Економіка 2016-04-25 10:12 Корбут Анна

Сьюзен Шадлер: «Досі не зрозуміло, чи має Україна волю проводити реформи»

Тиждень розмовляв із колишнім заступником керівника Європейського департаменту МВФ про співпрацю Фонду з Україною в минулому та сьогодні, причини недовіри міжнародних кредиторів до нашої держави та роль міжнародного кредитування у вітчизняній економіці.

У 2014 році ви були доволі критично настроєні щодо кредитної програми МВФ для України. Чи змінилася ваша думка зараз?

— Тоді я вважала, що МВФ бере на себе надто великі ризики через програму з Україною. Власне, спів­праця двох сторін є цілком закономірною. У Фонді добре знають, як консультувати уряди з питань досягнення макроекономічної стабільності, а саме цього Київ потребував після тогочасного хаосу невідкладно. Із цим звертатися було потрібно якраз до МВФ.

Однак я не була впевнена, що Фондові слід настільки ризикувати: кредит обсягом $17 млрд — це дуже масштабна сума з його коштів і завеликий ризик. Зазвичай для відкриття позикової програми МВФ вимагає серйозних зобов’язань щодо виконання його рекомендацій, а також хорошого «послужного списку» в країни, котрий переконував би кредиторів у тому, що уряд здатен провести реформи, які обіцяє. У випадку України цього не було.

Фонд повинен співпрацювати з Україною. Але суми кредитування мають бути менші. Насправді мінімум $17 млрд, а то й дещо більше могли виділити і США та ЄС паралельно з погодженням програми співпраці Києва з МВФ.

Читайте також: Прощавайте, донори!

За тодішніх небезпечних обставин рішення оперативно виділити цю суму було великою мірою ухвалено з політичних міркувань: уряди відповідних держав хотіли підтримати Україну в скрутні часи. Але роль МВФ не в тому, щоб наражати свої фінанси на таку небезпеку. Та й сьогодні, мабуть, не лише я вважаю (хоча вголос про це не говорять), що гроші Фонду, виділені Україні, зостаються під серйозними ризиками — більшими, ніж він зазвичай мав би на себе брати. Адже досі не зрозуміло, чи має Україна волю проводити реформи, що справлятимуть тривалий ефект. А без них міцного й довгострокового відновлення економіки не буде.

Ви згадали «послужний список» нашої держави, який не вселяє довіри. Чим конкретно вона заробила його в попередній співпраці з МВФ?

— Від середини 1990-х у Фонду з Україною було вісім програм кредитування, і тільки одна виконана до кінця.

МВФ позичає гроші під кількарічні проекти політичних трансформацій. На відповідний період зобов’язується виділити певну суму, якщо уряд проведе реформи для макроекономічної стабілізації та структурні перетворення.

Коли країна розпочинає програму кредитування з МВФ, ідея її полягає в тому, що уряд проведе всі реформи, а Фонд виділить у повному обсязі гроші, передбачені програмою. У випадку України в усіх програмах, крім однієї, у минулому Кабінет Міністрів непогано виконував свої зобов’язання протягом перших півроку чи року, економіка трохи відновлювалась, а затим гору брала політика. Коли умови програми перестають виконуватися, МВФ припиняє виділяти транші. Але так не має бути. Фонд повинен запускати програму кредитування тоді, коли справді вважає, що країна зможе провести реформи й вибрати всі гроші. Після призупинення попередньої програми, яка стартувала у 2010-му, експерти МВФ проводили її оцінку.

Читайте також: Андрій Гундер: «Якщо раніше за суспільство відповідала церква, то тепер цю роль узяв на себе бізнес»

Тобто аналізували, що було й не було виконано й до яких дій країні вдатися ще, аби вона могла знову звернутися по кредитування. Оскільки та програма зійшла з рейок дуже скоро після старту, а також через невтішний «послужний список» України у виконанні програм МВФ експерти Фонду рекомендували триваліші випробувальні періоди в майбутньому. Інакше кажучи, уряд у такому разі мав би зобов’язатися здійснити певні зміни й довести Фонду, що він це робитиме. У 2014-му цього не було. Хоч причини й зрозумілі: політично складні часи. І все-таки Фонд пішов на нову програму кредитування, всупереч власним висновкам із попередньої, яка зірвалась. І саме перед таким ризиком він стоїть зараз: чи дотримуватиметься новий уряд в Україні своїх зобов’язань надалі?

