Історія 2016-04-02 21:06 Панченко Володимир
  ▪  

Український Гамлет в Італії

Микола Бажан. Контрасти слова

«Тепла земля Італії, змучена, як породілля/людям вручає радість, зрощену в лоні/щедротному», — написав Микола Бажан у вірші «Зустрічі», переливаючи в слова свій захват і свою вдячність цій «теплій землі». Про її «лоно щедротне», про мистецькі дива Італії він знав не тільки з книжок: із кінця 1950-х поет часто бував у країні Данте.
 
Європейська співдружність письменників

Точкою відліку в історії зустрічей Бажана з Італією та її мистецтвом став рік 1958-й, коли в Неаполі з ініціативи Італійського національного синдикату письменників було створено Співдружність європейських письменників. Перший пункт статуту цієї організації свідчив про цілком благородні наміри її засновників: «Члени Співдружності вважають себе зобов’язаними пробуджувати і зміцнювати дух миру між народами». Так вирішили учасники триденного літературного конгресу, на який було запрошено письменників із 29 країн Європи, причому «з різними політичними поглядами, художніми смаками». Об’єднати їх мали ідеї миру й діалогу культур, турбота про майбутнє цивілізації.

Звісно, радянським представникам у Співдружності європейських письменників належало не тільки виконувати культурну місію, а й пропагувати соціалізм, демонструвати здобутки й переваги «Країни Рад». Цілком очевидно, що їхню діяльність спрямовували та контролювали ЦК і спецслужби. Ось характерна деталь: член іноземної комісії Спілки письменників СРСР, перекладач з італійської Георгій Брейтбурд 21 березня 1959 року надсилає Бажанові якийсь важливий документ, «в котором определяются задачи наших представителей в Европейской Организации». І додає: «В основном этот документ был одобрен» (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, ф. 535, оп. 2, од. зб. 25).

Читайте також: Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років

Ким «одобрен»? Звичайно, чиновниками у високих партійних кабінетах. Інакше в СРСР і бути не могло. Тож радянські письменники, їдучи за кордон, мали не забувати, що вони — ідеологічні бійці…

До речі, Георгій Брейтбурд став для Миколи Бажана помічником, навіть опікуном, компетентним як в організаційних, так і в творчих справах (вочевидь, цього вимагали його обов’язки члена іноземної комісії Спілки письменників СРСР). Допомагав підтримувати контакти з керівниками організації; надсилав до Києва підрядники віршів італійських поетів, яких перекладав Бажан; «прилаштовував» вір­ші й статті самого Бажана в італійській пресі, як це було, скажімо, у вересні 1959 року: «Контемпоранео» (італійський журнал. — В. П.) сообщает, что Ваша статья и стихи им показались весьма интересными; сейчас стихи переводят, и весь этот материал будет напечатан в одном из ближайших номеров»…

Інколи Брейтбурд давав поради, що стосувалися політичної кон’юнктури. Саме в такому ключі витримані його епістолярні підказки, що стосувалися, скажімо, роботи Миколи Платоновича над статтею про Жана-Поля Сартра: Брейтбурд вважав недоцільними «прямые политические цитаты из последних сочинений Сартра» й радив «оставить весь этот разговор в литературных рамках» (лист від 20 січня 1967 року).

Був він, як видається, людиною «тертою», багатофункціональною. Судіть самі: 2 лютого 1967 року, збираючись до Франції, Брейтбурд повідомив Бажанові: «После всех митарств мы с Алексеем Алексеевичем (Сурковим. — В. П.) поедем в Париж «для изучения горьковского архива» — таков официальный эвфемизм, употребленный, должно быть, дабы не упоминать имени одного нашего общего знакомого. Кстати, его недавно посетил автор великой поэмы об «Озе» и узнал, что на днях «свершилось» назначение в Биеннале, что преисполнило его бодрости и надежды».
Цікаво, що то за спецмісія така була в Суркова й Брейтбурда?! Автор поеми «Оза» — Андрій Вознесенський. Але хто той «общий знакомый», заради якого візитерам із СРСР потрібно було придумувати легенду, ніби вони їдуть вивчати «горьковский архив»? І що таке «официальный эвфемизм», як не агентурне прикриття?

