Світ 2016-04-25 12:29 Віталій Рибак , Ворожбит Ольга
  ▪  

Історія неповернення

Як давали собі раду з внутрішніми переселенцями і біженцями балканські країни і Грузія

На початку 90-их естафету розпаду союзів соціалістичного табору підхопила і Югославія. Полум’я кризи розгорілась на повну вже в 1991, після того, як Словенія та Хорватія 25-го червня проголосили незалежність. Агонія країни не лише спричинила серію руйнівних воєн та новий сплеск давньої міжетнічної ворожнечі, а і змусила сотні тисяч людей залишити власні домівки. Загалом, війна на Балканах стала найбільшою у Європі після Другої світової.

За перші півроку конфлікту внутрішньо переселеними особами стали понад 600 тисяч осіб. Це були переважно люди із фронтових та навколишніх територій, які шукали притулку в столицях республік та відносно спокійних регіонах. Така велика їх кількість пояснюється кількома факторами.

Перш за все, значна кількість бойових операцій велась у містах, зокрема Вуковарі, Прістіні, Сараєві, Дубровніку. Через це від бомбардувань та облог страждало багато цивільного населення. Крім того, збройні формування часто навмисно винищували цивільне населення, проводячи так звані «етнічні чистки». Окрім прямої загрози життю, цивільне населення також страждало від розрухи, спричиненої військовими діями: різких змін соціального та політичного клімату, важких умов проживання, масового безробіття, примусової мобілізації та безлічі інших негараздів.   

Відтак, у 2004-му, коли серія конфліктів врешті якось врегулювалась, кількість біженців та внутрішньо переміщених осіб сягнула майже чотирьох мільйонів осіб — кожен шостий громадянин колишньої Югославії був змушений залишити своє попереднє життя та шукати кращої долі деінде. Особливо постраждали Боснія та Герцеговина і Косово  — там переселитись була змушена половина населення.

Читайте також: Між страхом та байдужістю

Ситуація із внутрішньо переміщеними особами наприкінці війни була вкрай загрозливою, і для її вирішення колишнім ворогам доводилось працювати разом. Але перша спроба розробити спільну стратегію була зроблена лише у 2005-му, через чотирнадцять років після початку конфлікту. 31 січня 2005-го Боснія та Герцеговина, Хорватія, а також Сербія і Чорногорія підписали Сараєвську декларацію. У цьому документі прописувалися шляхи об’єднання індивідуальних стратегій та порядок залучення міжнародної допомоги.

Останній пункт був особливо важливим, адже змученим війною балканським країнам годі й було сподіватись на вирішення проблеми власноруч. Втім відповідальність лягала саме на них, адже більшість біженців не втекла до Європи, а залишалась на Балканах. Тому до роботи долучились ОБСЄ, УВКБ ООН та Європейський Союз. Однак зараз вже можна констатувати факт, що навіть їх гуманітарна та фінансова допомога — за роки підтримки організації надали понад мільярд євро на підтримку різних проектів на Балканах — не забезпечила вирішення проблеми повністю: понад 300 тисяч осіб досі не мають постійного житла.

Найбільш важкою для вирішення проблемою стало те, що переважна більшість внутрішньо переміщених осіб не хотіли повертатись на старе місце проживання. Така складність завжди постає, адже людям важко повертатись на місце, де вони зазнали моральних та фізичних травм і були змушені втекти. Проте у випадку Балкан на цей фундамент накладається ще й взаємна ненависть: кордони держав разюче змінились, території перейшли від одних держав до інших — тому біженці не хотіли розглядати варіант повернення, якщо їх старе житло тепер знаходилось на території країни, яку вони вважали ворожою.

Речник УВКБ ООН Меліса Флемінґ у 2012 році на конференції у Женеві заявляла, що нормалізація життя внутрішньо переміщених осіб на Балканах входить до п'ятірки пріоритетних напрямків роботи організації. Разом із тим, вона визнала, що робота може затягнутись до кінця десятиліття. Але навіть такий сумний прогноз є оптимістичнішим за той, який у 2013-му висловила Светлана Веліміровіч. «За теперішніх темпів реалізації стратегії нормалізації нам потрібно буде сімнадцять років, аби розв’язати проблему повністю», — зізналась вона у інтерв’ю виданню Balkan Insight.

