ut.net.ua 2010-08-27 00:00 Завгородня Інна

Загублені

Влада обіцяє реформувати систему інтернатних закладів, проте не знає, як це зробити

Нещодавня трагедія в Ніжинському будинку-ін­­тернаті для дітей із ураженням центральної нервової системи знову привернула увагу до проблем дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. З 7 по 11 серпня в будинку-інтернаті загинуло п’ятеро вихованців, із яких четверо дітей і один дорослий. Ще 16 осіб було госпіталізовано до реанімації та інфекційного відділення міської лікарні з діагнозом гостра респіраторна вірусна інфекція. В Ніжинському інтернаті після трагедії встановили 10 вентиляторів і пообіцяли частіше направляти до нього перевірки. Президент заявив про наміри змінити концепцію догляду за дітьми-си­­ротами, а за сиротинцями закріпити шефів і меценатів. Проте для того щоб реально покращити життя біологічних і соціальних сиріт, Україні все ще бракує політичної волі, а інтереси осіб, зацікавлених у збереженні інтернатної системи, й досі переважають над інтересами дітей.

Шкідливі інтернати

Із будинку дитини у віці трьох років сироти та позбавлені батьківського піклування потрапляють до одного з передбачених для них закладів. Дитбудинки сімейного типу й названі сім’ї – це форми опіки, наближені до родинних, решта – дитбудинки та школи-інтернати. Для дітей-інвалідів існують будинки-ін­тернати й допоміжні школи-інтернати – все це інституалізовані форми опіки.

Міжнародний досвід і українські дослідження вже давно довели: тривале перебування дитини в інтернатному закладі шкідливе, а система, яка за багато років сформувалася в Україні, – неефективна. «Найсерйозніші проблеми української системи опіки та піклування – це її надмірна інституціалізація, – вважає директор представництва благодійної організації «Кожній дитині» в Україні Володимир Кузьмінський. – Система інтернатів була сформована ще після революції в СРСР, і вона існує досі».

Догляд за дітьми в інтернатах погано впливає на здоров’я та розвиток дітей. Особливо це стосується перших трьох років: відсутність особистих стосунків із матір’ю й чуттєвої взаємодії мають надзвичайно шкідливі наслідки для розвитку дитячого мозку. Згідно з дослідженнями фахівців, більшість вихованців закладів інтернатного типу відстають у фізичному, емоційному, інтелектуальному розвитку від однолітків, яких виховували в сім’ях. Діти втрачають зв’язки з родинним оточенням, а після випуску з інтернату просто не готові до самостійного життя. «Виховуючись в інтернатних закладах, діти не бачать моделі сім’ї, – розповідає Кузьмінський. – Вони не бачать, як мама готує їжу, як родина розпоряджається бюджетом, де купувати речі й продукти, як заощаджувати, де платити за воду». З таких простих і начебто очевидних речей формується загальна непристосованість до життя й неготовність до його випробувань. І те, що значна частина випускників інтернатів потрапляє до в’язниць, – це не випадковість, а доля, запро­­понована їм державою.

Трансформація системи

Альтернатива існує – це відхід від інтернатної системи й створення закладів для виховання сиріт в умовах, наближених до сімейних, тобто деінституалізація. У США і переважній більшості країн Західної Європи також застосовували інституційне виховання, але вже давно відійшли від нього. «У США інтернатні заклади були створені ще в кінці ХІХ століття, – розповідає Володимир Кузьмінський. – Проте американці зрозуміли, що інтернатна форма і дорожча за сімейну і, головне, дуже шкідлива для дітей. Вже з 1902 року кількість дітей у інтернатах США щорічно скорочувалася на 2%, а загалом на їхнє закриття було витрачено 50 років. У жодній розвиненій країні закладів на 100-200 дітей уже немає. Ліквідація інтернатів, особливо для дітей раннього віку, є однією з умов вступу до ЄС. Через це пройшла Румунія, яка стахановськими темпами закривала інтернатні заклади й розвивала сімейні форми опіки. Болгарія на сьогодні ще не завершила цього процесу».

