Економіка 2016-05-04 12:16 Крамар Олександр

Операція, яку небезпечно відтерміновувати

Чому продовження болісних реформ в інтересах звичайних громадян і чим небезпечне гальмування процесу

Формування нового уряду, декларування ним готовності виконувати узгоджені з МВФ реформи викликали реакцію, яка засвідчила, що багато хто в країні пов’язував із новим Кабміном сподівання на їх гальмування або й згортання.

Два роки необхідних, але однобоких перетворень, здійснюваних попереднім урядом за рахунок добробуту більшості населення, які так і не зачепили інтересів та схем «господарів життя», спричинили в суспільстві закономірне невдоволення. Відтак різко зросли симпатії до популістів, котрі виступають за зупинку й навіть згортання вже проведених змін. Їхні лідери натомість пропонують «бородаті» гасла про боротьбу з корупцією чи деофшоризацією економіки, хоч і не демонстрували ані тієї, ані іншої під час свого перебування у владі.

МВФ та погоджені з ним заходи економії дедалі більше асоціюються в суспільстві з необхідністю затягування пасків мало не на шиї українців. Хоча насправді ситуація є діаметрально протилежною: Фонд рятує від вимушеної гіперекономії, вимагаючи натомість часткового й поступового зменшення розриву між тривалим життям не за доходами й реальними можливостями країни.

А цей розрив вражає: витрати держбюджету 2016 року (включно з обслуговуванням старих боргів) навіть у режимі економії заплановані на 256 млрд грн більші, ніж доходи. Без програми МВФ на цю суму потрібно було б або знизити видатки, що означало б зменшення принаймні на третину всіх виплат. Або держава мусила б ці гроші надрукувати (що означає те саме зменшення, тільки через знецінення гривні та зростання цін) чи взяти в борг під шалені відсотки на внутрішньому ринку (а це гра в боргову піраміду з катастрофічними наслідками).

Читайте також: Друге пришестя реформаторів

Тому, вимагаючи припинити «геноцид через вимоги МВФ», популісти насправді пропонують затягнути паски на шиї українців ще сильніше. Адже саме завдяки співпраці з Міжнародним валютним фондом розрив між доходами й витратами можливо покрити без зазначених вище екстремальних дій: 218 млрд грн заплановано взяти в борг, а ще 38 млрд грн надрукує НБУ. Проте і через менший обсяг, і через надходження валюти від МВФ цей друк не матиме катастрофічних наслідків для гривні.

Якщо болісні, але необхідні реформи енергетичного та соціального секторів, освіти й медицини не будуть доведені до логічного завершення, а в двох останніх початі фактично з нуля, на країну чекає продовження деградації. Усі здобутки останніх років будуть утрачені, а чергове заходження на коло реформ із часом виявиться ще складнішим і травматичнішим для звичайних українців.

Ціна газового популізму

Однією з ключових тем для спекуляцій популістів є енергетичні тарифи, переважно на газ. Від квітня, а потім травня очікувалося різке збільшення пільгової ціни на газ для населення та ТКЕ, а також централізованого опалення та гарячої води. Однак через зниження цін на імпортне паливо стало можливим незначне зменшення повного тарифу від 7,19 грн/м³ до 6,88 грн/м³. Водночас тепер не буде зовсім пільгової ціни на газ для населення та ТКЕ. Це дуже вдале рішення нового уряду, адже якби цей крок замість дратівливого дворічного поетапного підвищення був зроблений урядом Яценюка ще в 2014 році, суспільство уже давно звикло б до нових тарифів, тема зійшла з політичної повістки дня, а корупційні схеми в облгазах були давно поламані.

