 років тому, захопили Семиполки - хто з цих двох пішов би у партизани, а хто – в поліцаї, мордувати селян? Ось і відповідь на те, чому суспільство, яке у масі своїй не вміє аналізувати, але гостро відчуває несправедливість, піднялося на підтримку Віталія.

Кілька днів тому Україну сколихнула ще одна велика несправедливість: на Луганщині міліціонер-садист по-звірячому вбив 25-річну дружину: виколов очі, зламав шию, вирвав внутрішні органи. Їхнього синочка, якому був лише рік, вивіз за місто і викинув на дорозі – добре, хоч дитина вижила. Отримав рік і три місяці (!), і, оскільки майже рік відбув у СІЗО, скоро може вийти на волю.

Читайте також:  Як починався суд над Віталієм Запорожцем

Складається враження, що так звані правоохоронці – це держава в державі, каста недоторканних в усіх розуміннях цього слова. Вони роблять, що хочуть, і майже завжди уникають за це покарання – крім рідкісних випадків, коли не поділилися з начальством. І якби така ситуація не дістала людей до печінок – наш незлобивий народ ніколи не підтримував би убивцю.

А підтримка зростає! Під час кожного засідання над Запорожцем під судом збирається група підтримки, і кількість людей не меншає від разу до разу. Все на більшій кількості активістів – футболки з портретами Віталія і написом, зробленим його почерком: «Зроби свій внесок в очищення країни від наволочі!». Ще трохи – і в таких футболках почне ходити півміста. І прізвище Запорожець («Козак!»), що звучить краще, ніж, наприклад, Петренко, і його доволі привабливе й харизматичне, зовсім не гламурне обличчя - все це як навмисно співпало і допомагає сприймати Віталія як героя і «народного месника».

На одному з минулих засідань трапився справжній бунт – під час перерви жінки і дівчата із вигуками «Запорожець – герой!» заблокували суддівський стіл. Скінчилося все масовими затриманнями, кримінальною справою і регулярними походами активістів на допити. Відтоді судову залу почали набивати оперативниками в цивільному, крім них, на процес тепер можуть потрапити лише журналісти.  

Читайте також: Масові затримання під час суду по справі Запорожця

Сам Запорожець – чоловік мужній і скромний. Те, що сталося, сприймає як трагедію і власній героїзації не радіє, хоча й добре розуміє всю важливість суспільної уваги до його процесу. У нього підвищене, порівняно з пересічною людиною, почуття власної гідності – певно, колись, до негативного відбору Голодомором і репресіями, всі українці були такими. Він нервував і бісився, коли покійний Симоненко принижував і оббріхував його перед громадою. Майор-невдаха (за погану службу йому кілька разів оголошували догани і переводили у все гірші місця), п’яниця із садистськими схильностями, це бачив – і продовжував, задля задоволення власних комплексів, цькувати Віталія й далі, відчуваючи себе, в силу професії, безкарним. При такому співвідношенні їхніх характерів трагедія була неминучою.

Будучи підданий тортурам, на власній шкірі відчувши усю брехливість і продажність нашої правоохоронної і судової системи, Віталій Запорожець уперто і відчайдушно продовжує боротися за справедливість. Висловлює з клітки для підсудних протести, заперечує кожну неправду, просить журналістів сфотографувати і викласти в Інтернеті обличчя оперів, якими набивають зал, а одного разу вказав навіть на присутнього у залі ката в погонах, який тортурував його у відділку.

Броварські судді й прокурори, що явно не чекали такої уваги до процесу, схоже,не знають, що робити. Нещодавно прокуратура змінила Запорожцю обвинувачення – зі статті  348 ККУ "Вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків" на ч.1 ст. 115 ККУ "Умисне вбивство". Тепер Віталію більше не «світить» довічне ув’язнення – а «всього лише» від 7 до 15 років. При цьому у новій версії обвинувачення залишилося дуже багато брехні – наприклад, що Запорожець був п’яний і порушував громадський порядок, а покійний Симоненко знаходився при виконанні і зробив йому зауваження. Правдолюб Запорожець обурений цим і анітрохи не радіє, що звинувачення стало легшим. І він, і його адвокати знають, що справжня стаття, за якою по закону і справедливості мав бути кваліфікований його вчинок – 116 «Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого» (покарання - до п’яти років).

Віталій Запорожець зробив велику справу. Він не просто покарав міліціонера-бєспрєдєльщика, якого селяни не могли усунути законним шляхом. Його постріл виявився снайперським – у десятку, просто в центр проблеми, яку досі намагалися замовчувати. Одночасно він, хоча й надзвичайно дорогою ціною, зробив собі ім’я.  І після звільнення я бачу його впливовим правозахисником (для політика він занадто прямолінійний і чесний), якого ніхто не зможе назвати «кабінетним щуром» і якому, одному з небагатьох у цій державі, довірятимуть люди. Він принесе ще багато користі суспільству – якщо ми, суспільство, зможемо зараз захистити його від судової й післясудової (катувань чи навіть убивства в тюрмі) розправи.