Які є у Східній Європі успішні приклади країн, що, на відміну від нашої, виконали умови програми з МВФ до кінця й це дало їхнім економікам стимул до стійкого розвитку?

— Польща, Естонія, Литва, Латвія, Словаччина, Чехія. Є і проблемніші, як-от Румунія, де програми іноді виконувались, а іноді зривалися. Але навколо України вдосталь прикладів колишніх централізованих планових економік: багато з них реформувались і дійшли до того рівня, коли більше не потребують МВФ, а можуть підтримувати стійкий розвиток і стабільні економічні умови самотужки.

У чому основна різниця: що вони зробили такого, чого не зробили ми?

— Це широке питання. Різниця між, скажімо, Польщею, яка є великою економікою, та Україною багаторівнева. По-перше, поляки здійснили макроекономічну стабілізацію в 1990–1992-му. Стримали інфляцію, перейшли до гнучкіших курсів валют, збалансували бюджети, реструктуризували борги, домоглися помірних рівнів держборгу. Вони виконали всі ті складові стабілізації, які почала Україна, протягом кількох років і відтоді їх підтримують.

По-друге, у них відбулися всеохопні структурні реформи: від лібералізації ціноутворення до судової, податкової реформ, змін у програмах бюджетних видатків. Вони стартували в 1990-х і не припинялися.

Читайте також: Юрій Терентьєв: «Гроші з конкурентних ринків перетікають до монополізованих»

Іншим важливим фактором у Польщі була реальність перспективи вступу до ЄС. Тож досить швидко до початкових переваг структурних реформ, які почали відчувати люди, додалося усвідомлення: якщо трансформації продовжувати й поглиблювати, країна може вступити до ЄС. В Україні цього не існувало. Якщо підсумувати, різниця у двох моментах. Перший — лідери, які залишалися на своїх місцях достатньо часу, щоб зцементувати структурні реформи. Це люди на кшталт Лешека Бальцеровича, котрі мобілізували населення навколо справи структурних перетворень. Другий — тривала віра в те, що нагородою за зусилля буде членство в Євросоюзі.

Чи може Україна обійтися без кредитування МВФ?

— Наразі вона дуже залежить від Фонду в сенсі покриття дефіциту бюджету. Він укупі з іншими кредиторами, зокрема ЄС, США, Японією, є, напевне, найбільшим джерелом коштів для покриття дефіциту бюджету в Україні. А фінансування від цих країн пов’язане з тим, чи матиме Київ програму з МВФ. Якби його кредити не надходили, економія, до якої мусила б вдаватись Україна, була б майже нестерпна.

Ваша держава потребує зовнішнього грошового забезпечення. А оскільки окремі країни виділяти його не хочуть через невиконання нею поперед­ніх зобов’язань, програма з МВФ — це своєрідна гарантія того, що українська влада робитиме належні речі.

------------------------------------

Сьюзен Шадлер — старший науковий співробітник Центру міжнародного інноваційного управління (CIGI). Нині досліджує питання криз суверенного боргу, світовий рух капіталу, глобальні фінансові інституції та моделі зростання для ринкових економік, що розвиваються. Понад 30 років працювала в МВФ. У 1999–2007-му була заступником керівника Європейського департаменту Фонду, відповідала за контроль програм із Туреччиною, Великою Британією та країнами Центрально-Східної Європи. Очолювала кілька груп, що аналізували роль Євросоюзу у світовій економіці, рішення його нових членів в економічній політиці, діяльність інституцій управління ЄС. Ще раніше відповідала за контроль програм кредитування Фондом Росії, країн Співдружності Націй, Туреччини й ПАР. Була міжнародним економістом у Міністерстві фінансів США.

Новини RedTram

Loading...