Економіка 2014-12-04 13:01 Крамар Олександр

Рушійна сила європейських перетворень

У надрах українського суспільства сформувався цілком достатній прошарок для підтримки подальших ринкових та демократичних перетворень

Україна стоїть на роздоріжжі: проведення кардинальних реформ, які забезпечили б подальший розвиток як ринкової та демократичної європейської держави, або ж консервація люмпенсько-олігархічної євразійської моделі розвитку. І попри інерційну силу другої, в Україні чітко проглядаються соціально-економічні передумови для утвердження саме першої. Потрібен лише рішучий крок політичних еліт у напрямку очікувань найбільш соціально та політично активної суспільної верстви, який зробив би процес трансформації країни незворотнім, а зацікавлену в ній найактивнішу соціальну групу ще й абсолютною більшістю суспільства та виборців. Йдеться про буржуазію та середній клас у його сучасному широкому розумінні.

На Заході досить чітко розрізняють старий середній клас, який становлять дрібні підприємці, та новий середній клас, що складається з добре оплачуваних, але найманих працівників і державних службовців. Наприклад, у США до «верхнього» нового середнього класу зараховують викладачів, лікарів, юристів, менеджмент середньої ланки. До «нижнього» нового – більшу частину офісних працівників, учителів, поліцейських, значну частину торгового персоналу тощо.

Старий і новий середні класи мають спільні риси: прихильність до демократії, основоположних свобод, конкурентної ринкової економіки, але водночас за окремими параметрами суттєво різняться. Це притаманно будь-якій країні, зокрема й Сполученим Штатам чи країнам Європи. При тому дрібні власники у жодній розвиненій державі не становлять навіть 15–20% населення. Винятком є країни з численним середньозаможним селянством, якщо те працює на своїй, а не взятій в оренду землі та виробляє основну частину продукції не для власного споживання, а на ринок. Однак його не завжди можна зарахувати до середнього класу за рівнем доходів.

Середня і дрібна буржуазія

Середній, малий та мікробізнес, традиційно розглядається в Європі як основа не лише економічного розвитку і конкуренції, а й політичної конкуренції та демократичних свобод. До нього традиційно зараховують підприємства, що мають до 500 зайнятих та до €50 млн валового доходу (обсягу реалізованих товарів та послуг). У ключовій державі ЄС – Німеччині – на таких працює близько 70% зайнятих і продукується близько 50% ВВП. В Україні роль таких підприємств із формально-статистичного погляду не менша: 67,8% зайнятих і 57,6% обсягу реалізації товарів та послуг усіх підприємств (тобто без урахування бюджетних організацій, фізичних осіб-підприєм­ців (ФОП) та особистих селянських господарств (ОСГ)).

Власників підприємств із чисельністю зайнятих від 10 до 250 та обсягом реалізації від €2 млн до €50 млн в Україні можна інтерпретувати як середню буржуазію. Середня кількість зайнятих на 70,8 тис. таких підприємств у 2013 році (без урахування Криму) становила 57 працівників. Господарів мікропідприємств із чисельністю зайнятих до 10 осіб (включно з власником і членами його сім’ї) та ФОП – як дрібну буржуазію. Середня кількість зайнятих у 301 тис. мікропідприємств торік – 2,5 працівника, а в 1,25 млн ФОП – 1,8.

Середня буржуазія, на противагу олігархам, підтримує конкуренцію в бізнесі та політиці, а також демократію і базові громадянські свободи, але вона надто нечисленна, щоб бути соціальною опорою держави. Наприклад, без Донбасу та Криму в Україні 2013-го налічувалося лише 62,8 тис. підприємств із кількістю зайнятих від 10 до 250 осіб. Оскільки значна їх частина є державними або компаніями одного й того самого великого власника, середньої буржуазії буде не більше ніж 1% усіх домогосподарств (13,5 млн без урахування Донбасу), навіть коли припустити, що в багатьох фірм по кілька співвласників.

Тим часом дрібна буржуазія (без Криму та Севастополя) торік включала 1,25 млн ФОП та власників більшості з 301,3 тис. мікропідприємств. Відтак отримуємо 1,55 млн дрібних виробників, які становлять 1/10 усіх домогосподарств країни. Наразі важко оцінити, наскільки зменшилася кількість дрібної буржуазії через події на Донбасі, але в 2013-му там налічувалося 213 тис. ФОП та мікропідприємств. Водночас без нині не підконтрольних українській владі районів її частка в населенні країни все ж вища, ніж із ними.

