ut.net.ua 2010-07-09 00:00 Губенко Дмитро

Передчуття змін

Білоруси не люблять реформ, проте країна вже в найближчі роки буде змушена змінитися

Черговий газовий конфлікт Росії та Білорусі став ще одним свідченням того, що білоруський режим потрапив у пастку. Економічна криза змусила президента Аляксандра Лукашенка розпочати гру в багатовекторність, зокрема приєднати країну до європейської ініціативи «Східне партнерство». Це, однак, не врятувало його від жорсткого пресингу (цього разу газового) з боку Кремля, який змусив таки Білорусь вступити до Митного союзу на невигідних для неї умовах. Експерти твердять, що Росія вже зробила ставку на зміну режиму в Мінську. Наскільки Лукашенкові вистачить запасу міцності?

Процес національного відродження в Білорусі наприкінці 1980-х відбувався паралельно з українським, іноді навіть із випередженням. Після здобуття незалежності білоруські націонал-де­­мократи (як і їхні українські колеги) дуже швидко програли боротьбу за владу номенклатурі на чолі з прем’єр-міністром Вячеславом Кебічем. Але в 1994 році шляхи двох сусідніх країн несподівано розходяться: на президентських виборах у Білорусі перемагає директор радгоспу Аляксандр Лукашенко, який згортає білорусизацію й ринкові реформи. Країна поступово перетворюється на «останню диктатуру Європи».

Білоруська специфіка

Чому білоруське суспільство погодилося на відкат Білорусі до радянського минулого? Для розуміння цих процесів треба звернутися до історії. З-поміж усіх бездержавних націй Цен­трально-Східної Європи біло­руси останніми вступили в період національного пробуджен­­ня. Батьком сучасної білоруської літератури вважають Францішека Багушевіча, який творив наприкінці ХІХ століття. Першу білоруськомовну історію своєї Батьківщини письменник та історик-самоук Вацлав Ластовський видав лише в 1910 році.

Низька національна свідомість більшості білорусів стала причиною того, що їм не вдалося навіть заявити про себе під час руйнування Російської імперії. Білоруська Народна Республіка була проголошена 1918 року в умовах німецької окупації та, на відміну від УНР, так і не стала реальним державним утворенням. Радянській владі вдалося зросійщити Білорусь значно сильніше за інші республіки, особливо її західні прикордонні області – Гродненську та Брестську (адже саме через них проходила з Європи «дорога на Москву»).

Уже в 1950-х стала помітною тенденція до занепаду білоруськомовної преси та книговидавництва. Навіть у формально білоруськомовних школах всі предмети, крім білоруської мови та літератури, часто викладали російською. Поворотним пунктом став візит Нікіти Хрущова до Мінська в 1959 році, коли він заявив: «Чим швидше ми всі заговоримо по-російськи, тим швидше побудуємо комунізм». Після цього місцева номенклатура ще активніше взялася за російщення Білорусі.

Трагічний стан білоруської мови й культури поглиблювало те, що в білорусів не було своєї Галичини – регіону, який виконував би функцію хранителя національних традицій та свідомості. Роль П’ємонту був змушений взяти на себе Мінськ, але в столиці національно свідомі білоруси завжди були в меншості. Можна сказати, що в новітній історії Білорусі дивовижним є не швидкий відкат країни до неорадянщини, а те, що нечисленні місцеві націонал-демократи взагалі змогли розпочати нетривалу й поверхову білорусизацію.

Соціальний рай

Незадоволення «радянських білорусів» тим, що їх хочуть повернути до вже забутої ними білоруської мови, стало лише одним чинником приходу Аляксандра Лукашенка до влади. Значно важливішою була втрата в умовах глибокої економічної кризи початку 1990-х відчуття соціальної стабільності. Радянська Білорусь – одна з найпотужніших промислових баз колишнього СРСР із висококваліфікованою робочою силою, тож місцеві жителі могли похвалитися досить високим рівнем життя.

Його різке падіння внаслідок загального розвалу централізованої радянської економіки викликало в населення болісний шок. Більшість пересічних білорусів не довіряли ані чужим для них націонал-демо­­кратам, ані корумпованій екс-номенклатурі й прагнули одного – повернутися до со­­ціалістичної стабільності. Саме на цих настроях у 1994 році зіграв маловідомий тоді ще Аляксандр Лукашенко, «кандидат із народу», який пообіцяв побороти корупцію та встановити диктатуру закону.

