Культура 2016-04-24 12:24 Трегуб Ганна

Усейн Бекіров: «Джаз — це народна музика, і в ньому знаходиться місце кримськотатарському саунду»

Джазовий піаніст і композитор Усейн Бекіров розповів Тижню про презентацію кримськотатарської культури у форматі свого музичного напряму, потребу в джаз-клубах та підсумок власного творчого десятиліття — новий альбом «Taterrium», який широкій публіці представлять на концерті 25 квітня у клубі Atlas.

Кримськотатарська культура репрезентована у світі не лише в суто фольклорному форматі, а й завдяки джазу. На що спирається і звідкіля бере початок ваша джазова традиція?

— Джаз до кримських татар прийшов після того, як радянська влада вислала цілий народ до Середньої Азії. Свою роль тут відіграли місце й час. Узбецьке місто Фергана в середині 1970-х років було потужним джазовим центром, де діяли свій клуб та кілька колективів. Там відбувалися потужні фестивалі. Туди свого часу приїжджали дуже майстерні й відомі музиканти, такі як трубач, відомий джазовий педагог родом з України Валерій Колєсніков чи
російський джазмен Юрій Парфьонов.

Мій батько Різа Бекіров — джазовий піаніст, і я пішов його слідами. Він свого часу грав у ферганському ансамблі «Сато». Це був по-своєму унікальний гурт — перший кримськотатарський етноджазовий колектив. Там разом виступали Енвер Ізмайлов, Наркет Рамазанов, Леонід Атабеков, які почали експериментувати ще за радянського часу. Їм навіть вдалося записати кілька грамплатівок. Зокрема, одну з них, яка називається «Ефсане», можна й зараз послухати в інтернеті. По суті, вони грали джазові обробки кримськотатарських мелодій. Більшовицька влада аж ніяк не жалувала ані джазу, ані кримських татар, але принаймні дві платівки вдалося записати. Щодо мене, то я не генерую виключно кримськотатарську музику, а звертаюся до азербайджанських, вірменських мелодій. Мої друзі — музиканти різних національностей, і експериментуємо ми всі разом із цілою низкою стилів.

Читайте також: Стратегія для культури: стимулювати, а не стримувати

Джаз — це народна музика, і в ньому знаходиться місце кримськотатарському саунду. Я створюю обробки наших народних пісень, пишу авторські композиції в народному стилі. Якщо детально розібратися, то в кримських татар не так уже й багато своїх музикантів високого професійного рівня. Їх побільшало за останні кілька років, але нині через анексію Криму та переїзди знову стало не до музичної освіти й консерваторій. Пригадую свою молодість, заняття музикою без світла та води, і цей спогад нагадує мені чимось сьогодення. У 80% кримських татар було саме так.
Енвер Ізмайлов — видатний всесвітньо відомий музикант. Ми жили в Криму поруч, і я мав змогу з ним спілкуватись. У часи, коли до музики ще не було такого широкого доступу, як нині, він привозив додому купу джазових записів, які можна було послухати, що дуже важливо.
Зі здобуттям Україною незалежності кримські татари почали повертатися додому. Цей процес відбувався в атмосфері великого будівництва. Усюди тільки про це й мова була. Про яку консерваторію тоді ми думали? Свого часу я став чи не першим кримським татарином, який вступив до музичного вищого навчального закладу за класом скрипки. Перші роки три було дуже важко. Я досі глибоко вдячний тим киянам, які мені допомагали тоді й підтримували.

З анексією Криму довелося змінити локацію «Джаз Коктебеля». Чи вплинуло це на потужний вітчизняний фест? І чи має Україна щось подібне за масштабами та репрезентативністю виконавців?

— На цьому фестивалі я кілька разів виступив разом із Джамалою та Ігорем Закусом і його квартетом. Грали там його ж таки «Коломийки», доволі відомий джазовий твір. Нині чимось подібний за масштабами в Україні Одеський джаз-фестиваль. У будь-якому разі та­кі майданчики для мене як кримськотатарського музиканта є нагодою ще раз донести до широкої аудиторії музику мого народу, нагадати, що існує ще й така культура. Коктебельський фестиваль після анексії перемістили до Затоки на Оде­­щині. Змінилась адреса, але атмосфера дійства збереглася. А щодо локації, то так: Крим і Коктебель мало чим заміниш.

Професійний шлях джазмена зазвичай починається не з великих сцен, а з клубів. Чи вистачає принаймні українській столиці таких закладів, де музиканти можуть набути досвіду, а слухачі — почути їх у відносно камерному форматі?

— Джаз-клубів у Києві справді мало, але приємно, що вони є. На превеликий жаль, закривсь арт-клуб «44», звідкіля починалася кар’єра 90% українських джазових музикантів. Свого часу виступити там було своєрідним екзаменом на зрілість: молодий джазмен із провінції міг туди прийти, пограти на сейшн, і його поступово помічали. Йому було де формуватись і йти вперед. Я таке не раз спостерігав. Скажімо, той самий Богдан Гуменюк, що починав у цьому клубі. Нині він визнаний викладач академії в Монреалі. Є чим пишатися, думаю. Якби було більше таких осередків, як «44», де музиканти обмінювалися б досвідом, то український джаз мав би швидший і потужніший поступ. Впродовж останніх трьох-чотирьох років у нас з’явилися дуже сильні музичні педагоги, є кому вчити молодь виконавської майстерності, тому юні грають зовсім по-іншому, ніж 10 років тому, і підготовка в них значно якісніша. Джаз-клуб передбачає фактично камерний формат виконання і сприймання музики. Для більшого концерту потрібні просторіші зали. Київських джаз-клубів, куди приходять і грають, я можу назвати буквально три-чотири. Але ж зауважте, що говоримо ми про українську столицю, велике місто з мільйонами жителів.

