Галина Волчєк

На безриб’ї

26 Червня 2009
Усі театри сходяться на тому, що нині бракує справжньої, проблемної, якісної драматургії. Це світова біда

Іноді вискакують нізвідки, мов гриби на негрибному місці, поодинокі таланти. Та загалом те, що мені потрапляє до рук і вважається в Росії взірцем драматургічного Олімпу, м’яко кажучи, чорнуха. Жахливі страшилки вже поперек горла. Колись для театру я відкрила Ніколая Коляду, якого вважаю одним із найталановитіших авторів, але всі його послідовники, його учні – це така підробка! Все таке вторинне!

З усього, що я бачила за останній час, найбільше враження на мене справила вистава Вікторії Чаплін (дочки Чарлі Чапліна) та її чоловіка, французького клоуна Жана-Батиста Тьєре, «Невидимий цирк». Вони робили фантастичні циркові номери на сцені, й це все помножили на такий величезний талант, на такий незвичайний погляд на прості речі! Спектакль дивилися й дорослі, й діти, й усі сприймали це дійство надзвичайно тепло. Тож у виставах варто зберігати якийсь світлий і простий сенс, а також надію на те, що люди мають бути добрішими.

Щодо режисури – все не набагато краще. «Современник» зробив черговий надризикований крок – ми взяли чотирьох молодих режисерів і, зовсім не втручаючись, дали їм можливість зробити ескіз самостійної вистави – від добору літературного матеріалу до запрошення акторів. Платили їм маленьку стипендію, достатню для того, щоб вони могли просуватися вперед. Для мене було величезним подарунком, що в цих спектаклях погодилися працювати не лише «піонери», зовсім молоденькі актори, а й досвідчені та відомі артисти. А що з цього вийде – вже інша справа. «Современник» продовжуватиме подібні експерименти й далі. Оскільки отримувати штучний «товар» із рук критиків, які когось назвали генієм, а когось нічим, я не хочу. Мені не потрібні посередники. Я хочу, щоб ми самі зрозуміли, яка людина може бути в нас режисером, а яка – ні.

З акторами я працюю по-різному. На Заході треба застосовувати інші принципи роботи з артистами, ніж у Росії. Я викладала в Нью-Йоркському університеті, де свого часу вчились американські зірки театру та кіно. Можу сказати, що різниця між нашими акторами та їхніми – це те, що я називаю «робочою мораллю». Вони слухають педагога ще до того, як він викликав у них довіру, записують лекції, готуються до репетицій. Я не стверджую, що тамтешні актори талановитіші за наших, ідеться виключно про ставлення до справи.

Іноді на актора треба накричати й навіть образити. Дуже важливо дати йому відчути справжню природу того чи іншого стану. В мене був такий смішний випадок, який, за словами Олєґа Єфрємова, має ввійти до хрестоматії з режисури. Я тоді ще працювала асистентом режисера, й мені довірили одну сцену. В ній актор мав зобразити шок, бо, повернувшись додому, він зустрів дівчину, яку вважав померлою. Для багатьох артистів зіграти шок – це вирячити очі. Я йому пояснюю, як треба, а в нього лише очі на лоба вилазять. Зрештою я попросила його вийти з кімнати, а його партнерку – роздягтися. А в ті часи актриси реагували на це нервово, не так, як тепер. Дівчина відмовилася, тоді я стягла з себе сукню, залишилася в комбінації і покликала актора. Але лицедій виявився «непробивним», флегматично подивившись, він сказав: «Вибачте, будь ласка».

Буває, актори люблять розводитися про те, що вони все знають, розуміють, прочитали багато книжок. Вони тоді стають, як я це називаю, у фехтувальну позу. Треба мати витримку, щоб вислухати, покивати головою, сказати: «Молодець! Але це тобі не допоможе». Акторський розум – не сума прочитаних книг, це щось інше, глибше. Водночас важливо, щоб режисер теж займався не самовираженням, а немов рентгеном витягав із актора найприродніше. Лише тоді ми отримаємо потрібний результат, а глядач – видовище, яке ще не скоро забуде.

Новини RedTram

Loading...