ut.net.ua 2009-02-13 00:00 Макаров Юрій

Привид простих рішень

Україною блукає дух авторитаризму

 

Привид блукає Україною, привид авторитаризму. Про це свідчать дані соцопитування |більшість українців 80,5% вважають, що країні потрібна "сильна рука"|. Про це ж говорять і спонтанні виступи людей, чиєю думкою зазвичай не нехтують. Кілька провідних публіцистів і політологів цими днями озвучили тезу про сильну владу, яку востаннє суспільство обсмоктувало напередодні 1994 року – саме тоді на тлі загальної розгубленості кермо країни взяв у руки представник «оборонки», голова Ради підприємців і промисловців. Слід віддати належне Леонідові Даниловичу: попри всім відомі його вади як політика і як людини, він не скористався до кінця можливістю зосередити у своїх руках необмежену владу. Скажімо відверто: якби тоді, до завершення стадії «розбудови держави», до метушливої кампанії щодо другого терміну, нарешті, до акцій «Україна без Кучми», щойно обраний президент вирішив освоїти роль нового Франко чи Піночета, українське суспільство йому це охоче подарувало б. Чому він цього не зробив, нехай гадають історики.
 
За цей час чимало змінилося в загальній мелодії українського життя. Досвід самоорганізації з метою масового ненасильницького спротиву скомпрометований як наочними наслідками, так і безсоромною експлуатацію його зовнішніх форм. Для частини країни спокусливим є прецедент сусідньої держави, що нібито встала з колін під керівництвом харизматичного лідера. Константою залишається відсутність середнього класу як спільноти, що чітко усвідомлює свій інтерес і здатна заради його втілення до солідарних рухів. Досі немає суспільних організмів (так званого третього сектору) з позитивним досвідом вирішення будь-яких, нехай навіть локальних, проблем. Як і тоді, країна загалом ідеологічно дезорієнтована. Новими є три чинники: потужний пропагандистський фон, що керується з-за кордону й охоче підтримується частиною безвідповідальних еліт, а також безкомпромісна війна на взаємне знищення двох угруповань усередині виконавчої влади. Третій чинник пояснень не потребує: криза.
 
Правлячий клас загнав себе в глухий кут своєю легковажністю – як у Німеччині 1920-х та Росії 1990-х років. Інакше кажучи, «Дєвушка созрєла», як співали в останній згаданий історичний період. Чи знайдеться сила, яка озвучить готовність взяти на себе відповідальність у повному обсязі? Відповідь нібито очевидна. Звісно, жодних стовідсоткових сценаріїв майбутнього не існує, проте цей досить імовірний, щоби до нього готуватися.
 
Залишається єдине питання: передача повноважень відбудеться у режимі капітуляції, тобто без жодних застережень, умов і домовленостей, чи український соціум спроможеться висунути певні попередні вимоги. Йдеться про чіткі стратегії, описані не мовою майданних гасел (наїлися), а нудними рядками економічних і соціальних програм, а також, що не менш важливо, про обмеження, без яких будь-яка влада за природною логікою тяжіє до безкінечності. Врешті-решт, це той мінімум соціальної активності, який потрібно від себе вимагати.