Світ 2016-03-04 14:07 Віталій Рибак

Циклічність анексій

Як намагалися привласнити Фолкленди й Кіпр

Захоплення Криму «зеленими чоловічками» спричинило найбільший геополітичний скандал ХХІ століття. Утім, це аж ніяк не унікальний випадок. І якщо в одних ситуаціях загарбники діставали різку відсіч, то в інших вони контролюють анексовані території донині.

Кіпр: грецький чи турецький?

Міжетнічні протистояння між греками й турками на острові почалися ще в 1960-х роках. Ситуація була доволі напружена, однак Туреччина не втручалася до певного моменту — до силової відставки першого президента Республіки Кіпр, архієпископа Макаріоса ІІІ.

Переворот учинили радикали на чолі з Нікосом Сампсоном, які виступали за об’єднання з Гре­цією. Їх підтримувала хунта «чорних полковників» в Афінах. Хоча нове керівництво країни й проголосило лояльність до місцевих турків, Анкара не забарилась із введенням військ для захисту «тих, хто розмовляє турецькою».

Упродовж одного кривавого місяця війни (20 липня — 17 серпня 1974-го) в обох сторін разом загинуло 965 солдатів. Унаслідок боїв та супутних етнічних чисток острів фактично розділився на грецьку й турецьку частини. Макаріос ІІІ повернувся до виконання президентських обов’язків. Цікава річ: Анкара відразу не визнала його поновлення на посаді, «забувши», що його ж таки зміщення радикалами використала як привід для вторгнення.

Читайте також: «ДНР» і «ЛНР» по-близькосхідному?

Новостворена Турецька Федеративна Держава Північного Кіпру отримала власних президента й уряд, цілком підконтрольних Анкарі. У 1983-му анексовану територію перейменували на Турецьку Республіку Північного Кіпру, аби на контрасті з Республікою Кіпр показати незалежність території. Попри це, досі, окрім Туреччини, жоден член ООН те державне утворення не визнав — за нормами міжнародного права на острові існує лише одна держава.

Греки-кіпріоти не раз оскаржували в європейських інстанціях порушення своїх прав анексією. Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у 1996-му визнав злочинні дії Туреччини проти тих, хто був змушений покинути власні помешкання на півночі Кіпру через дії окупантів. Проте очевидних результатів це судове рішення не дало. Лише у 2009-му все той-таки ЄСПЛ постановив, що Анкара має надати постраждалим €13 млн компенсації, а у 2014-му Велика палата суду в Страсбурзі зобов’язала турецький уряд виплатити ще €90 млн. Другу постанову він проігнорував.

Північна частина Кіпру досі під контролем Туреччини, і ситуація, мабуть, уже не зміниться, бо самі греки-кіпріоти не надто хочуть приймати її назад. Це дуже виразно підтвердив референдум, проведений в обох частинах острова за інціативою генсека ООН Кофі Аннана. Тоді як 65% турків-острів’ян висловилися за об’єднання, 75% їхніх земляків-греків виступили проти. Уряд Республіки Кіпр підтримав волевиявлення громадян, наголосивши на тому, що позитивна відповідь означала б легітимацію турецької анексії.

Фолклендська весна

«А чому б не зміцнити свою владу переможною вій­ною?» — подумав у 1982-му Леопольдо Ґальтієрі, генерал-лейтенант, який роком раніше став до керма в Аргентині, усунувши від влади попереднього диктатора. Армія цілковито підпорядковувалася Ґальтієрі, тому всі інструменти для здійснення задуму він мав.

Рональд Рейґан намагався якось уладнати конфлікт між Лондоном та Буенос-Айресом, проте, не побачивши в них готовності йти на компроміс, махнув рукою і публічно схвалив дії Великої Британії

Ціль теж була зрозуміла: Фолклендські острови, розміщені так близько, котрі чомусь належали далекій Великій Британії. Їх Аргентина вважала своєю власністю ще від здобуття незалежності в 1816-му. Територіальні претензії вона успадкувала від іспанців, які із самого моменту відкриття островів не могли поділити цю територію з британцями, але, зважаючи на віддаленість архіпелагу та відсутність на ньому цінних ресурсів, обмежувались установленням табличок із текстами на кшталт «Ця територія належить королю такому-то». Крапку в цьому млявому протистоянні поставив Лондон, організувавши там у 1833-му постійне поселення. Буенос-Айрес пробував поширити свою владу на острови дипломатичними способами вже після Другої світової. Проте двотисячному населенню архіпелагу, яке мало переважно британське походження, не дуже хотілося в Аргентину, тож переговори нічого не дали. Утім, бажання «повернути своє» в аргентинців залишалось, і от саме ним скористався Ґальтієрі. Захоплення було доволі швидким. У березні 1982-го кількадесят «ввічливих» аргентинських робітників зійшли на берег безлюдного острова Південна Джорджія, мовляв, щоб розібрати стару китобійну станцію, проте насправді підняли аргентинський прапор і, як годиться, почали чекати на «захист» військових. Ті не забарились — уже за кілька тижнів на островах висадився десант.

Анексія, може, і зійшла б із рук Буенос-Айресові, якби прем’єр-міністром Сполученого Королівства не була Марґарет Тетчер. «Залізна леді» оголосила, що права й свободи британського населення Фолклендів не будуть потоптані «аргентинським військовим чоботом». Очільницю правлячого кабінету підтримали значна частина громадян і явна більшість медіа країни.

 Читайте також: Гібридні виклики міжнародного гуманітарного права

Війна була майже така сама кривава, як і кіпрська (за два місяці бойових дій з обох боків загинуло 907 осіб), не було жодних спроб дипломатичного контакту між сторонами. На резолюцію Ради Безпеки ООН із закликом припинити сутички сторони не звернули уваги. Рональд Рейґан намагався якось уладнати конфлікт між Лондоном та Буенос-Айресом, проте, не побачивши в них готовності йти на компроміс, махнув рукою і публічно схвалив дії Великої Британії. Країни Співдружності Націй відразу солідаризувалися з колишньою метрополією: Австралія та Нова Зеландія навіть ввели економічні санкції проти Аргентини.

Цікаво, що останню публічно не підтримав ніхто. Навіть Колумбія, яка мала з нею добре партнерство, стала на бік британців. Очільник чилійської хунти Ауґусто Піночет також підтримав Тетчер. Чилійські повітряні сили збирали для британців інформацію, яка врятувала життя багатьом солдатам Сполученого Королівства — на важливості підтримки чилійців Тетчер згодом наголошувала у своїй книжці «Мистецтво управління державою: стратегії для мінливого світу». Критичною стала й відмова французів посприяти Ґальтієрі, адже саме вони постачали аргентинцям військову техніку та зброю.

Читайте також: План «Б» для патріотів «Новоросії»

Програш Аргентини став кінцем і для злощасного диктатора — вже 17 червня під тиском вуличних протестів у столиці він пішов у відставку. Британії війна дала діаметрально протилежний результат: колишні хазяї морів показали, що й досі мають зуби, у чому після розпаду світової колоніальної системи багато країн сумнівалися. «Залізна леді» стала ще популярнішою в Сполученому Королівстві й значно впливовішою в нових геополітичних іграх.

Новини RedTram

Loading...