Утім, не Брейтбурдом єдиним…

Презентація України

У роботу Співдружності Микола Бажан включився дуже активно. Він був керівником радянської делегації, що брала участь у Неапольському конгресі. Разом із Ярославом Івашкевичем (Польща), Халлдором Лакснессом (Ісландія), Жаном-Полем Сартром (Франція), Алєксандром Твардовскім (СРСР) його обрали одним із віце-президентів Співдружності європейських письменників, першим президентом якої був Джанбаттіста Анджолетті, а його наступником із березня 1962 року — Джузеппе Унґаретті…


На ІІ Конгресі (Турин, 1961) Микола Бажан виступив із великою доповіддю «Рісорджименто й література». Перечитувати її цікаво й сьогодні: на відміну від багатьох Бажанових статей (про Сартра, Белля, Алейхема…) текст доповіді майже вільний від ідеологічно-пропагандистських нашарувань. Бажан розповідав учасникам конгресу про те, як сприйняли ідеї та героїв Рісоджименто «кращі люди Росії», проте не втримався й від дошкульної критики Достоєвского, чиї «думки про охоплену боротьбою Італію, розкидані по сторінках «Щоденника письменника», «Зимових нотатках» та в інших місцях, — це думки войовничого поборника російської православної церкви, який радіє з невдач ватиканського конкурента. […] Яким збідненим і викривленим виявилось відображення подій Рісоджименто в мозку геніального серцезнавця!».
Головний же наголос Бажан зробив на відлунні ідей Рісоджименто в Польщі, Україні, на Кавказі… Так, він виступав як радянський поет, проте цей поет приїхав з України, тож саме українські аспекти теми, зрештою, і вийшли на перший план. Письменницька аудиторія в Турині почула імена Осипа Федьковича, Івана Франка, соратника Драгоманова Лева Мечникова, Лесі Українки (вона вболівала за Італію Ґарібальді, вважала возз’єднання цієї країни «великою політичною реформою» і брала близько до серця той «занепад сил», що почався після «великого піднесення»)…
Знав би Микола Бажан, якою переконаною «ґарібальдійкою» була полтавська аристократка Єлизавета Милорадович, він, мабуть, і про неї розповів би! Але ж де там: історію цієї жінки ще належало видобути з архівів…
Зате у виступі згадано інший маловідомий факт, зафіксований у поліцейських донесеннях: у січні 1861 року, виявляється, у Звенигородському повіті збиралися «гроші для Ґарібальді на виконання його політичних замислів про поновлення національностей»! Цікаво, про яке «поновлення національностей» могли мріяти на Черкащині в часи ліберальних реформ Алєксандра ІІ?

Читайте також: Переможний бій із «русскім міром»

Доповіді Бажана на конгресі в Турині передувала його стаття «Італійські поезії української поетеси», надрукована 1960 року в журналі «Контемпоранео» (та сама, яку перекладав і допомагав «прилаштовувати» Георгій Брейтбурд). Згодом вона була збагачена новим матеріалом і включена до одного з книжкових видань поета під назвою «Зустрічі на вікових шляхах».

Микола Бажан презентував читачам «Контемпоранео» — «один з найчисленніших слов’янських народів», ознайомлював їх із внеском України до скарбниці загальнолюдської культури, зупиняючись передусім на різних аспектах українсько-італійського культурного діалогу. Саме в цьому контексті згадано імена Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Семена Гулака-Артемовського, Соломії Крушельницької — великих музикантів і співаків, які відточували свою майстерність в Італії. Приділив увагу Бажан і перекладачам: Іванові Франку, Володимирові Самійленку, Павлові Грабовському, Лесі Українці, Максимові Рильському, Петрові Карманському. Вони наближали італійську літературу до українського читача. А оскільки стаття в «Контемпоранео» покликана була представити італійській аудиторії переклади поезій Лесі Українки, то найбільше сказано саме про неї, «найцікавішу поетесу нашого віку». Бажан наголосив на органічному зв’язку її драматургії з європейською традицією, оригінальній інтерпретації «вічних образів», актуалізації класичних «ліній і форм», жалкуючи водночас, що для західноєвропейського читача твори Українки залишаються маловідомими.

Доповнюючи статтю, Микола Бажан подав іще кілька цікавих фактів з історії українсько-італійських культурних зв’язків, не обійшовши увагою й працю перекладачів, які тлумачили італійською твори українських письменників. А загалом у тексті й підтексті статті виразно чується прикре Бажанове: «Мало!». Мало знаємо ми, мало знають про нас…

«Я, мов неситий скнара…»

Зустрічі віч-на-віч з Італією, її мистецтвом не могли не озватися й у поезії Миколи Бажана. Так і сталося: 1961 року в Києві вийшла його збірка «Італійські зустрічі». Перечитуючи її, стаєш свідком Бажанового «гамлетизму»: його інтелектуальна жадібність, захват великим мистецтвом, щирий душевний трепет раз у раз наштовхувалися на суворий голос внутрішнього «контролера», який велів навіть серед музейної вічної краси не забувати про ідеологеми й пропагандистську риторику.

