Культура 2016-03-03 16:51 Барабаш Катерина
  ▪  

Врятувати дуже рядового Дікапріо

Цьогорічний «Оскар» виявив тривожну тенденцію: академіки дедалі більше цінують зовнішню привабливість

«Ну слава Богу, нарешті», — зітхнули шанувальники Леонардо Дікапріо, йду­­чи рано-вранці в понеділок до сну. Мрія тисяч і тисяч фанатів 40-річного артиста, п’ять разів обійденого «Оскаром», який нарешті до цієї нагороди таки пробився, здійснилася. І пояснити щасливим «леофілам», що перемогла загальна необ’єктивність, годі. А воно ж таки й справді, парадокс вийшов: разом зі справедливістю тихцем восторжествувала явна несправедливість. Ну гаразд, із Лео зняли вроки, американські академіки звільнилися від чиїхось злих чарів і нарешті розгледіли в Дікапріо гідного оскароносця. Біда лише в тім, що роль зраненого мисливця Г’ю Ґласса, що вижив усупереч логіці, більш ніж звичайна. Акторських талантів Дікапріо тут не видно під могутньою бородою і трагічними шрамами, а заслуга його як лицедія зведена здебільшого до боротьби з тяжкими умовами зйомок (про останні ще з півроку тому прогуділи вуха світові грамотні піарники: сама тільки розповідь про вимушений сексуальний зв’язок із ведмедем чого варта!). Згадавши послужний список Лео, яким щороку нехтували академіки, ми побачимо там вагомі ролі, котрі аж просилися на «Оскара»: насамперед відмінне лицедійство в «Авіаторі» й «Вовку з Волл-стрит».

Зустрічаючи по одежинці

Припинивши на хвилину перейматися долею Лео, принагідно зауважимо, що звичка нагороджувати акторів за ролі, які не потребують психологічного перевтілення й створені завдяки зовнішнім зусиллям, стає тенденцією. Позаторік, скажімо, володарем чоловічого акторського «Оскара» став Едді Редмейн, що зіграв геніального Стівена Гокінґа. Кардинальна зміна зов­нішності, скорченість в інвалідному кріслі, постійна поза паралізованого — чого ще треба для акторського «Ос­кара»? Так вирішили академіки. Кілька років тому приблизно за те саме отримала цю нагороду чарівна Шарліз Терон, зігравши брутальну товсту лесбіянку у фільмі «Монстр». Якби цьогоріч не було Дікапріо, то «Оскара» за чоловічу роль, поза сумнівом, узяв би знову Редмейн — нині за втілення образу першого у світі чоловіка-трансгендера, який на початку ХХ століття зважився на операцію зі зміни статі. Цей актор дуже талановитий, але в «Дівчині з Данії» він знову чудово продемонстрував фізичне перевтілення, та аж ніяк не психологічне. Проте нині підвернувся Дікапріо, що теж непогано перевтілився у фізичному сенсі, та ще й багато разів ображений.

До речі, якщо мова про скривджених, то в Голлівуді є куди іменитіші й доросліші лузери. Декотрих, щоправда, вже не стало. Скажімо, блискучий Річард Бертон, який номінувався сім разів, так і помер без «Оскара». Але ж актор був не гірший за Дікапріо. Або Гічкок. Або Кубрік. Обидва номінувалися безліч разів, і лише наприкінці життя кожен отримав утішного почесного «Оскара»: годилося ж якось підсолодити пігулку. Божественна Меріл Стріп, триразова оскароносиця, номінувалася загалом 19 разів. Тобто на відміну від Лео, котрий зазнав п’яти невдач, мала аж 16 провалів. І якось, знаєте, нічого, всесвітнього плачу не було.