Думка, що бюджет забезпечує перерозподіл коштів між «багатіями й олігархами» та більшістю громадян – хибна. Його наповнює переважно той же «маленький українець»

Аргумент критиків цієї реформи: вітчизняний газ, якого вистачає для побутових споживачів, дешевший. Чому ж українці мають платити більше? Але суть реформи — не вихід на ціни, які покриватимуть витрати на його видобуток, а єдина ціна (принаймні відсутність значних розривів у прайсах для різних категорій споживачів). Як і літр молока чи бензину певної якості, кілограм м’яса, тонна зерна чи вугілля, кубометр газу на одному ринку також не може мати різницю в ціні в кілька разів. Усім очевидно, що якби таке сталося, то це був би клондайк для спекуляцій: купив кіло м’яса за 50 грн і тут-таки продав за 100 чи 150 грн, чим не бізнес? Саме так і робили увесь цей час в облгазах: списували блакитне паливо на населення чи ТКЕ, а реалізували комерційним споживачам. Платили за цей клондайк су­спільство та державні видобувні підприємства.

Суспільство — тому що різниця цін компенсувалася в підсумку або з бюджету, або за рахунок друку грошей Нацбанком. Лише за 2012–2015 роки реальний дефіцит Нафтогазу сягнув $10 млрд. Уся ця сума так чи так була покрита друком незабезпеченої гривні НБУ, що призвело до різкого її знецінення, за яке заплатили всі українці й насамперед менш заможна більшість населення.

Навіть якщо взяти до уваги останні два роки, то очевидно, що подорожчання інших товарів значно більше позначається на рівні життя українців, аніж підвищення цін на газ. Наприклад, за два роки — від березня 2014-го до березня 2016-го — ціни на продукти, навіть за офіційними даними Держстату, зросли на 68,4%, зокрема на хліб — на 86,4%, цукор — 79,7%, олію — 112,5%, м’ясопродукти — 53,8%. Так само стрімко подорожчали одяг та взуття (61,4%), ліки (93,3%). Централізоване опалення (на 158,6%) та газ для опалення в межах 1200 м3 (уп’ятеро) справді підскочили в ціні значно більше. Однак, за даними обстежень домогосподарств, у 2014 році 56,7% сукупних споживчих витрат українських родин припало саме на харчові продукти, близько 10% — на одяг та ліки й лише 10,3% — на всі комунальні послуги (а не тільки опалення).

Тож подорожчання в 2,6–5 разів тепла вплинуло на витрати українців менше, ніж у 1,6–2 рази харчів, одягу та ліків, які становлять левову частку витрат в абсолютній більшості родин. Тим паче що підвищення цін на газ та централізоване опалення було компенсовано субсидіями, тоді як набагато болісніше подорожчання товарів, які займають у споживчому кошику майже всемеро більше місця, компенсаціями не супроводжувалося.

Читайте також: Ігор Білоус: «Іноземних інвесторів насторожують макронестабільність і політична турбулентність в Україні»

Цікаво, до речі, що фетишем для політичних спекуляцій залишається тема газу, котрий Україна все-таки змушена імпортувати, але ні в кого не виникло ідеї аналогічним чином «заборонити дорожчати» олії, цукру чи зерну. А вони за останні два роки підскочили в ціні у 1,8–2,1 раза, хоча їх внутрішнє виробництво цілком задовольняє потреби України й навіть забезпечує помітні обсяги експорту. Вочевидь, так сталося тому, що саме газ є джерелом багатомільярдних корупційних прибутків на різниці цін для різних категорій споживачів.

Краще платити дорожче за чужий?

На початку 1990-х Україна видобувала його до 30 млрд м³, а останнім часом — менш ніж 20 млрд м³. Причина — хронічне недофінансування розвідки й буріння, які з вичерпуванням доступніших родовищ із нижчою собівартістю видобутку потребують більших інвестицій та складніших імпортних технологій. Лише впродовж 2010–2015 років видобуток Нафтогазом блакитного палива, яке продавалося за заниженими, регульованими державою цінами, впав від 17,3 млрд м³ до 16 млрд м³. Тоді як приватні компанії, котрі мали змогу самостійно виставляти за видобутий газ ціну відповідно до ринкових умов, за той самий час наростили видобуток від 1,7 млрд м³ до 3,9 млрд м³.

