Суспільство 2016-01-22 16:12 Левкова Анастасія

Ґульнара Бекірова: «І ті, хто лишився в Криму, і ті, хто поїхав, перебувають у становищі, якому не позаздриш»

Тиждень розпочинає серію інтерв’ю з кримськими інтелектуалами та громадськими діячами, щоб з’ясувати, чим Крим був і є для України, пригадати важливі моменти в історії цього краю, зокрема в історії кримських татар, сформулювати, на чому ґрунтується кримськотатарська ідентичність, окреслити перспективи повернення півострова Україні й те, чим має стати Крим після деокупації. Перше інтерв’ю з істориком, кандидатом політичних наук Ґульнарою Бекіровою.

На чому, на ваш погляд, ґрунтується сьогодні ідентичність кримських татар?

— Є кілька китів, на яких вона стоїть. По-перше, це спільність території: Крим є центром тяжіння для тих, хто визначає себе кримським татарином. Одна з трагедій нашого народу в тому, що кримські татари, які живуть у Криму, є меншістю, а більшість розпорошена по світу — не лише через депортацію 1944 року, а й через анексію Криму Росією в 1783-му, адже після неї відбулася масова еміграція кримських татар, внаслідок чого за
півтора століття нація з державотворчої субстанції стала меншиною на своїй історичній батьківщині. Але в будь-якому разі ті, хто зараз живе в Криму, на цій, так би мовити, землі обітованій для всіх кримських татар, є символічним втіленням усього нашого народу. Інші кити нашої ідентичності — це мова, релігія, культура і, що дуже важливо, спільність історичної пам’яті, особливо пам’ять про депортацію 1944 року. Я думаю, що більшість моїх співвітчизників об’єднує пам’ять саме про депортацію незалежно від їхніх політичних переконань.

Ваші перші статті опубліковані ще на початку 1990-х. Припускаю, що це були одні з найперших матеріалів про кримських татар від часу депортації. Наскільки за цю чверть століття відбувся прогрес у пізнанні вашими співвітчизниками своєї історії?

— Справді, більшість сюжетів нашої минувшини тривалий час були закритими. Наприкінці існування Радянського Союзу я писала статті про еміграцію кримських татар кiнця XVIII–ХІХ століть, диплом з історіографії кримських татар і зробила багато відкриттів навіть для себе самої. Імовірно, якби не навчалась у Москві, то не змогла б їх зробити, бо доступ до певних документів був тільки там. Ми, кримські татари, не знали, чому про наш народ ніхто не пише, чому в школах на нас косо дивляться, чому нас пов’язують із монголо-татарським ігом. Після депортації фальсифікації історії Криму були тотальними, і з середини 1950-х перелік етносів навіть не містив етноніма «кримські татари». Була негласна заборона на прийняття кримських татар у гуманітарні виші. Влада дбала про те, щоб історична пам’ять була стерта. Тому ми мусили займатися тим, що я називаю «катакомбною» історіографією. Ця історіографія зберігалась у документах кримськотатарського національного руху, у довідках, які наші активісти надсилали в різні інстанції. Коли не маєш пам’яті, то втрачаєш орієнтацію, не знаєш, до чого прагнути. Саме тому кримськотатарський національний рух завжди орієнтувався на відновлення історичної пам’яті. Між іншим, першим криміналом Мустафи Джемілєва була праця «Нарис історії Криму», хоча формально його ув’язнили за відмову від служби в армії, але потім в архівах я знайшла документи прокуратури, де йшлося про його історичну працю.

Читайте також: Крим: Блокуємо далі...

