Іван Рябчій

Зійдіть із книжкового Олімпу!

14 Травня 2010
У гонитві за модою й мамоною українські видавці ризикують залишити нас поза межами світового літературного процесу

О, нещасний Олімпе! Вони спроможні засадити твою вершину картоплею!
Гюстав Флобер

 

Нещодавно до України привозили Бернара Вербера. Автора, яким зачитуються дівчатка в метро й про якого нічого не чула більшість моїх колег-письменників в Україні та Європі в цілому. Кажу, бо питав. Вербера в Україну привезли росіяни. Я не вважаю, що це погано, – росіяни-бо хочуть перекласти автора «Імперії янголів» і послідовника Сведенборґа українською, причому рішучо висловлюються проти перекладів за посередництва російської мови (дочекалися, нарешті!) – просто, на мій погляд, це симптоматично. Пригадайте – адже Паоло Коельо також потрапив до України за сприяння видавців із сусідньої держави. Така сама історія з Марком Леві, Мішелем Уельбеком, Деном Брауном та іншими супермодними графоманами.

Навіть коли в процесі виведення на український ринок нового зіркового імені російські видавництва безпосередньої участі не беруть, вплив тамтешнього ринку, тамтешніх смаків, тамтешніх поглядів сильно відчувається. Більшість наших видавців мавпують російських. Ага, в Росії пішла Анна Ґавальда! Ну й ми видаватимемо! Що, непогано купують Мюріель Барбері? Даєш «Елегантну їжачиху»! Звісно, несправедливо було б стверджувати, буцімто всі ці автори й твори – нецікаві та непотрібні українському читачеві. Зрештою, читач голосує за них своїм гаманцем. Книжки того самого Вербера розійшлися в Росії 2-мійльонним накладом. Що здивувало – як він щиро зізнався на київській прес-кон­­фе­­рен­­ції – самого автора. В книж­­ках Мішеля Уельбека, Амелі Нотомб, Анні Ерно та інших новоспечених закордонних зірок на українському книжковому обрії ставляться пекучі для кожного європейця проблеми – але ці твори здебільшого однобокі й поверхові. А головне – написані за попитом. В одному інтерв’ю Уельбек зізнався: сцени насильств і злягань змушений був уводити в текст «Можливості острова» проти власної волі, на догоду видавцеві та читачу. Чи можна собі уявити, щоб таку наругу над собою чинили Флобер і Селінджер, Пінчон і Сартр?

Хоча деяким нашим видавцям можна було б позаздрити – російська читацька аудиторія стала для них свого роду лакмусовим папірцем. Їм здається, що менталітети в росіян і українців подібні (страшна ілюзія!), тож вони пильно спостерігають – а що ж уподобають собі жителі Росії? То й ми таке видаватимемо! Дійшло до того, що, наприклад, французьке посольство в Україні, вловивши таку тенденцію, готове фінансувати за програмою «Сковорода» лише ті книжки, які ще не перекладені російською. Так, під час прес-конференції Бернара Вербера директор Французького культурного центру в Києві Матьє Арден попередив, що під згадану програму підпадає тільки останній роман Вербера – всі інші російською перекладені. Це зауваження викликало збентежене мовчання представників видавництва, яке організувало приїзд письменника.

Ще одне питання – чому з Росії до нас везуть авторів на кшталт Коельо і Вербера? Чому не везуть Доріс Лесінґ і Герту Мюлер? Де Моріс Дантек і Марі Ндіе? Все це – справді відомі (проте не в нас) сучасні письменники. Й вони перекладені російською, понад те – їх успішно розкуповують у російських книгарнях. Найкраща реклама для них – Нобелівська (Лесінґ, Мюлер) і Гонкурівська (Ндіе) премії, цікава тематика та далекий від політкоректності погляд (Дантек). Так, можна все списати на проблему прав – мовляв, купили російські видавці права на книжки деяких письменників на всій території колишнього Союзу, і ми видавати не можемо. Гаразд, але, знову ж таки, чому ті самі видавці не видають цих авторів в Україні? Може, тому що не вважають корисним перекладати українською справді вартісні твори? В такому випадку нам потрібен сміливий видавець, який зважився би шукати у світі цікавих, достойних авторів, – не обов’язково зірок, ще не куплених Росією, – й виводити їх на наш ринок. Але патріотично налаштованих видавців обмаль. Як і тих, хто хотів би грати за ринковими правилами і (золоте правило успіху!) ризикувати.

Така позиція більшості видавців ставить нас і перед іншою, тяжчою проблемою – не видано тисячі творів іншомовної класики. Й річ тут не в перекладачах. Я, приміром, дуже хотів би перекласти «Наджу» Андре Бретона чи «Дияволиць» Барбе д’Оревільї. Але хто це видаватиме? Так і лишаються в нас недоперекладеними (а то й зовсім неперекладеними) сотні класиків. Ба й гірше – навіть тому, що перекладене, важко знайти видавця! Знаю, як мучиться Музей Григорія Кочура, шукаючи, хто б видав «П’єра Ноз’єра» Анатоля Франса в перекладі одного з найкращих українських перекладачів ХХ століття. Звичайно, це ж не комерційне видання, 200% прибутку тут не заробиш. А слава і добре ім’я? На жаль, у нас більше поширене слово «бренд». Про майбутнє й про своє місце в історії ніхто не замислюється.