Читайте також: Похмурі перспективи боргової ями

«Коефіцієнт дрібнобуржуазності», який можна визначити як відношення чисельності працівників на підприємствах із 10 та більше зайнятих до кількості дрібних виробників (ФОП та мікропідприємства із менш ніж 10 зайнятими), у 2013 році загалом по Україні був на рівні 4. Тобто на одного дрібного власника припадало четверо зайнятих на підприємствах із понад 10 працівниками. Що менший цей показник, то більш дрібнобуржуазним є той чи інший регіон і навпаки. Найбільш дрібнобуржуазним був Карпатський регіон (Черніве­ць­ка, Івано-Франківська та Закарпатська області) та Південь (Херсонщина й Миколаївщина), де коефіцієнт дрібнобуржуазнос­ті становив від 1,4 у Чернівецькій до 2,2 у Миколаївській (див. інфографіку). Незначно поступалася їм більшість інших областей Західної (Тернопільська, Рівненська), Центральної (Хмельни­цька, Вінницька, Кіровоградська, Чернігівська) та Південної (Одеська) України, де він становив 2,3–2,7. Натомість найгіршим відношення кількості дрібних підприємців до зайнятих у більших підприємствах було в Києві (7,7), а також таких індустріальних регіонах, як Дніпропетровщина і Донеччина (відповідно 6,8 та 5,7).

Загалом ФОП та мікропідприємства реалізували в 2013 році товарів і послуг на понад 0,5 трлн грн. Причому за обсягом продажу мікрофірми поступалися ФОП. Найвищою (20–30%) частка дрібних виробників у реалізації товарів і послуг (без урахування бюджетних організацій та особистих селянських господарств, ОСГ) торік була в Чернівецькій (41,1%), Івано-Франківській (27,9%), Херсонській (27,3%), Вінницькій (24,9%), Хмельницькій (23,6%), Житомирській (23,2%), Закарпатській (23,6%), Рівненській (21,7%) та Чернігівській (21%) областях. Найменшою – в Донецькій (6,4%) та Дніпропетровській (7,8%), а також у Києві (7,1%). Попри те що саме у столиці найбільше дрібних виробників товарів і послуг (177 тис. ФОП та мікропідприємств, у яких зайнято 324,5 тис. працівників).

Мікропідприємств у 2013-му найбільше було (дані з Кримом) у сфері торгівлі та ремонту автотранспортних засобів (93,2 тис.), сільському, лісовому та рибному господарстві (41,5 тис.), промисловості (32,6 тис.), сфері продажу та оренди нерухомості (31,1 тис.), будівництві (29,2 тис.). За часткою зайнятих у відповідних секторах найвища питома вага мікропідприємств була в сфері нерухомості (36,9%), висока також у торгівлі й авторемонті, будівництві, позабюджетній освіті (19,1–22,6%), нижча – у сільському господарстві, позабюджетній медицині, інформаційно-телекомунікаційній, фінансово-страховій діяльності та готельно-ресторанному бізнесі (13,4–17,2%) і зовсім незначна – у промисловості й транспортній сфері (3,1–3,8%). Найбільші обсяги реалізації припадали на мік­рофірми в торгівлі та ремонті автотранспортних засобів (114,4 млрд грн, однак це становило лише 7,1% усієї реалізації у відповідній сфері), приблизно однакові обсяги були в будівництві (16,9 млрд) та промисловості (17,2 млрд), однак забезпечили їм різну частку в цих галузях (відповідно 12% та 1,2%). У сфері з найвищою часткою зайнятих на мікропідприємствах – операціях з нерухомістю – було надано послуг лише на 13,2 млрд грн (26,4% усього обсягу в секторі), а транспортні мікропідприємства реалізували їх на 9,75 млрд грн (4,7%).

Основу сільської дрібної буржуазії становлять 39,4 тис. фермерських господарств капіталістичного типу, які обробляють у середньому 113 га землі кожне й більшість яких використовують на постійній основі найману працю не членів сім’ї. Проте її лави, ймовірно, поповнюватимуться за рахунок успішніших особистих селянських господарств. Більшість із наявних 4,2 млн ОСГ є лише формою напівнатурального виживання селян в умовах тотального безробіття на селі й приречені на відмирання з часом. Проте вже зараз помітні ознаки того, що частина з них (зокрема, ті 303,5 тис., які мають сільськогосподарську техніку, або ті, які постачають на ринок переважну частину виробленої ними продукції тваринництва, овочівництва чи садівництва) у перспективі, цілком імовірно, трансформуються в сімейних фермерів західноєвропейського типу, які часто теж обробляють не більше ніж 5–20 га землі, не залучаючи або по мінімуму залучаючи найманих працівників.