Читайте також: Джазовий міст між Нью-Йорком та Києвом

Якщо візьмемо Стамбул, то там джаз-клубів не в рази, а в десятки разів більше, ніж у Києві. Про Європу чи США взагалі мовчу. Уявіть: їх навіть у Дубаї помітніша кількість, ніж у столиці України, хоч там і пустеля, і нібито зовсім відмінна від європейської культура. Причому послухати джаз ходять не лише іноземці, як-от британці, американці чи японці, а й місцевий люд. Там потужний потік музикантів і музичний обмін. Здавалося б, говоримо про країну зі своїми специфічними релігійними нюансами, але на диво в Еміратах джаз живе своїм потужним життям. Людей у довгих білих сорочках та куфіях на головах дуже просто можна побачити в місцевому джаз-клубі, і таких слухачів не одиниці, а багато. Вони вважають, що джаз — це серйозна музика, і слухати його люблять.

«Taterrium» — це ваш дебютний диск, хоча ви вже давно виступаєте й пишете джазові твори. Якою була робота над цією музичною збіркою?

— Ще в далекі студентські роки ми із Джамалою записали перший спільний альбом. Минуло багато часу, і оце тільки зараз я його випускаю в широкий світ. Раніше просто руки не доходили. Нещодавно знайшов ці записи, увімкнув, прослухав. Директор Чернігівського джазового фестивалю Дмитро Коровін, почувши їх, запитав, що то за класна музика, запропонував випустити окремим альбомом. Наполіг, аби те, що роками лежало на полиці, нарешті побачили люди. Паралельно я позбирав докупи все записане й зігране за останні 10 років — вистачило на три повноцінні альбоми. Зробив своєрідну міксову збірку. На жаль, це трошки вплинуло на якість звуку, бо записи робили в різний час на різних студіях. Спочатку придумав новому дискові назву «Татаріум». Джамала запропонувала трошки її змінити. Так з’явилась анаграма двох слів: tatar (татарський) і terra (земля). Разом вийшло «Татарська земля».

Хто гратиме на концерті-презентації разом із вами? Що із творів, які ввішли до альбому, плануєте виконати?

— Новий диск «Taterrium» — це збірка як народної, так і авторської музики. Там є не лише мої твори, а й написані трубачами Євгеном Дідиком, Максимом Кошелєвим, музика Армена Костандяна, який грає на дудуку. Я зібрав разом кримськотатарські, вірменські, молдавські мелодії в джазовій обробці. Звичайно, перших найбільше. Але цей мікс має дуже цікаве звучання. Одним словом, звучатиме не лише хайтарма (тобто щось на кшталт коломийок, якщо спробувати порівняти). Наріжних каменів кримськотатарського фолку насправді багато, і репрезентованих у нашому мелосі жанрів вистачає. До того ж таки диска ввійшла написана мною «Саїд-хайтарма».

Читайте також: Йоганнес Торель: «Музика рефлексує, зберігає певні національні елементи, але не це головне»

Цей твір я присвятив тромбоністу Олексієві Сагітову, і від хайтарми там хіба що вступ. А ще до збірки включено «Бойну» та «Кизикчиклар», п’єси на основі кримськотатарських народних пісень. Музичний фольклор мого народу в ХХ столітті побудований довкола теми втраченої батьківщини, яку оплакують. «Аюдаг-хайтарма», пісня «Кирим», ціла купа інших саме про це. Такі трагедії безслідно не зникають. Візьміть хоча б пісню «44» Джамали якраз на цю тему, яку критика не обійшла стороною. Півострів анексовано, і кримські татари знову змушені полишати свою батьківщину. На сцену разом зі мною вийдуть Сергій Сидоренко, Олексій Сагітов, Євген Уваров, Ігор Закус, Іванна Червінська, Лаура Марті й ще багато хто. Зокрема, із Джамалою плануємо виконати дві кримськотатарські пісні.

Чи плануєте презентувати свій новий диск в інших містах України та за кордоном?

— Найближчим часом їду до Вроцлава на міжнародний фестиваль «Джаз на Одрі» разом із відомою джазовою співачкою Лаурою Марті, котра виконуватиме кримськотатарські пісні. Якщо трапиться можливість, непогано буде провести ще кілька презентацій диска в різних українських містах. У Європі багато місць, де його можна вдало показати. Фестивалів теж чимало, але не думайте, що туди аж так легко потрапити. На джаз-фесті в Монтре цю музику сприймають добре. Зокрема, тамтешній майданчик використовує відомий вірменський джазовий піаніст Тіґран Гамасян, який грає свою народну музику на такому рівні, що їздить цілим світом. Міжнародна сцена вимагає високого.

----------------------------------------------------------

Усейн Бекіров — кримськотатарський джазовий піаніст і композитор. Випускник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Співпрацює з такими музикантами, як Богдан Гуменюк, Денніс Аду, Ігор Закус, Баррі Бренгард. Грає разом із гуртами Ethnovation, Oakmen та у власному джазовому квінтеті.

Новини RedTram

Loading...