Перефразовуючи відомий вислів про армію, можна сказати, що «народ, який не хоче платити високу ціну за газ власного видобутку, віддаватиме ще більше за чужий». Адже утримування низьких розцінок на вітчизняний газ — це шлях до зменшення обсягів його видобутку (аж до повного припинення), а відтак необхідності нарощувати дорожчі закупівлі імпортного.

Ті популісти, які сьогодні активно спекулюють на темі свого «дешевого палива», лише намагаються змусити українців у недалекому майбутньому платити ще більше, але вже за імпортне паливо. Причому, як чітко показав досвід останніх років, що більша залежність від нього, то нахабніша поведінка постачальників. Це дуже чітко продемонстрував широкому загалові Газпром за часів як ненависного Кремлю Ющенка, так і російської маріонетки Януковича.

І навпаки, якщо ціни на вітчизняний газ на рівні імпортного створять привабливі умови для збільшення інвестицій у розвідку та видобуток, то за певний час його обсяг в країні, ймовірно, перевищить внутрішні потреби. Видобувний підрозділ Нафтогазу — компанія Укргазвидобування — готовий до різкого, у півтора раза, нарощування видобутку вже до 2020 року, однак за умови значних інвестицій (понад $3 млрд) і необхідних для цього нормальних цін на своє паливо.

Тим більше що не треба виключати: за певний час світові ціни на енергоносії можуть знову підскочити, й Україні незайве було б доти досягнути рівня якщо не самодостатності, то принаймні високого забезпечення більшістю з них. Тоді все блакитне паливо в нас буде дешевшим, ніж в інших країнах Європи, мінімум на ціну транспортування.

Ренту народу?

Чому ціна українського газу має відповідати імпортній? Тому, що на будь-який товар вона завжди визначається на рівні, пропонованому найдорожчим постачальником, якщо без нього цього товару всім не вистачить. Це засадничий закон ринку. І доки Україна потребуватиме імпортного газу, доти ринковою ціною блакитного палива в нас буде саме його ціна. Будь-яке «змішування» дешевого вітчизняного й дорогого імпортного палива — лише клондайк для корупції.

Читайте також: Прощавайте, донори!

Інша річ — як розподілятиметься надприбуток від продажу газу українського видобутку за цінами імпортного. Таке питання українці справді мають підстави порушувати. Для цього існує рента, яку ті, хто видобуває його з надр, що належать народові, сплачують до бюджету. Уже й зараз ідеться про дуже значні суми. Наприклад, у держбюджеті на 2016 рік очікується 39,2 млрд грн. Тобто близько 2 грн на кожен куб внутрішнього видобутку, або понад 1 тис. грн у розрахунку на одного жителя включно з малолітніми дітьми (але без окупованих територій). Хоча якщо ціна на газ внутрішнього видобутку становитиме близько 7 грн/м³, то ренту можна стягувати й у півтора-два рази більшу.

Популісти останнім часом виступають за зниження ренти, щоб газ менше коштував (не плутати з аналогічними вимогами добувних компаній, які наполягають на цьому задля збільшення інвестицій у видобуток). Одначе розподіл ренти через бюджет набагато справедливіший, аніж здешевлення палива за рахунок її скасування.

Уряд досі не наважився на кардинальні реформи в соціальній та бюджетній сферах, які вже тривалий час залишаються для країни ахіллесовою п’ятою

Без ренти цього року газ був би дешевшим усім споживачам приблизно на 2,4 грн/м³ (рента і 20% ПДВ). Сім’я (зазвичай досить заможна), яка опалює котедж 200–250 м² і потребує на сезон 6–8 тис. м³ палива, одержала б у такому разі 12–16 тис. грн ренти, а така ж, що проживає в компактній двокімнатній квартирі й потребує на сезон орієнтовно 1–1,5 тис. м³ (або приблизно стільки само на виробництво «централізованого тепла»), — лише 2–3 тис. грн. Врешті родина, що користується твердопаливним котлом, не отримала б ані копійки. Хіба це справедливо?