Завдяки таким людям, як Мустафа Джемілєв, Айше Сеїтмуратова, Юрiй Османов, Рефiк Музафаров, Роллан Кадиєв, історична пам’ять потроху відновлювалась і зберігалась, але в радянському кримознавстві кримські татари або існували як вороги та зрадники, або їх не згадували взагалі. У 1975 році радянський історик Олександр Некрич завершив книжку «Покарані народи» й передав її для публікації на Захід: шансів опублікувати її в СРСР не було. Він одним із перших заговорив про сталінські депортації і відразу змушений був емігрувати. Некрич також спирався не на архівні документи, доступу до них не було, а на свідчення наших активістів. Після Декларації про репресовані народи 1989 року була знята заборона з етноніма «кримські татари». Тоді свої праці почав оприлюднювати петербурзький історик Валерій Возґрін і вони стали для нас одкровенням. У 1994 році я захистила диплом в Історико-архівному інституті з історіографії кримських татар кінця XVIII — 40-х років ХХ століття. Кримськотатарський професор Рефiк Музафаров на початку 1990-х видав «Кримськотатарську енциклопедію» у двох томах. Звичайно, там багато неточностей, але подано величезний масив фактажного матеріалу. У межах акції Меджлісу кримськотатарського народу «Унутма» ми зібрали свідчення про геноцид 1944 року: люди надсилали нам листи, фотографії, було зроблено багато інтерв’ю. За сприяння Ленура Іслямова, власника телеканалу ATR, ми створили цифровий архів матеріалів акції. Я думаю, що час накопичення фактажу вже минув — настав час узагальнень.

для дуже багатьох кримських татар тема повернення півострова Україні ніколи не зійде з порядку денного, і на це є об’єктивні причини, зокрема пов’язані з нашою історією останніх півтораста років

Ви бачите глибокий інтерес до історії з боку ваших співвітчизників чи це радше цікавість обмеженого кола осіб, інтелектуалів?

— Звичайно, історія для кримських татар — дуже важливий бік ментального життя. На жаль, у нинішніх умовах цей інтерес на масовому рівні задовольнити складно. Відколи Крим окупований, заборонені мітинги пам’яті депортації, є висловлювання офіційних осіб про те, що кримські татари повинні припинити згадувати цю подію. Заборона проведення 70-ї річниці депортації була плювком, зробленим на другому місяці анексії, адже до цієї дати ми готувалися заздалегідь. Слава Всевишньому, що до анексії встигли випустити «Хайтарму», бо зараз це годі було б зробити. Планували видати книжки свідчень, але грянув березень 2014-го. Єдине, що вдалося, — у травні 2014-го в Києві видана невелика книжка «Ми бачили пекло на землі…» (російською мовою), де описана акція «Унутма» і вміщена низка свідчень очевидців депортації. Але ґрунтовне дослідження довелося відкласти. У рамках передачі «Таріх сєдаси» на телеканалі ATR, який торік був змушений переїхати до Києва, я регулярно розповідаю про депортацію та роки вигнання кримських татар. Є також акція телеканалу ATR «Хатира» («Пам’ять») — історія кримських татар в обличчях та зображеннях. І як позитивний момент хочу зазначити, що помітно зріс інтерес до історії мого народу на материковій частині України.

Якщо Крим знову стане українським, то чи може, на ваш погляд, кримськотатарська мова посісти позиції мови справді повнофункціональної?

— Попри те що зараз багато кримських татар не володіють рідною мовою належним чином, я переконана, що це питання вирішити нескладно, і робити це слід на рівні освіти: кримськотатарська має викладатися поряд із українською та російською для всіх у Криму. Тоді матимемо повноцінне знання мови, і це, я впевнена, буде взаємно корисним. Мене трохи бентежить приклад, але я його наведу: хто знає кримськотатарську мову, той знає і турецьку, і ще багато тюркських мов. До депортації більшість мешканців Криму володіли кримськотатарсь­кою — це доводить, що знання нашої мови представниками інших етносів можливе. До 1944 року кримськотатарська була в Криму лінгва франка. Якби це була одна з обов’язкових для вивчення мов, то вивчити її було б нескладно. Але в нинішніх умовах окупованого Криму це, звичайно, неможливо.

Читайте також: Чи є перспективи? Крим і чинна влада в Україні…

Сьогодні кримськотатарська є факультативним заняттям, про жодні мовні поступки з боку влади не йдеться. На колишній ДТРК «Крим» лишилися новини кримськотатарською. А ось у програмі «Тільде, фікірде, iште — бiрлик» (назва є цитатою з Ісмаїла Гаспринського: «Єдність у мові, думках, справах») кримськотатарською тільки вітаються і прощаються. Ведучі телепередачі чудово володіють кримськотатарською, їхні гості, скажімо видавці й редактори кримськотатарських видань, також. Але в ефірі вони спілкуються російською. Поки що я не бачу жодних перспектив для кримськотатарської мови в Криму. Чи є перспективи для неї тут, на материковій частині України? Не знаю, але хочеться вірити, що є. Здається, 2015-го був непоганий набір у Київський національний університет на кримськотатарське відділення.

