ut.net.ua 2008-09-19 00:00 Бабінець Анна

Only in megacity* (* Тільки в мегаполісі)

Війни із забудовниками, закриті квартали, графіті і паркур... Тиждень досліджував явища, народжені мегаполісом

 

 
 
 
 
Київ не є мегаполісом у звичному розумінні цього слова. Порівняно з Лондоном або Нью-Йорком українська столиця досить однорідна та цілісна. У нас немає чайна-таунів, трьохсотметрових хмарочосів і цілодобових книгарень. Проте останніми роками київське життя набуває рис, характерних саме для культури мегаполіса. Запекла боротьба за кожен квадратний метр землі, районні субкультури, урбанізовані екстремали... Все це в тій чи іншій мірі вже існує в Києві. Все це можливе та потрібне лише в ритмі життя мегаполіса.
 
НА ЗАДНЬОМУ ДВОРІ
 
Знеструмлення Нью-Йорка трапляється рідко, та швидко перетворюється з національної катастрофи на загальносвітову. Зупиняється транспорт, робота ділових центрів і транснаціональних компаній. Рудольфу Джуліані, який був мером міста з 1994 по 2001 роки, довелося вислухати багато малоприємних речей від мешканців Нью-Йорка щодо знеструмлення. «Та коли я звернувся до городян з проханням розмістити генератори на їхніх подвір’ях, то часто-густо натикався на рішуче «ні», – розповідав пан Джуліані під час свого нещодавнього візиту у Київ.
 
У США «затяті містяни» об’єднуються в рухи із загальною назвою NIMBY (англ. Not In My Back Yard – «не на моєму задньому дворі»). Це громадяни, які будь-що висловлюються проти будівництва чи розміщення певних об’єктів, навіть якщо вони самі матимуть із цього вигоду. Найчастіше конфлікти виникають навколо зведення чи розширення аеропортів, будівництва автомагістралей, енергетичних установок, антен мобільного зв’язку. Вони загалом погоджуються із суспільною важливістю того чи іншого об’єкта, але розташований деінде.
 
Опозицією до поборників особистого простору є YIMBY (англ. Yes In My Back Yard – «так, на моєму задньому дворі»). Проте опозицією вони є лише формально, насправді владі буває набагато складніше домовитися з ними, аніж із затятими противниками. Справа в тому, що вони погоджуються на будівництво важливого шосе чи енергетичної установки тільки тоді, коли впевнені, що матимуть із цього зиск. Торги між громадянами та владою щодо потенційних вигод іноді тривають роками.
 
Мода торгуватися з владою за шматок землі нещодавно з’явилася в Києві. Компанії-забудовники, щоб отримати згоду киян на будівництво об’єкта у вашому дворі, готові майже на все. Тим, кому сонце у вікні замінить залізобетонна конструкція, забудовники обіцяють невеличку квартиру в цій споруді. Іншим можуть запропонувати безкоштовне відвідування дітьми спортивних і розважальних гуртків, які обов’язково будуть у новому будинку (це коли споруду планують збудувати замість дитячого майданчика). Дехто погоджується.
 
Частіше ж кияни банально протестують проти забудов. «Я пам’ятаю перші протести, вони почалися десь на початку 2000-х років, – розповідає Тижню лідер Форуму порятунку Києва Віталій Черняховський. – 2002-го року ми виступали проти будівництва автозаправки біля житлових будинків. Тоді нам не вдалося перемогти замовників». Пан Черняховський каже, що громадські рухи проти незаконних забудов стрімко розвинулися після Помаранчевої революції – люди повірили, що справедливість є. «Зараз уже немає того запалу. Та все одно подібних рухів у Києві постійно більшає», – продовжує Віталій.
 
Отже, київські NIMBY та YIMBY вже існують. Тільки наразі вони торгуються з владою не за якісь вигоди, а просто доводять право на володіння власним «заднім двором».
 