Бажанові рядки часом нагадують молитви зачарованого мистецтвом мудреця, якого переповнюють радість і гордість, гордість за безмежжя та неубієнність людського духу:

Тьмяне й гірке мистецтво дивного
майстра з Вінчі,
Чудом якимось не знищене бомбою й канонадою, —
Нас воно й досі питає, дивиться нам у вічі,
Більш непокоїть тайною, ніж пізнаванням радує.

О невситима радосте ви΄діння й пізнавання!
Ти, як енергія, криєшся в барвах і мармурах
викутих,
В стрімко споруджених стінах, в сміло
піднесених банях,
Щоб наливати силою, гордості вчити
й кликати!
Де ще так щедро стало творче людське зусилля
Формами і рельєфами, статуями і полотнами?

І далі:
Я простягаю руки. Я розтуляю очі.
Я, мов неситий скнара, жадно вбираю, всотую
все, що тут грає радістю, світиться і мигоче
бронзою, сріблом, різьбленням, барвою
й позолотою…
(«Зустрічі»)

Читаючи Бажана, я завжди зупиняюся на цих його словах про вічну таємницю мистецтва, яке «дивиться нам у вічі» й «досі питає» нас про щось таке, що не має ні формули, ні розгадки. Зверніть увагу: не ми «запитуємо» мистецькі шедеври, намагаючись пізнати їх, а вони нас! І зізнання про себе, «неситого скнару», також багато промовляє про Бажана-енциклопедиста з його пристрасністю та жагою пізнання…

І ось раптом усе це диво мовби обривається — і поет від вільної програми переходить до «обов’язкової», «пролетарської»: у його монолозі з’являються «ливарники Рима», «металороби Мілана», «вчені, і виноградарі, і моряки Італії»... Поет закликає вслухатись у їхні роздуми, він хоче стиснути їхні «руки братерські», адже ці руки додають йому сил і віри у свою правду. Тут мимоволі згадаєш, що в Європейській співдружності письменників було чимало літераторів лівих поглядів (Лакснесс, Сартр, Квазімодо). Пригадується навіть одна з листівок, яку Бажан отримав від його друга Сальваторе Квазімодо: він пише про мера Флоренції, монаха Джорджо Ла Піра й додає: «він людина прогресивна; у кожному разі друг робітників і бідняків».

Читайте також: «Ця боротьба, ця кров марно не пропаде...»

Можна було б сказати, що й Микола Бажан, як і отой флорентійський мер-монах, — «друг робітників і бідняків», якби не одна дивна обставина. Його соціальна зіркість, загострена увага до італійських контрастів химерним чином уживалася з цілковитою невидющістю та глухотою стосовно подібних проблем у себе вдома, у СРСР! Це той класичний випадок, коли в чужому оці бачать соломинку, а у своєму не хочуть помітити й колоди. І мова зараз не тільки про «Італійські зустрічі», а загалом про поезію Бажана тієї пори, коли ця збірка готувалася. Молоді українські шістдесятники (Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч) виявилися значно чутливішими до долі простої людини, яка живе поруч, ніж закоханий у високе мистецтво, перейнятий клопотами «робітників і бідняків» на Апеннінах Микола Бажан.

В одному з найкращих віршів збірки («Перед статуями Мікеланджело») поет своїм карбованим словом блискуче відтворює творчий екстаз великого скульптора, а у фіналі його рефлексії раптом вивершуються згадкою про «комуністів італійських кров». Стоячи перед знаменитою скульптурою Мікеланджело «Pieta», він думає про Ґрамші й Тольятті: «Вони уміють за життя вмирати./І їм відомо, що таке мета…»

Поезія закінчується, починається плакат.