Якщо відкинути мляві заяви офіційних осіб України та ЄС про те, що Крим ніколи не буде визнано частиною Росії, то чи є в кримськотатарських інтелектуалів підстави думати, що Крим таки повернеться в Україну? І що для цього потрібно?

— Я думаю, що для дуже багатьох кримських татар тема повернення півострова Україні ніколи не зійде з порядку денного, і на це є об’єктивні причини, зокрема пов’язані з нашою історією останніх півтораста років. Звичайно, постулат про те, що Крим — частина РФ, є брехнею, і світова спільнота це розуміє. Фактично Крим окупований. І ставлення російської влади до нього саме як до окупованої території. І ставлення до інакомислячих таке саме, як було в нацистів у 1941–1944 роках.

Для будь-якої окупованої території найперша мета — деокупація. Але, думаю, без усвідомлення українцями того, що «Крим наш», повернення неможливе. Ця ідея має запанувати в головах не тільки росіян. Запитайте, наприклад, у тверського п’ятирічного хлопчика: чий Крим? Він упевнено відповість: Крим наш. А якби ви запитали в будь-якого українця два роки тому, а тим більше сьогодні: Крим наш? Він засумнівався б. А даремно. Крим у 1954-му не був подарунком Хрущова. Крим — це територія, за яку ми повинні боротись, адже вона екзистенційно українська. А зараз за нього змагаються лише два політичних áктори: росіяни й кримські татари. Зрозуміло, що сили нерівні. До двох героїв мають додатися ще двоє: українці повинні сказати: «Крим наш», європейці та США — не тільки чиновники, а й маси — повинні знати: Крим український. Українці ж мають чесно відрефлексувати те, що сталося. Маємо розуміти, що «зелені чоловічки» прийшли в Крим, а не до Львова чи Вінниці. І тут слід визнати, що вони мали соціальний ґрунт. І протягом 23 років його плекала й леліяла українська влада. По суті, Крим віддавали поступово й упевнено. По-перше, борючись із проукраїнськими кримськими татарами, а по-друге, палець об палець не вдаривши для того, щоб решта Криму стала українською. П’ять-шість шкіл із мовою викладання титульної нації на весь Крим — це просто смішно. Заохочення російського сепаратизму з роками тільки наростало. Одна з трагедій українського Криму — те, що найбільшими українцями є кримські татари. Якби в Криму жили 500–600 тис. не просто українців, а проукраїнських українців, то про що б ми зараз говорили?

Читайте також: Мислення «трофейними» категоріями

І, зрештою, чому люди зараз співпрацюють із російською владою? Адже лишились у Криму й ті, хто співчуває Україні, хто в душі за неї, але з боку України вони не бачать жодних потуг повернути півострів. Це дуже знеохочує бути проукраїнськими.

Якщо уявити, що якимсь чином Крим знову стане частиною України, то чи є в середовищі кримськотатарських інтелектуалів бачення, що має бути після того?

— Очевидно, що ідея українського Криму повинна бути реалізована у вигляді кримськотатарської національної автономії в складі України. Такий устрій виправданий тому, що кримські татари мають лише одну батьківщину — Крим. Це місце, де вони сформувались як нація. Кримськотатарська держава проіснувала на території Криму бiльш нiж 340 років. Кримські татари відчувають, пам’ятають про свою державницьку позицію. Власне кажучи, Кримська АРСР із 1921-го по 1945-й існувала саме тому, що там був корінний народ — кримські татари. Ми знаємо: якщо в нас цього не буде, то з часом втратимо все. Право нації на самовизначення реалізується якраз у межах національної автономії. Багато керівників Криму (наприклад, голова ЦВК, очільник уряду) до вигнання були представниками кримськотатарського народу. У 1940 році, перед війною, — це я розкопала нещодавно в архівних документах, — парламент очолювала
взагалі жін­­ка — кримська татарка.