Читайте також: У Amnesty International назвали «фатальною помилкою» угоду між ЄС і Туреччиною щодо мігрантів

У Грузії гіркий досвід збройних конфліктів спричинив до того, що країні на сьогодні і потрібно опікуватися за офіційними урядовими даними долями близько 260 тис (за іншими даними близько 233 тис.) внутрішньо переміщених осіб. Попри те, що левова частина переселенців в країні з'явилася після конфліктів 90-х років, більш-менш окреслена стратегія роботи з переселенцями з'явилася вже після Революції Троянд та п'ятиденної війни 2008 року.

Першу урядову структуру, яка займалася переселенцями, що з’явилися у зв’язку із конфліктами в Південній Осетії 1991-92 рр та Абхазії 1992-93 рр, було створено у 90-их. “Орган, який було перетворено у міністерство у 2001 році, неодноразово звинувачували в корупції, а декого із урядовців було заарештовано”, - каже Константін Перадзе, грузинський експерт у справах внутрішньо переміщених осіб та біженців. Утім, великі зміни прийшли після Революції Троянд. “У 2003-му році міністерство було реформовано, що забезпечило більше довіри від донорів. Було запроваджено величезну кількість проектів допомоги. Міністерство має регіональних представників, які допомагають поселенням із переселенцями”, - додає Перадзе.

Після війни 2008 року утворилося понад 700 поселень компактного проживання переселенців. Пізніше на кошти донорів було збудовано нові “містечка” для переселенців. Таких вже є близько сорока. Найбільш  медійно відомі - у Церовані чи Горі. Це невеликі збудовані в один ряд акуратні котеджі. Житло там дозволяють приватизовувати. Також облаштовують інфраструктуру. За словами експерта, після війни 2008-го року пріоритетом уряду стало саме будівництво таких поселень для переселенців. Житлом у таких поселеннях вдалося забезпечити 20-30 тис громадян. Переселенці також отримують невелику державну допомогу та соціальні пільги (як, наприклад, безкоштовне медичне обслуговування та проїзд у транспорті).

Попри те, що активна робота із переселенцями розпочалася вже у середині 2000-х, уряд почав реєструвати їх ще з 1996-го року. З того часу така процедура відбувається щорічно, аби вони могли отримувати спеціальну допомогу та пільги. Згідно із законом “Про тимчасово переміщених осіб із окупованих територій” 2014-го року така допомога складає 45 ларі (трохи більше 20 доларів США). Раніше ця сума була ще меншою.

Читайте також: Велика Британія вирішила не приєднуватися до спільної політики ЄС щодо біженців

За словами експерта, кошти для вирішення потреб переселенців вдавалося залучати після Революції Троянд завдяки національним антикорупційним стратегіям, що збільшили довіру донорів до країни.

Найбільше ж донорських коштів для вирішення проблем із переселенцями Грузія отримала саме у 2008-му році. Для чотиримільйонної країни переселенці нині становлять майже 7% населення. “Майже не можливо підрахувати скільки міжнародної допомоги та допомоги від різноманітних органів ООН було надано Грузії”, - каже експерт. Утім, за його словами, після російсько-грузинської війни 2008-го року було залучено 4-5 мільярдів доларів США для гуманітарної допомоги та фінансування на реконструювання. Близько мільярда економічної підтримки було надано після конференції європейських донорів у Брюсселі у жовтні 2008 року. Окремо близько 200 мільйонів доларів на відновлення доріг та інфраструктури надала Японія, 40 мільйонів євро — Швеція та 34 мільйони Німеччина.

Перадзе брав участь в аудиті наданих за програмою США $100млн для таких потреб і в цілому, на його думку, саме ці кошти було використано за призначенням, а житлові умови, освіта та зайнятість переселенців та тих спільнот, куди вони переселилися, покращилася. “Я маю сказати, що уряд Саакашвілі був дуже активним у вирішенні проблем переселенців. Деякі проекти були успішними, деякі не зовсім, але в цілому інтеграція переселенців після 2008 року була задовільною: держава надавала систематичну допомогу, уникала хаосу, виділяла достатньо ресурсів під час надзвичайних ситуацій та після них”, - каже експерт, але додає, що оскільки на сьогодні зменшилася допомога донорів, відповідно менше допомоги отримують і переселенці, отже, логічно, що послуги, що були залежні від цієї допомоги переживають важкі часи. Так само серед переселенців і досі високий рівень безробіття, хоч держава і має спеціальні програми, які залучають їх на роботу.