Читайте також: Пігулка від усесвітнього зла

Хоча ті, хто дивився церемонію, мабуть, замалим не просльозилися, побачивши той ентузіазм, із яким величезна зала кінотеатру Dolby зустріла звістку про доленосну зустріч Лео зі статуеткою. Усі встали (зауважмо: це ж не почесного «Оскара» вручали якомусь старому й улюбленому — відзнаку отримував молодий хлопець, колега, успішніший за багатьох присутніх, конкурент) і влаштували овацію. І подумалося: все-таки нагороди для людини, а не людина для нагород… І, може, пусте, що «Оскар» дістався Лео не за найліпшу його роль? Адже таке радісне єднання тисяч осіб із нагоди чужого успіху багато чого варте.

Під знаком Емі

Зате з жіночим «Оскаром» академіки не прогадали, їх не ввели в оману зовнішні ефекти. «Оскар» не дістався шикарній, але нудній Кейт Бланшетт за роль красуні-лесбіянки з «Керол». Усі надто вже впевнено ставили на Бланшетт, забувши чомусь про Брі Ларсон зі скромної малобюджетної «Кімнати». Актриса віком 26 років у ролі жінки, що рятується з п’ятирічним сином із лап маніяка, грає з абсолютно зрілою віртуозністю, практично на межі професійних можливостей. І, до речі, здебільшого без гриму, що справді майже героїзм. І хоч би якою звабливою була Кейт Бланшетт, якою заслуженою і монументально-величною — Шарлотта Ремплінґ («45 років» Ендрю Гея), Ларсон цього разу вочевидь обскакала всіх завдяки ігровим нюансам та якійсь молодій відвазі.

Із приємних несподіванок — тріумф Марка Райленса, котрий зіграв у Спілберґа в «Шпигунському мості» Рудольфа Абеля, радянського агента, того самого, якого так ніжно й чарівно зобразив Донатас Баніоніс у «Мертвому сезоні». Оце вже точно нежданий-негаданий «Оскар» за найкращу другорядну роль. У Райленса цей персонаж куди менш привабливий, ніж у Баніоніса, занудний і без усмішки, але непохитний, як справжній боєць. У ситуації початку нового етапу холодної війни «Оскар» за роль радянського шпигуна — цілковита несподіванка. Ніхто перемоги Райленса не очікував: цей вишуканий британець, не тільки актор, а й режисер та драматург, занадто хороший для «Оскара». «Оскар» узагалі не його масштаб, його масштаб — Шекспір. Розгледіти за нецікавим фасадом Абеля потужний темперамент і героя, і актора — ось за це академікам наше велике здивоване «спасибі». Тільки трохи шкода Сільвестра Сталлоне: напевно, він уже завчив вітальну промову, відрепетирувавши її вдома перед дзеркалом з уявною статуеткою в руці. Історія Сталлоне, що повернувся на великий екран у фільмі «Крід», та ще й у ролі улюбленця публіки — Роккі, який постарів, помудрішав, а до того ж навчився пластично грати, а не тільки рухати м’язами, — це ж улюблений сюжет академіків! 2015-го носієм цієї фабули — з повернутим із забуття улюбленцем — став Майкл Кітон, отримавши «Оскара» за головну роль у «Бердмені». Цього року всі чекали продовження, тому й ставили на Сільвестра. Схоже, для нього це був останній шанс роздобути статуетку. Шкода, та що вдієш — лотерея! Вважаймо, що академіки розплатилися Райленсом за сумнівного «Оскара» в головній чоловічій акторській номінації.

Хочеться заспокоїти українських глядачів, засмучених тим, що «Зима у вогні» Євґєнія Афінєєвского, кінокартина про Майдан, програла стрічці «Емі» в номінації «Найкращий документальний фільм». Повірте, на її тлі шансів не мав ніхто. Емі Вайнгаус, кінотвір про яку переміг цього року, до такої міри улюблениця не тільки англійців, а й американців, плюс так рано і трагічно пішла, що оминути увагою роботу про неї (до того ж справді чудово зняту) академіки не могли. Не гніваймося на них.