ТРОЄЩИНА-ТАУН
 
Ще одна риса, яка відрізняє мегаполіс від просто великого міста, – це існування так званих закритих кварталів. Найпоширеніше явище – чайна-тауни, тобто «китайські міста». В Лондоні, Парижі, Лас-Вегасі та Сеулі є квартали, де живуть і працюють вихідці з Китаю чи азіатських китайськомовних країн. Це своєрідна держава в державі: більшість «корінних» мешканців чайна-таунів не мають потреби навіть учити мову країни перебування.
 
У Копенгагені також є місце, де краще не блукати в пошуках пригод. У кварталі Крістіанія, який городяни називають маленькою державою, мешкають хіпі, котрі вживають наркотики і чекають на заможних гостей. Схожі райони є в кожному справжньому мегаполісі. Щодо Києва, то гарна новина – в українській столиці немає кварталів настільки небезпечних, щоб позначати їх у туристичних путівниках як небажані для відвідування. Проте самі кияни знають, що у нічний час краще не навідуватися у такі райони, як Троєщина чи Борщагівка. Вважають, що там найбільш щільно зосереджені люди, яких у міліцейських звітах іменують криміногенними елементами, хоча останнім часом це більше стосується Борщагівки. У столичному фольклорі безліч висловів, історій і легенд саме про ці два райони. На Троєщині багато патріотів – вони називають свій район «Троя» і кажуть, що не люблять чужаків. Існування інтернет-сайтів www.troesсhina. com.ua, www.troesсhina.kiev. ua, www.troesсhina.net (а також суто троєщинського сайта знайомств) свідчить про те, що в Києві також формується повноцінна районна субкультура.

[859]

 
МІСТО ПРИГОД

СУТО УРБАНІСТИЧНІ РОЗВАГИ ТА СПОРТ 

Бейсджампінг (англ. B.A.S.E.– jumping)
 
Це парашутисти, які зі спеціальними парашутами стрибають із дахів хмарочосів, веж, мостів, будівельних кранів... Головне, щоб об’єкт був не нижче 80 м. У Києві такі об’єкти є. А отже, є й бейсджампери. Їх небагато, не більше десятка. Вони розуміють, що міський екстрим тісно пов’язаний із екстримом соціальним – проникнення на приватні та державні об’єкти є адміністративним правопорушенням. Проте їм вдалося стрибнути з даху бізнесцентру «Парус», що на Бессарабці, та з крана, який будує багатоповерховий офісний центр в районі Палацу спорту. «Ідеальним об’єктом для стрибків ми вважаємо той, на який важко проникнути. Та таких у Києві небагато, – розповідає Тижню київський бейсджампер Льолік. – Коли вдається проскочити повз охорону, тоді отримуєш цілу гаму вражень. Якщо об’єкт не охороняється, ми вважаємо стрибок спортивним, тобто стрибок заради стрибка».
 
Паркур
 
Ще один вид міського спорту – паркур (фр. рarcours – дистанція, смуга перешкод). Точніше, це не спорт, а спосіб життя. Засновник паркуру, паризький пожежник Давид Белль, каже, що це «рух вперед, не дивлячись на жодні перешкоди». Трейсери (люди, які займаються паркуром) прокладають свої маршрути та тренуються серед міських ландшафтів. Дерева, стіни, дахи, парапети – все це вони використовують для того, щоб швидше за інших дістатися в певну точку міста. Кількаріч тому Люк Бессон у своїй стрічці «13-й квартал» зняв команду трейсерів, після чого дисципліна здобула велику популярність. Дуже швидко прихильники паркуру з’явилися й у Києві.
 
Графіті
 
Трохи менше екстриму в роботах художників-графітчиків. Рух графіті зародився в 60-х роках у Нью-Йорку. Майстри балончиків пульверизаторів найкраще почуваються в промзонах, розмальовуючи стіни сірих будинків і парканів яскравими картинами. Проте в наш час графіті вже не є ознакою виключно великих міст: дякуючи доступності балончиків із фарбою, твори невизнаних «митців» можна побачити й у глухому селі.

 

Новини RedTram

Loading...