У збірці «Італійські зустрічі» чимало саме таких, плакатних віршів: «На форумі Рима», «Сіціліана», «В Сардінії», «Очі»… Пафос тут цілком ідеологічний: СРСР — форпост прогресу, царство соціальної гармонії; Італія — країна прекрасного мистецтва й разючих контрастів…

Про соціальні контрасти Італії Бажан вважав за потрібне сказати за першої ж нагоди, і не тільки у віршах. Ось характерні сицилійські картинки в його гарному загалом есеї «Етна-Таорміна», у якому розповідається про вручення високої літературної нагороди Анні Ахматовій: «у струхлявілих палацах дотлівають місцеві баронські роди»; «у похмурих закутках умовними знаками і таємничими словами обмінюються зловісні мафіозі»; «шкребуть виснажену, орендовану в поміщика землю середньовічними плугами почорнілі від сонця і злиднів хлібороби»; «задихаються від ядучого силікозу шахтарі сірчаних копалень»…

Цікаво, чи знав Микола Платонович щось про безпаспортних українських колгоспників? Може, і знав, але ж в Італії (і після повернення додому) він виконував роль ідеологічного бійця. Звідси й «гамлетизм».

«О невситима радосте вИ΄ діння і пізнавання!»

1975 року у видавництві «Мистецтво» вийшов укладений Миколою Бажаном збірник «Мікеланджело». Наближався 500-літній ювілей великого італійського митця, і Бажан, який тоді очолював редакцію Української радянської енциклопедії, доклав максимум зусиль, щоб Україна належно вшанувала майстра.

Збірник «Мікеланджело» — шедевр 1970-х. Бездоганна поліграфія, 78 кольорових і чорно-білих ілюстрацій на крейдяному папері (скульптури й фрески Мікеланджело), суперобкладинка з голівкою Мадонни… Щодо змісту, то й тут смак та ерудиція укладача зробили свою добру справу. Ґрунтовну розвідку про скульптора написав професор Платон Білецький. Доба Мікеланджело, його мистецтво й особистість представлені також свідченнями та студіями Дж. Вазарі, Ґете, Стендаля, Роллана (знайшлося місце навіть для фрагмента статті Томаса Манна «Еротика Мікеланджело»!).

Читайте також: Біля європейських воріт України

А далі «Поезії про Мікеланджело»: Байрон, Барб’є, Ередіа, Славейков, Верхарн, Стафф, Рільке, Мандельштам, Антокольський, Бажан, Драч, Павличко, Олійник.
Останній розділ віддано поезії самого Мікеланджело. Сформований він завдяки творчим зусиллям чотирьох перекладачів: Дмитра Павличка, Івана Драча, Мойсея Фішбейна і, звісно ж, Миколи Бажана. Бажан переклав найбільше: 13 сонетів із 23.

Один із них — дев’ятий — присвячений магії ночі.
О ноче, о поро солодка, огорнута тьмою,
Твій спокій завершує врешті всі людські труди;
Ти добре цінуєш захоплених ревно тобою,
Зціляєш їх розум, рятуючи їх од біди.

Думкам, що злилися з вологою мли й супокою,
Що мозок наш втомлюють, — нишком ти край поклади;
Нехай же вві сні, розлучившись з юдоллю земною,
Душа моя злине угору, до неба, туди.

Ти наче тінь смерті, що серце в біді і скорботі
Рятує й збавляє, останній провірений лік
Приносячи душам, щоб горе від них одвернуть.

Нової снаги ти даєш нашій змореній плоті,
Знімаєш утому, гамуєш розпачливий крик
І геть забираєш і нашу нудьгу, й нашу лють.

Певно, цей сонет був по-особливому близький Бажану, авторові розкішного поетичного циклу «Нічні концерти», що постане згодом…  

Серед тих, хто «дивився у вічі» Миколі Бажану, хто бентежив його «питаннями»-загадками, був і Петрарка. Про нього Бажан написав чи не найґрунтовніший зі своїх есеїв — «Петрарка у східнослов’янському світі». Йому навіть довелося полемізувати з такими авторитетами, як Алєксандр Вєсєловскій і Міхаіл Ґєршензон: якщо Петрарка Вєсєловского — самітник, якого «не вабить суєта світу цього», якщо для Ґєршензона він є «просто пророком екзистенціалізму», то Бажана цікавили саме політичні аспекти життя і творчості Петрарки…

Історія Європейської співдружності письменників завершилася 1968-го, після вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Як писав в одному енциклопедичному виданні вже знайомий нам Георгій Брейтбурд, «після 1968 року внаслідок недружніх дій на адресу СРСР та інших соціалістичних країн з боку генерального секретаря Співдружності Дж. Вагіреллі» діяльність організації була «фактично паралізована». «Недружні дії» означали, що письменники Європи (навіть ліві!) не могли дозволити собі змиритися з агресивною політикою СРСР…