Читайте також: Тигрові надії

Подосадуймо ліпше з того приводу, що крім пильної уваги до фізичних перевтілень простежилася ще одна тенденція: обдаровувати щороку «Оскарами» Алехандро Ґонсалеса Іньярріту та його вірного оператора Еммануеля Любецкі. Торік це був «Бердмен». Нині «Легенда Г’ю Ґласса». Позаторік Любецкі теж став оскароносцем, щоправда, у парі не з Іньярріту, а з Альфонсо Куароном за «Гравітацію». Схоже, він справді великий камерамен, котрий стає явищем, окремою школою. Кожна робота цього кіномитця видатна, але ж давати тому самому номінантові щороку по статуетці — так «Оскарів» не напасешся. Усе-таки хочеться бачити із заповітною фігуркою в руках не тільки великих, а й просто хороших. А що до режисерського «Оскара» Іньярріту, то мода на цього постановника взагалі, схоже, стає повальною. Почавши яскраво й сміливо (пам’ятаєте його перший фільм «Сука-любов», де молодий мексиканець бавлячись проголошував новий кінематограф?), згодом він вдався до красивої профанації. Його симпатичний торішній «Бердмен» з усією режисерською претензійністю виявився цікавим, по-перше, Майклом Кітоном, а по-друге, тим, що Любецкі зафільмував усю стрічку одним кадром, практично без монтажних склейок. Ефект Ґонсалесові Іньярріту сподобався, і ось він знімає брутальне кіно про брутального мисливця, несучи напереваги Дікапріо до нового «Оскара». Крім неземної краси Північної Америки та екзотично пораненого Лео, фільм не вражає нічим: ані цікавою драматургією, ані особливими проривами в царині режисури. Може, любов до Дікапріо, нарешті з’явившись, автоматично перемістилась і на Іньярріту?

Непомітний Спілберґ

Але ж куди цікавішим, скрупульознішим, хоч і менш виграшним зовні, виявився той-таки «Шпигунський міст» Спілберґа. Це найцікавіша його робота за останні багато років. Та, на жаль, мода на цього режисера минула, а заодно скисло й зацікавлення академії колись улюбленим майстром.
Дива не сталося: тихого, але блискучого Стівена академіки не розгледіли.

А шкода, бо ж у вмінні розгорнути масштабну гуманістичну ідею навколо банального шпигунського сюжету його поки що не переплюнув ніхто, а такій роботі з акторами може позаздрити сам Іньярріту. Історія, яку розповів Спілберґ у «Шпигунському мості», прихована за відповідним сюжетом про затримання Абеля в Америці й пілота Паверса в СРСР, а відтак про зусилля щодо обміну ними на мосту в Берліні. Невже академіки не розгледіли істинного сюжету й проблеми фільму? Це ж, по суті, продовження «Врятувати рядового Раяна» з незмінним Томом Генксом. Бог з ними, з Абелем і Паверсом, тут-бо головна інтрига в тому, що Генксів герой, адвокат, якому доручено домовитися про обмін шпигунів, намагається заодно врятувати з лабет радянських спецслужб нікому не відомого хлопця-американця, який випадково опинився в непотрібний час у непотрібному місці. Служби США стурбовані тільки поверненням пілота, на парубійка їм начхати, але правник непохитний: або Паверс разом із юнаком, або все залишиться як було — Абель у нас, Паверс у них. Торжество гуманістичного начала в Спілберґа при цьому вбране в більш ніж вартісні мистецькі форми. Це і чудовий Райленс, і обділений увагою Том Генкс, і відмінно передана атмосфера розколу світу «на нас і на них»: велика частина дії кінотвору відбувається на тлі побудови Берлінського муру.