Диктатуру він встановив, тільки-от не закону, а власної особи. Однак спочатку треба було віддячити своїм виборцям в ідеологічній сфері. В 1995-му на ініційованому Лукашенком референдумі вони з величезною перевагою схвалюють прийняття нової (точніше повернення модифікованої радянської) державної символіки, російську мову в статусі державної, інтеграцію з Росією та надання президентові права розпускати парламент (цей сценарій, до речі, не проти повторити в Україні регіонали). За спогадами мінських журналістів, керівник справами президента Іван Тітенков, навіть не дочекавшись затвердження парламентом результатів референдуму, поліз на дах Будинку уряду та розірвав на шмаття біло-червоно-білий прапор.

Технологія утримання влади      

Наступний крок Лукашенка – знищення парламенту як незалежного органу влади. Коли в 1996 році президент ініціював черговий референдум, який мав розширити його повноваження, у Верховній Раді це сприйняли як спробу узурпувати владу й почали збирати підписи для початку процедури імпічменту. Посередниками у внітрушньобілоруському конфлікті між президентом і парламентом виступили депутати російської Держдуми на чолі зі спікером Єгором Строєвим, які запропонували відкласти імпічмент до підбиття підсумків референдуму. Коли ж вони стали відомі, Лукашенко просто сформував новий двопалатний парламент – Національні збори – та призначив до нижньої палати лише вірних йому 110 депутатів Ради (з 385).

Країна потрапила в міжнародну ізоляцію на Заході, але президента це не хвилювало, бо головним інтеграційним напрямком він визначив східний. Паралельно президент маргіналізував позапарламентську опозицію. Потенційні конкуренти в боротьбі за владу потрапляли за сфабрикованими звинуваченнями до в’язниці або просто зникали безвісти. Опозиційні мітинги (в 1990-х вони були досить масовими, збирали десятки тисяч осіб) жорстоко розганяли, а їх учасників державна пропаганда, що запанувала на телебаченні, називала не інакше як «відморозками».

Простір вільних мас-медіа в країні скоротився до кількох газет, котрі постійно долали перешкоди то з друком, то з розповсюдженням. В економіці ж, яку Лукашенко залишив плановою та соціалістичною, встановилася така бажана для його виборців стабільність, що вони двічі віддячили президентові переобранням. На думку білоруського дослідника Алєксєя Пікуліка, авторитаризм як система державного управління поступово став вигідним як білоруському суспільству, так і його політичній еліті. Це зам­кнена система, будь-яка спроба виходу з якої буде дорожчою за її подальше функціонування. Проте змін консервативному білоруському суспільству не уникнути, оскільки подальша ізоляція призведе лише до деградації країни.[1975]

 
Хронологія зміцнення режиму Лукашенка

10 липня 1994 року – президентом Республіки Білорусь стає Аляксандр Лукашенко (44,82% голосів «за» в першому турі, 80,1% – у другому). Країна бере курс на інтеграцію з Росією.

14 травня 1995 року – На ініційованому Лукашенком референдумі повернено адаптовану радянську державну символіку, надано російській мові статус державної, президент отримав повноваження розпускати парламент, а також офіційно проголошено шлях на інтеграцію з Росією. Як результат, на 2009 рік постійно білоруською мовою користуються тільки 6% білорусів.

2 квітня 1996 року – Аляксандр Лукашенко та Боріс Єльцин створюють Співтовариство Білорусі та Росії (з 1997 року – Союз Білорусі та Росії, з 2000-го – Союзна держава). Попри всі перейменування, це наддержавне утворення залишається малодієвим, а між його учасниками постійно виникають гострі конфлікти.

24 листопада 1996 року – Лукашенко ініціює ще один референдум, внаслідок якого було, зокрема, ще раз змінено Конституцію країни, й відлік президентських термінів у Білорусі розпочався наново. День незалежності перенесено на 3 лип­­ня – День визволення Мінська від німецько-фашистських загарбників.

9 вересня 2001 року – Лукашенко переобраний на президентську посаду (75,65% голосів «за»).

17 жовтня 2004 року – На черговому референдумі виборці знімають конституційне обмеження на кількість президентських термінів, і Лукашенко отримує можливість знову балотуватися в президенти.

19 березня 2006 року – Лукашенко втретє стає президентом Білорусі (83% голосів «за»). Акцію протесту опозиції, яка не визнає результатів виборів, жорстоко розганяють у Мінську.