Іда Ворс

Левики народні

21 Листопада 2008
Правило – спочатку вчися як належно, а потім будеш самовиражатися, як заманеться, діє не завжди

 

У світі побутує різне вжиткове причандалля – севрська порцеляна або англійські срібні сервізи, опішненські горщики й куманці... Населений пункт Опішня Полтавської області – давній і славетний центр традиційної для цього регіону України кераміки Вона, опішненська кераміка, впізнавана так само, як севрська порцеляна. Тільки, гадаю, породжує почуття яскравіші й більш щемкі, ніж буржуйські столові цяцянки. Чесно. Була б моя воля і площі для зберігання, скупила би все до ноги з музейними експонатами включно.
 
Глиняні речі взагалі викликають у мене пожадливий полиск в очах і тремтіння липких рученят. Але опішненські майстри робили й роблять не лише миски та дзбанки звичних ужиткових форм і призначень – однією з особливостей цього творчого центру є виготовлення ємкостей, ба навіть суто скульптурних об’єктів у вигляді левиків, коників, баранців. Це – взагалі суцільний захват. Такого справді не зустріти більше ніде. Вигадливі стилізовані форми, які стали локально канонічними, густошоколадна полива, дрібне об’ємне декорування – й левик перетворюється на витвір справжнього мистецтва.
 
Чомусь доробок народних майстрів (це стосується будь-яких технік і матеріалів, не лише кераміки) звично звуть словами «наївне мистецтво», «нейтів», протиставляючи професійні надбання здобуткам, котрі нібито виникли самі собою. Яка, власне, різниця – відвідувала людина художній виш чи з’явилася на світ у родині спадкових майстрів і вчилася ліпити борщівники в свого діда? Чи просто народилася генієм, самородком, якому знання дане з вищих – сакральних джерел. Де тут, вибачте, наїв?
 
Якби воно було правдою, то ніякі горщики й коники не потрапляли б до зібрань найкращих музеїв, за ними б не ганялися колекціонери, їх би не викрадали злочинці. І ніколи б Білокур або Примаченко не стали зірками світового масштабу. До речі, якщо ви таки не народилися в Опішні, то ліпити керамічні шедеври вам ніхто не заборонить, але скільки потрібно буде глини вимішати… І не факт, що той нейтів вам удасться. Адже іноді свіжість сприйняття та невгамовна фантазія під дією класичної художньої освіти десь зникають, припадають пилом академізму чи не витримують нашарувань законів і канонів.
 
Правило – спочатку вчися як належно, а потім будеш самовиражатися, як заманеться, діє не завжди. Зникає щось неймовірно важливе, ефемерне, легке. Звісно, ніхто не заперечує користі освіти, та ризикну припустити – подекуди вона може стати вадою, штучною перешкодою для насправді оригінальних таланту й світосприйняття. А в гіршому випадку – загнати художника до нудного прошарку нікому не потрібних середнячків.
 
Хай ліпше самотужки – так у нас і з’являються феномени Опішні та Косова, або, принаймні, тривають. Я переконана в одному: без севрської порцеляни жити можна, без левиків – важко. Зокрема, важко мені без мого левика, який погордливо дивиться з височини шафи, зблискуючи серед зібраних звідусіль «наївних» тарелів і жбанів.