Україна також розпочала рух у напрямку переходу до сімейних форм опіки, проте зараз, як відзначають фахівці, тупцює на місці. Паралельно зі створенням альтернативних форм кількість вихованців в інтернатах щодо загальної кількості дітей лишається сталою. Зараз в Україні представлені майже всі альтернативи: усиновлення, опіка й піклування (за кордоном – тільки рідні, в Україні – також і сторонні люди), названа родина. Проте в Україні влаштування дитини в названу сім’ю розглядається як постійне, а за кордоном – це тимчасова форма, поки соцпрацівники не допоможуть біологічним батькам відновити можливості догляду за дитиною.

При цьому дослідники попереджають, що деінституціалізація та впровадження альтернативних форм опіки не є панацеєю. Не менші зусилля потрібно спрямовувати на те, аби дитина не потрапила до інтернату, зокрема, на допомогу батькам, які через матеріальні проблеми можуть бути позбавлені батьківських прав. Окрім соціальних виплат після народження дитини, що існують в Україні, у деяких країнах Європи, які підтримують родини задля профілактики соціального сирітства, виплати на дітей здійснюються аж до досягнення ними повноліття або закінчення навчання. Таким чином держава сприяє збереженню сім’ї і запобігає потраплянню дитини до інтернату – а на цьому ще й економить. Багатьом проблемам мож­­на вчасно запобігти за допомогою втручання психологів і місцевих соціальних служб. У нас же втручання держави відбувається вже тоді, коли потрібно забирати дитину з родини.

Без альтернативи

Інтернатний заклад – це єдиний шлях, який пропонують сьогодні українській родині, у якій народилася дитина-ін­ва­лід. Хо­­ча виховання такої дитини в сім’ї за умови отримання нею відповідної фінансової допомоги та соціальної підтримки було б набагато кращим для дитини, а також дешевшим для держави. Багато дітей із вадами здоров’я потрапляють до спеціальних закладів навіть у тому випадку, коли ці вади незначні. «У нас дуже слабо розвинена система надання послуг і підтримки сім’ї, – зазначає Володимир Кузьмінський. – Ці послуги сконцентровані не в громаді, а в інтернаті. Тому родині кажуть – віддайте дитину в інтернат, там із нею працюватимуть логопед, реабілітолог, фізіотерапевт. Во­­ни не розуміють, що сім’я для дитини не менш важлива». Також в Україні ще навіть не апробовано такої форми опіки для дітей із інвалідністю, як сім’я вихідного дня. «За кордоном така форма існує, – продовжує Кузьмінсь­кий. – Батьки дітей-інвалідів протягом року виснажуються. І, наприклад, якщо хочуть поїхати у відпустку або потребують часу для вирішення якихось проблем, вони можуть віддати свою дитину на місяць чи два в іншу сім’ю, спеціально підготовлену до догляду за інвалідом».

«Діти з розумовою відсталістю чи тяжкою інвалідністю мають, як правило, менше шансів влаштуватися в родину, ніж діти без вад. Вони менше охоплені альтернативними варіантами, – вважає магістр соціальної роботи НаУКМА Лілія Дума. – Проте об’єктивно на сьогодні громада не має засобів, щоб таких дітей лікувати, доглядати за ними. Певні організації мають ресурс, але вони не можуть охопити всіх дітей цієї цільової групи».

Хоч окремі випадки покращення стану дітей із вадами трапляються й в Україні – зазвичай іноземним коштом. «Є спеціа­льна школа-інтернат №12 для дітей без батьківського піклування з затримкою розумового розвитку, – каже Лілія Дума. – Там уже не перший рік реалізують дуже цікаву концепцію. Дітей виховують у сімейних групах, і вони мають доступ до побутової техніки, навчаються чогось практичного. І в них показники побутової грамотності виявляються вищими, ніж у дітей, яких виховують в інтернатах, де вони мають обмежений доступ до можливостей бути самостійними».