Неуспіх Спілберґа — це так само тенденція, а точніше продовження тенденції, настільки виразно підтвердженої нагородами Іньярріту й Дікапріо, коли щоразу більше уваги привертає яскравий зовнішній бік фільму, а кропітку роботу не помічають лише тому, що режисер нехтує показними ефектами.

Читайте також: Хмельницький та будні майя. Чим запам’ятався 45-й кінофестиваль «Молодість»

За головною інтригою нинішнього «Оскара» (піде Лео зі статуеткою чи знову з пустими руками) навколо головної номінації списи перед церемонією ламали не надто. Так собі, лінькувато сперечалися, хто ж візьме основну статуетку: «Легенда Г’ю Ґласса» чи «Гра на пониження». На «Легенду Г’ю Ґласса», певна річ, ставили через присутність там головної персони «Оскара-2016» — Дікапріо, ну й через моду на Іньярріту. «Гра на пониження», витончений фільм Адама Маккея про те, як готувалася криза 2008 року, мав здобути найвищу нагороду з огляду на максимально просту логіку: зазвичай академіки повторюють досвід усемогутньої Гільдії продюсерів і головним оскароносцем стає той, кого удостоїла уваги саме вона. Цього року продюсери обрали фаворитом «Гру на пониження». Якщо виходити з такого суто механістичного міркування, то найбільше шансів було власне в цієї напівдетективної історії про не вельми давній крах банківської системи. Такий собі доладненький фільм із добре дозованою іронією на адресу американських фінансистів. Не вельми цікавий у сенсі мистецьких знахідок, але простий, правильний, ну загалом, як то кажуть, «міцний».

Бойкот «Білого Оскара»

Однак — треба ж! — цього року продюсери виявилися не такими всемогутніми, як зазвичай, і отримувати «статуетку над статуетками» вийшла команда фільму «У центрі уваги» Тома Маккарті. Що тут сказати? Якщо років через два пощастить зустріти людину, котра пам’ятатиме цей фільм, ми не тільки потиснемо їй руку, а й візьмемо інтерв’ю, щоб дізнатися, як таке можливо. «У центрі уваги» — стрічка наскільки правильна, потрібна, настільки й нецікава з тих самих причин. Команда журналістів бостонської газети, яка розслідує справу про розбещення дітей священиками-педофілами, викриває моторошну правду, опублікувати яку їй, певна річ, усіляко заважають. Що в кінокартині справді є, то це варта не­абияких заздрощів злагоджена робота двох команд — вигаданої журналістської та реальної акторської. Був би «Оскар» за найкращий колектив — без вагань годилося б віддати його акторам цієї картини. Майкл Кітон, Марк Руффало, Рейчел Макадамс, Лів Шрайбер, Джон Слеттері немовби розігрують підручник командної гри: така миттєва реакція на партнера, така злагодженість роботи, така увага кожного до всіх і всіх до кожного. А стосовно прототипів-журналістів, які, до речі, теж були в залі й виходили на сцену по головного «Оскара», ну що тут скажеш… Якби в пострадянських країнах існував хоч натяк на таку журналістику, можна було б не тільки жити, а й померти спокійно.

Але загалом кіноакадемія цього року, схоже, більше переймалась імовірним скандалом навколо «Білого Оскара», як його прозвали прихильники бойкоту церемонії (ініціатива темношкірих кінематографістів). Невдовзі після оголошення номінантів кілька темношкірих американських кіномитців звинуватили академію в расизмі, бо в списках не виявилося жодного афроамериканця. Першим заявив про бойкот режисер Спайк Лі, чий фільм «Чирак» пролетів повз усі номінації. Потім актриса Джада Пінкетт Сміт, дружина знаменитого Вілла Сміта. Збирався примкнути до них і відомий репер Снуп Доґґ, але передумав. Керівництво кіноакадемії тут-таки пообіцяло переформатувати її, додавши певну кількість афроамериканців.