Зараз українці, щоправда, не одержують ренти за газ внутрішнього видобутку взагалі. Хоч вона й не спрямовується цільовим чином на субсидії з покриття витрат на послуги ЖКГ, але по факту сума, запланована на них у цьогорічному бюджеті (35 млрд грн), корелює з доходами від газової ренти (39,2 млрд грн). Чи згодне суспільство на такий варіант використання ренти — запитання без відповіді, але його варто ставити. Можливо, більш справедливим було б спрямувати її на персональні сімейні рахунки залежно від кількості членів родини з дальшим використанням на власний розсуд або на чітко визначені програми, наприклад енергозбереження. 40 млрд грн щороку або 1 тис грн/рік на члена сім’ї, солідна інвестиція в енергозбереження. Тим більше що йдеться про порівняно стабільний дохід, під який можна було б отримувати й кредити на 5–10 років.
Одначе в такому разі слід бути свідомими необхідності пошуку альтернативного джерела фінансування субсидій для малозабезпечених, чимала частина яких потребує значно більших сум на покриття енергетичних витрат, аніж їм діставатиметься газової ренти.

Подолати бідність серед тих, хто працює

Як показано вище, зростання тарифів аж ніяк не основний фактор, що вплинув на зниження рівня життя українців. Протягом останніх років відбулося різке зростання цін на більшість товарів, які становлять левову частку витрат громадян. При цьому не сталося суттєвого зростання їхніх доходів. Результат — поширення бідності й навіть крайнього зубожіння серед працевлаштованих. І причина цього не так у спаді економіки, як у тому, що уряд досі не наважився на кардинальні реформи в соціальній та бюджетній сферах, які вже тривалий час залишаються для країни ахіллесовою п’ятою.
Насамперед важливо привести у відповідність із реаліями зарплати в секторах, що фінансуються з бюджету, а також мінімалку в приватному секторі. Наразі вони мають неприпустимі розриви з реальним прожитковим мінімумом. Навіть за офіційними розрахунками Мінсцополітики, фактичний його рівень для працездатних у березні становив 2,9 тис. грн, для дітей віком від 6 до 18 років — 3 тис. грн. Причому ці показники не диференційовані за різними типами населених пунктів, й у великих містах насправді ще вищі.

Читайте також: Тернистий шлях реформ в Укргазвидобуванні

Натомість мінімальна заробітна плата становить 1,4 тис. грн, а середня до оподаткування в переважно бюджетних освіті й охороні здоров’я відповідно — лише 3,3 тис. грн та 2,9 тис. грн. Зайве й казати про необхідність утримувати дітей та про наявність численних категорій, зайнятих в освіті й медицині, які одержують значно менше за середні у своїх галузях доходи. Державні освіта й медицина взагалі залишаються найменш ефективними серед галузей економіки: там зосереджено близько 15% усіх зайнятих та 30% штатних найманих працівників, однак у 2015 році на них припало лише 7% офіційного ВВП.

Тож необхідним є невідкладне підвищення принаймні вдвічі мінімальної зарплати зайнятим у приватному секторі та у 2,5–3 рази зарплат бюджетникам. Однак це має відбутися без значного збільшення сукупних видатків на відповідні сектори з бюджету. Безальтернативний шлях досягнення мети — співставне зменшення чисельності задіяних у цих сферах і/або переведення частини фінансування шкіл та лікарень на платну основу.

Справді, проблема полягає в тому, що Конституція містить статті про безплатну середню освіту та медичну допомогу, які не можуть бути змінені в парламенті. Але уряд, не виключено, знайде спосіб обійти ці неадекватні норми.

Зокрема, оптимізуючи середню школу. Адже за останні 25 років кількість учнів у ній зменшилася майже вдвічі (від 7,1 млн до 3,8 млн), тоді як учителів — тільки на 17%. Навіть за умови дотримання пропорції 1991 року чисельність педагогів нині могла б бути приблизно в 1,6 раза меншою (не 444 тис., а лише 282 тис.). Можна також обмежити термін обов’язкового навчання сімома класами. Продов­ження — за бажання й коштом батьків, а також на стипендіальній основі бюджетним та доброчинним коштом для найуспішніших і найбільш мотивованих дітей із малозабезпечених родин. Це дало б змогу зменшити кількість фінансованих із бюджету педагогів до 180–190 тис., або майже у два з половиною рази порівняно з їхньою нинішньою чисельністю.