На сьогодні основна проблема України полягає не так у великій кількості зайнятих на підприємствах ключових олігархів та інших представників великого бізнесу, як у малій кількості справді ефективних робочих місць. Наприклад, 2013-го в понад 100 компаніях групи SKM Ріната Ахметова було 320 тис. працівників, у групах «Приват» Ігоря Коломойського, Group DF Дмитра Фірташа, Eastone Віктора Пінчука, «Прайм Ессетс Кепітал» Петра Порошенка – менше ніж по 100 тис. В інших мільярдерів ще менше. Загалом ідеться не більш як про 1 млн зайнятих, тоді як загалом у позабюджетній сфері континентальної України торік працювало 9,3 млн осіб (без ОСГ), у бюджетній – близько 4 млн, а економічно активного населення налічувалося 20,8 млн. Врешті в континентальній Україні 2013-го було близько 7,5 млн явних (1,5 млн за методологією МОП) та прихованих (майже 6 млн, найбільша частина з яких маскується під виглядом селян, «зайнятих» у підсобних господарствах) безробітних. Тому позбавлення української олігархії домінуючих позицій в економіці та політиці потребує передусім подвоєння кількості ефективних робочих місць малим та середнім бізнесом.

У пошуках середнього класу

У розвинених країнах середній клас визначається не так за номінальним доходом, як за відношенням до доходів решти громадян. Наприклад, у США прожитковий мінімум (межа бідності) для сім’ї з чотирьох осіб у 2012-му становила $23,5 тис. на рік. Після перевищення цієї планки удвічі домогосподарство втрачає право на отримання будь-якої державної допомоги, і саме з цієї межі зазвичай починається середній клас. За даними Бюро перепису населення США, домогосподарств, які мають два – чотири прожиткових мінімуми на члена сім’ї, 30,5%. До так званого верхнього середнього класу, який має 4–7,5 прожиткового мінімуму належать ще 25,1% американців.

Читайте також: За крок від фінансової прірви

В Україні рівень середньодушових доходів на члена сім’ї понад три прожиткових мінімуми у 2013 році мали 7,1% мешканців, два-три – 21,4%. Водночас розподіл населення на соціальні групи за рівнем середньомісячного доходу в наших реаліях наштовхується на серйозні проблеми. Насамперед ідеться про різну купівельну спроможність того самого рівня доходу на члена сім’ї. Наприклад, при 2 тис. грн середньодушового доходу на місяць сім’я з трьома дітьми в селі, що має 10 тис. грн доходу, може вважатися заможною (часто це п’ять – сім еквівалентів середньої заробітної плати у відповідній місцевості), тоді як родина з однією дитиною та 6 тис. грн середньомісячного доходу (що ледве перевищує одну офіційну середню заробітну плату в Києві) належатиме до малозаможних. Стратифікація суспільства за рівнем доходів наражається також на нерівномірність співвідношення легальних і тіньових доходів різних категорій громадян та їх різноманітністю (адже неврахованим статистикою доходом є не лише конверти, а й надходження від особистого підсобного господарства в селі чи неосновної зайнятості членів домогосподарства). На Заході ці фактори значно менш значущі.

ВВП на особу за паритетом купівельної спроможності в Україні у 2013 році був у 2,25 раза вищим, аніж за номіналом. У Сполучених Штатах вони ідентичні, отже, отримуємо коефіцієнт 2,25, на який потрібно помножити середньодушові доходи в Україні, щоб отримати їх еквівалент для США. У 2012-му до середнього класу в Америці зараховували ті домогосподарства, які мають середньорічний дохід на члена сім’ї $11,8 тис. і більше. В Україні при перерахунку за коефіцієнтом 2,25 згадані вище 28,5% громадян мали дохід $7,7 тис. і більше. Це дещо менше, ніж у середнього класу США, але, по-перше, наш середній клас справді бідніший від американського, а по-друге, на відміну від того має значні приховані доходи. Схожа ситуація виходить, якщо порівняти й з Німеччиною, де до середнього класу відносять домогосподарства з рівнем доходу на члена сім’ї €7,2–15,3 тис. на рік. Коли врахувати різницю ВВП на особу за номіналом та ПКС в Україні й Німеччині, яка дає коефіцієнт 2,35, то згадані 28% наших співгромадян мають дохід, що еквівалентний €6 тис. і більше, що зіставно із середнім класом у ФРН. Інша річ, що там його представників 58%.