Детальної дорожньої карти наразі немає. Але я вас запевняю: все це може бути прописано й організовано протягом місяця. Такий рівень самоорганізації етносу мало кому на цих землях притаманний. Найсвіжіший приклад — громадянська блокада Криму. Її ініціювали кілька кримськотатарських активістів, а потім з’ясувалося, що вони мають чимало союзників на материковій частині України. Скептики казали, що акція протриває кілька днів. Але ні, вона триває ось уже чотири місяці й має реальні позитивні результати. Усе це свідчить про те, що народ бере за цю територію відповідальність. Головне, щоб не було, як раніше, недовіри, упередження українців щодо кримських татар, щоб не вставляли палиці в колеса. Всі упередження й страхи тягнуться з радянського періоду. У людей лишилися стереотипи, нав’язані радянською владою, якій потрібно було виправдати депортацію. Стереотипи полягають, зокрема, і в тому, що росіяни — це завжди друзі чи брати, а кримські татари — то завжди вороги, навіть коли ситуація показує, що все зовсім інакше. Я два десятиліття займаюся популяризацією історії і часом думаю: ну куди всі зусилля, якщо панують ті самі стереотипи? Русло мислення змінюється дуже повільно. До речі, якби не анексія, то, може, ми й не дізналися б, наскільки погано історію кримських татар знають українці. У 2014 році я почала читати лекції в Херсоні, Львові, Києві й здивовано виявила: все, що відомо про мій народ в Українi, — це стереотипи, які нав’язували радянські, а потім й українські підручники.

Чи є зараз розкол між кримськими татарами, які перебралися на материк, і тими, хто лишився в Криму?

— Ця проблема є, її добре видно на рівні соцмереж, хоча я не перебільшувала б її масштабу, адже вона має радше емоційний характер, а емоції ірраціональні. Якщо дивитись об’єктивно, то складно і тим, хто лишився, і тим, хто поїхав із Криму. Ситуація кримських татар ускладнюється тим, що вони повернулися на Батьківщину після вигнання й не можуть покидати повернену собі землю. Це той імператив, який, попри все, багатьох тримає в Криму. Більшість проукраїнських українців пере­їхали з півострова на материк, але більшість проукраїнських кримських татар не можуть собі дозволити це. Багато моїх студентів і колег навесні 2014 року у відчаї запитували: що робити — їхати чи лишатись? Я казала їм і зараз кажу таке всім, хто запитує: якщо знаєш, що завтра по вас, швидше за все, не прийдуть, що загроза арешту не нависла над вами, якщо вас не рве від життя вдома, то лишайтесь у Криму. Якщо є можливість, то живіть, мовчіть, народжуйте, і ніхто у вас каменя не кине, бо це окупація.

Читайте також: Неминучість бою

Але в когось із тих, хто лишився, тепер проривається: от вони поїхали, їм там легше. Але ж яке легше? У Києві, Львові, Херсоні, Вінниці всі переселенці живуть в орендованих квартирах, покинули все, лишили, наприклад, свої бібліотеки, які збирали десятиліттями. Є люди, які вже не можуть в’їхати до Криму, бо їх одразу арештують. Я вважаю, що і ті, хто лишився, і ті, хто поїхав, перебувають у становищі, якому не позаздриш, і це дві різні трагедії. У нас, тих, хто покинув Батьківщину, одне: ми не можемо жити в себе вдома; у тих, хто лишився, інше: вони живуть, по суті, у резервації. Для інтелектуалів на окупованій території є лише дві альтернативи, якщо хочеш лишитися живим і на волі: або співпрацюєш із владою, або мовчиш, але мовчиш так, щоб ніхто не здогадався, що ти чужий.
За всіх героїчних спроб зберегти АТR у Криму влада все одно зрозуміла, що це чужорідне тіло, — тільки за намагання говорити правду, а не обслуговувати владу. Якщо ти в опозиції, тебе все одно витіснять. Мені боляче спостерігати за тим, що деякі мої друзі здались. Але я розумію, що це стратегія виживання в окупації. Я не можу кинути каменя в жодну людину, яка там живе. І думаю, що після повернення Криму Україні цей розкол, який зараз так помітний на рівні соцмереж, буде легко подоланий.

Єдині, хто викликає в мене несприйняття, — це люди, які, бажаючи сподобатися владі, передають куті меду. Намагаються облити брудом тих, кому ще рік тому курили фіміами. Вони поводяться так, наче ми більше ніколи не побачимося. Але ж ми таки колись зійдемося лице в лице. І, можливо, це буде навіть у Криму й скоро.

Новини RedTram

Loading...