Аналогічні підходи реально застосувати й у медицині, де на бюджетному грошовому забезпеченні може зостатися лише персонал, який надаватиме невідкладну допомогу. Тоді дві третини або й більше медичних працівників можна буде перевести на платні послуги або скоротити. А тим, що залишаться на бюджеті, так само як і педагогам, підвищити принаймні втричі заробітну плату без збільшення загальних видатків держави.

Таким чином, громадяни зможуть платити за значну частину освітніх чи медичних послуг безпосередньо під час їх споживання, а відтак вирішувати, чи потрібні вони й у якому обсязі. Адже думка, що бюджетні видатки — це перерозподіл коштів між «багатіями й олігархами» та більшістю громадян, не має нічого спільного з реальністю. Бюджет і соціальні фонди наповнює переважно звичайний, середній громадянин (вживатимемо цей термін, оскільки дискусії щодо чисельності й критеріїв визначення середнього класу в країні тривають).

Читайте також: Велика трансформація

За даними звітності Мінфіну, у 2015 році в доходах державного бюджету податки на прибуток підприємств (не тільки приватних, а й державних) становили тільки 34,8 млрд грн. Це навіть менше, ніж перераховані НБУ 61,8 млрд грн, які надрукували для балансування бюджету (вони теж були заплачені в підсумку «маленькими» українцями через ціни, що зросли). А основні надходження так чи так були сплачені саме середнім громадянином: 203 млрд грн — податки та збори з імпортних товарів, 78,5 млрд грн — ПДВ та акцизи з виробленої в Україні продукції, 45,1 млрд грн — податок із доходів фізичних осіб (ПДФО). Ще 53,6 млрд грн ПДФО та 7,7 млрд грн акцизів було зібрано до місцевих бюджетів, а от податку за нерухоме майно, котрий було задумано як джерело оподаткування багатства (хоча фактично він таким є не завжди), — аж 0,74 млрд грн.
Тому політики-популісти, які вимагають, аби держава щось профінансувала, просубсидувала чи компенсувала за рахунок розширення бюджетних видатків, насправді хочуть, щоб це зробили самі «маленькі» українці.

Вирішення проблеми бідності зайнятих у приватному секторі полягає переважно в детінізації заробітних плат. Подвоєння мінімалки з прив’язкою не до місяця, а до відпрацьованих годин у більшості випадків просто спонукатиме роботодавців вивести значну частину виплат із тіні. І лише деякі змушені будуть збільшити реальні витрати або звільнити частину працівників. У крайньому разі, щоб мінімізувати зростання безробіття, можна провести диференціацію мінімальної зарплати за типом населених пунктів або адміністративними одиницями, щоб не провокувати різким її підвищенням стрімкого зростання безробіття в депресивних місцевостях.

Різке підвищення зарплат у бюджетній сфері та мінімальних у приватній не має спричиняти й стрімкого збільшення цін на товари та послуги. Адже переважно відбуватиметься не за рахунок нарощування загальних бюджетних видатків та реальних витрат у приватному секторі, а завдяки оптимізації зайнятості (більшою мірою в державному секторі) та детінізації вже наявних виплат (головним чином у приватному).

Натомість зростання в результаті всіх цих кроків офіційної середньої зарплати збільшить надходження до держбюджету від ПДФО, пенсійних та інших соціальних відрахувань. А отже, дасть змогу ліквідувати дефіцит пенсійного фонду, знайти ресурс для тимчасових виплат у зв’язку з безробіттям тим громадянам, які втратять унаслідок таких реформ роботу, і профінансувати за потреби їхню перекваліфікацію на запитані ринком спеціальності. 

Новини RedTram

Loading...