Слід визнати, що часто ми схильні завищувати рівень заробітку, необхідний для зарахування до середнього класу за рівнем доходів (не плутати зі «старим середнім класом» як представником дрібної буржуазії). Насправді йдеться про людей, яким є що втрачати в разі серйозних со­ціа­ль­но-політичних потрясінь окрім, висловлюючись марксистською термінологією, «своїх кайданів». Тож їм не все одно, що станеться з країною завтра бодай із погляду загроз для їхнього майнового статусу. Попри стереотипне уявлення щоб бути середнім класом, аж ніяк не обов’язково відпочивати за кордоном чи мати своє приватне авто (звісно, якщо ви не мешкаєте в населеному пункті з погано розвиненим або й відсутнім громадським транспортом). Водночас важливо мати власну оселю чи впевненість у здатності без проблем винаймати якісне житло за будь-яких не форс-мажорних обставин. Відтак належність до середнього класу передусім передбачає наявність або постійної достатньо оплачуваної та запитаної на ринку професії, або рентабельного малого бізнесу, або значних рентних доходів від нерухомості, депозиту чи цінних паперів.
Врешті, українці часто перебувають у полоні ілюзій щодо рівня заможності людей на Заході, тим часом, наприклад, у тих самих Сполучених Штатах багато навіть представників середнього класу відчували значні фінансові труднощі. Так, за даними компанії Statista, цього року 54% респондентів змушені були відмовитися від придбання товарів довгострокового використання (телевізорів або електроніки), щоб мати можливість піти у відпустку, 47% – різко зменшити або й зовсім відмовитися від відвідання кінотеатрів, а 43% – від нового одягу та інших промтоварів. Доповідь Feeding America засвідчила, що 66% домогосподарств цього року мусили обирати між тим, витратити гроші на їжу чи на медичне обслуговування, зокрема 31% робили такий непростий вибір щомісяця. За результатами дослідження компанії Gallup Poll, 59% американців передпенсійного віку сумніваються, що їм вистачить пенсійних накопичень.

Соціологічні критерії самозарахування громадян до середнього класу в Україні помітні на прикладі дослідження Центру Разумкова напередодні кризи 2008 року (проведене 19–25 червня), хоча відтоді й могли змінитися. 45,4% опитаних віднесли себе до середнього класу (43,8% – до «робітничого», або «нижнього»). При цьому змогли обґрунтувати свою належність до середнього класу лише половина з них (зокрема, 29,1% – «середнім рівнем доходів», ще 20,1% – тим, що «займаються діяльністю, яку, як правило, ведуть представники середнього класу» або «мають високий рівень освіти/кваліфікації»), 31,7% заявили, що «просто так відчувають», а 14,5% – «не хочуть відносити себе до нижчого класу, бо це принизливо», «хочуть жити так, як живе середній клас у європейських країнах» або «тому що до середнього класу належать їхні друзі».
Такий важливий критерій належності до середнього класу за рівнем доходів, як упевненість у можливості дати своїм дітям чи онукам добру освіту, засвідчили лише 30,8% респондентів. Про наявність у власності заміського будинку чи автомобіля заявили відповідно 16,8% і 27,5%. Нерухомість для здачі в оренду та цінні папери мали 4% та 5,6%, а засоби виробництва – 11,9%. У світі ключовою ознакою належності до середнього класу часто вважається здатність отримати та обслуговувати іпотеку на власне житло. У нас за цим критерієм середній клас значно звузився б, натомість 79,5% опитаних Центром Разумкова у 2008 році українців заявили, що в них є власне помешкання, і цей факт певною мірою нівелює щодо них значення нездатності взяти іпотеку, оскільки ця категорія просто не має критичної потреби в ній. Хоч у процесі зміни поколінь частка таких людей серйозно зменшиться.

Читайте також: Ерік Райнерт: «Переконайте ЄС, що Україна сьогодні – це як Берлін за часів холодної війни»

Справжню загрозу розмивання середнього класу в Україні, як, до речі, й на Заході, становить зростання останнім часом «прекаріату» – нового соціального прошарку, що виділяється із середнього класу. Це зазвичай молоді люди, які здобули вищу часто досить престижну освіту, але так і не змогли знайти достойну чи постійну роботу за спеціальністю та з відповідною середньому класу оплатою. Зростання прекаріату знаходить відображення в дедалі непропорційнішій частці безробітної молоді та суттєво дестабілізує соціальну ситуацію в європейських країнах. Саме вона стає соціальною базою масових виступів та заворушень на вулицях міст навіть заможних європейських країн.

Новини RedTram

Loading...