Якщо ж виховання в спеціальній установі не уникнути, в цивілізованому світі опіка здійснюється в «групових домівках», які виховують 15-20 дітей. Такі домівки легше інтегрувати в су­спільство, таким чином уникаючи ізольованості дітей, позбавлених батьківської опіки. В Україні ж і далі функціонують великі інтернатні заклади. Так, у Ніжинському інтернаті, в якому померли діти, живуть 72 вихованці.

Реформи від Азарова

Українська влада переважно ра­­до співпрацює з міжнародними дитячими фондами, проте на державному рівні значних змін не відбувається. І цьому є низка доволі прозаїчних пояснень.

Перш за все, опір деінституалізації чинять працівники інтернатів, які не хочуть втратити роботу. Ситуація ускладнюється тим, що системою інтернатних закладів в Україні керують одразу три міністерства: Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров’я і Міністерство праці та соцполітики, а законодавчо відповідальним за дотримання прав дітей є Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту.

«В Україні існує великий опір деінституалізації, особли­­во з боку Міносвіти, – зазначає Володимир Кузьмінсь­­кий. – Бо це велика мережа, де працює багато людей. Сама система фінансування інтернатних закладів потребує перегляду, але комерційні структури, які ці заклади обслуговують, у цьому не зацікавлені. Тобто тут зав’язані й гроші, й влада. Навіть Мін­­сім’ї, визначене державою уповноваженим органом із забезпечення прав дітей, не спроможне самостійно здійснити реформу, стикаючись із опором інших міністерств. Потрібна політична воля хоча б на рівні віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань».

Також у звіті ОБСЄ «Аналіз системи усиновлення в Україні» зазначається, що заклади виховання фінансуються за рахунок центральних бюджетів, а заклади на основі сім’ї – з місцевих, які через це не зацікавлені розвивати альтернативні форми виховання.

У 2006 році в Україні була схвалена Концепція державної програми реформування закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Вона лягла в основу прийнятої державної програми, яка виконується дуже повільно. «Концепція розрахована до 2017 року, і я би не сказала, що нині зміни дуже вже очевид­­ні, – вважає Лілія Дума. – Були прийняті деякі законодавчі акти, почалося скорочення кількості дітей в інтернаті до 50 осіб та створення умов, наближених до домашніх. Розвиток у цьому напрямку є, але система насправді дуже незграбна для того, щоб змінитися так скоро». Теперішні обіцянки президента переглянути концепцію швид­­ше за все викликані нездатністю її втілити.

Червневі доручення Мико­­ли Азарова міністерствам та обл­адміністраціям щодо розвитку й поглиблення системи інтернатів викликали не­­ро­­зумін­­ня і протест громад­­сь­кості – відкритий лист до пре­м’єра підписали 25 громадських організацій. Азаров, ігноруючи всі європейські норми та міжнародні зобо­в’язання України, доручив відправляти до інтернатів дітей із малозабезпечених родин, замість надавати допомогу таким родинам, а також розширити мережу інтернатних закладів, замість послідовно скорочувати їх число. Це рішення може перекреслити десятирічну роботу в напрямку деінституалізації.

Погана опіка. Науковці довели, що перебування в інституційному закладі довше ніж три місяці без піклування батьків чи опікунів шкодить здоров'ю і розвиткові дитини

[2058][2059]

 
Європейські норми опіки

Велика інституція – 25 дітей і більше, маленька інституція чи дитячий будинок – 11–24 дітей. Альтернативою є помешкання за «сімейним» принципом, розраховане на 10 або менше дітей.

 
Статистика
За даними профільних міністерств

В Україні на початок року налічувалося

100 787 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. З них:

у будинках дитини – 2281;

у дитячих будинках – 3953;

у школах-інтернатах – 9850;

у будинках-інтернатах для дітей з вадами – 2336.

Протягом 2009 року українці всиновили 2374 дітей, ще 1428 було всиновлено іноземцями
 

Новини RedTram

Loading...