При цьому на сцені кінотеатру Dolby чотири години веселив публіку й пустував Кріс Рок, популярний чорношкірий комік. Жартів на тему расової дискримінації було не злічити, ведучий пройшовся і по білих, і по чорних. Про Сміта, чия дружина пообіцяла бойкотувати «Оскара», зокрема, сказав: «Звичайно, несправедливо, що Вілла не номіновано, але ще більш несправедливо, що він отримав $20 млн за роль у «Дикому, дикому Весті» («Дикий, дикий Вест» — дорогий блокбастер, на який витратили $170 млн, заробив він $230 млн, усі виконавці головних ролей отримали по «Золотій малині», а Вілла Сміта кілька років потому вважали найбільш високо­оплачуваним актором у світі). Про Джаду Пінкетт Сміт комік відгукнувся зовсім злісно: «Джада образилась і не прийшла. Хоча це такий самий бойкот, як мій бойкот трусиків Ріанни (знаменитої американської співачки. — Авт.) — мене ж ніхто не кликав».

Читайте також: Новий акцент старого «Лева»

Коли темношкірі кінематографісти США заявили про майбутній бойкот «Білого Оскара», нав­коло завирувало обурення. «Вони геть із глузду з’їхали зі своєю політкоректністю!» — гнівалися газети, журнали, сайти й соціальні мережі. Насправді всі лишилися при ясному розумі, просто нам укотре показали, як буває в цивілізованих країнах. Погодьтесь: якщо афроамериканці так упевнено виступають проти «Оскара», якщо так запросто висловлюють обурення з приводу расових утисків, це означає одне: жодної дискримінації в них немає і взагалі з цим усе добре. Це як із геями: якщо в країні вільно проходять паради на захист секс-меншин, там не існує гомофобії. Де ніхто відкрито не виступає за права цих людей, там справи кепські. Тож за афроамериканських кіномитців, як, утім, і за всю Америку, можна хіба що порадіти. «Мені б ваші турботи, пане вчителю», — як писав Чєхов.

А найкращою в усій святковій метушні виявилася все-таки не американська стрічка, як це часто й буває. Зазвичай номінація «Найкращий фільм іноземною мовою» разюче відрізняється від інших — «чергових». Саме тут з’являються класні картини, справжні авторські, цінні не тільки голлівудською традицією, а й кіномовою. У перемозі угорця-дебютанта Ласло Немеша та його фільму «Син Саула» ніхто не сумнівався: це видатна робота. Хоча лунали голоси, мовляв, два роки поспіль нагороджувати стрічки про Голокост — фе! (Хто забув, торік у цій номінації перемогла «Іда» Павела Павліковського про наслідки переслідування євреїв під час Другої світової війни.) Хоча, строго кажучи, «Син Саула» — фільм не про Голокост, а про безплідність спроб зберегти людське в нелюдських умовах. Стрічка знята дуже незвично: вона розповідає, по суті, про будні Аушвіца, але ми ані разу не бачимо концтабірних жахів. Здебільшого на екрані потилиця головного героя, працівника тамтешньої зондеркоманди, яка виконує найогиднішу роботу. Разом із товаришами Саул витягає трупи з газових камер, збирає попіл спалених в’язнів у контейнери тощо.
Оператор майже весь час дивиться на нього ззаду, і все, що діється навколо героя, ми бачимо немовби очима персонажа, але не у фокусі. Жах табору смерті розмитий, але від цього видається чи не сильнішим.

«Найкращий фільм іноземною мовою» — унікальна й дивна на тлі «Оскара» загалом номінація. І саме в контексті фільмів, які до неї потрапляють, стає зрозумілим усе лукавство цієї кінонагороди, яка намагається вдати, ніби вона «про кіно». Насправді «про кіно» тут тільки одна номінація, решта «про американську індустрію», яка, звісно, сама собою розкішна, але до кінематографа як до мистецтва давно має вкрай опосередкований стосунок.
Утім, схоже, кіно за це на неї не ображається.