Культура 2016-05-08 12:21 Трегуб Ганна

Солвіта Кресе: «Питання про ідентичність Європи знову набуває нетривіального значення»

Міжнародний куратор виставки сучасного мистецтва країн Північної Європи, Балтії та України «Ідентичність. За завісою неод­нозначності», яка нині триває в Національному художньому музеї України, Солвіта Кресе розповіла Тижню про арт як потужний рупор кожної країни на міжнародній культурній арені, вплив монументів на публічний простір та громадську думку й декомунізацію.

Яке місце на мапі культурних подій Центрально-Східної Європи, присвячених сучасному мистецтву, посідає виставка «Ідентичність. За завісою неоднозначності», котру ви курируєте спільно з колегами з НХМУ? Чому темою обрано питання тожсамості?

— Ідеться про найбільшу за останнє десятиліття ретроспективу сучасного мистецтва країн Балтії, до якої долучилися також скандинави та українці. Проект починався з певного політичного жесту, коли мене запросили посольства скандинавських і балтійських держав у Києві. Це сталося восени 2014-го, фактично за рік після подій Революції гідності. Первинним наміром цих дипломатичних установ було засвідчити свою підтримку Україні, у якийсь спосіб донести меседж про те, що всі вони хочуть бачити її на шляху до Європи й трактують як частину європейського світу. Коли робота над проектом лише починалась, я думала, як сформувати концепт експозиції таким чином, щоб поєднати настільки різні на перший погляд країни. Балтія, Скандинавія та Україна не видаються аж такими близькими політично, економічно й культурно. Спільність цього ареалу в тому, що всі згадані терени лежать на північній периферії Європи, є географічним помежів’ям. Оце роздоріжжя між різними світами і впливає на їхню долю.

Після 2014 року концептом, на якому зосередилась увага творців виставки, стала ідентичність. Річ у тім, що, готуючи арт-проект, я зустрічалася з вашими співвітчизниками й практично всі наші розмови так чи так стосувались анексії Криму, війни на Донбасі, промивання мізків російськими медіа, належності до «русского міра» чи тих цінностей, обороняти які українці вийшли на майдани своїх міст два роки тому. Багато змін сталось і в самій Європі, зокрема розпочалася міграційна криза. Континент загалом і країни Скандинавії та Балтії зокрема постали перед потребою перегляду тих своїх цінностей, котрі раніше багато хто сприймав як банальну даність, доки не зіткнувся з представниками інших культур, наприклад сирійськими біженцями.

ЄС знову повертається до питання про кордони, встановлення меж у контексті Шенгенської зони. Питання про ідентичність Європи знову набуває нетривіального значення, бо гострою є потреба відповіді на нього. Усе це робить нашу виставку цікавішою. 2014 року, на стадії творення її загальної концепції, всі розуміли, що Україна далі рухатиметься в бік Європи, але от чим є та Європа та її майбутнє, куди ми йдемо разом, відкрите питання. Усе це визначило загальний дискурс, навколо якого сформовано виставку.

Читайте також: Фенелла Роуз: «Бізнес зацікавлений у тому, аби мати освічених співробітників, безпечне довкілля і сенс, який об’єднує тих, хто працює у ньому»

Цей проект — певна спільна заява щодо майбутнього. Нам не дано чіткого бачення, яке воно. Щось ми успадковуємо від минулого, щось конструюється згори, але завжди постає питання про відчуття й почуття кожної окремої особи. Ідеться про належність не лише до якоїсь геополітичної зони, а й до конкретної статі тощо. Це справді цікаво: щó для кожного жителя, наприклад, вашої країни важливіше — соціальна роль, гендерна чи етнічно-національна? Річ у тім, що кожен запитує про себе самого.

Хто ті три десятки авторів, роботи яких репрезентовано?

— Щоразу, коли доводиться курирувати виставки, намагаюся зробити їх як дещо у формі розповіді чи окремого есе, тобто знайти отой наратив, який пронизує кожну з них наскрізь. Однією із центральних тем експозиції є міграція. На виставці показано роботу «Сад незадокументованих» фіна Калле Гамма та іранського курда Джаміля Каманґера, що вже понад 20 років мешкає у Фінляндії. Це рослини, які були незадокументовано ввезені до ЄС, — своєрідний символ мігрантів і біженців. Спроба привернути увагу до того, як ті люди почуваються в країнах, де їх подекуди не хочуть бачити. Меріч Алґюн Рінґборґ, туркеня за походженням, зібрала докупи всі ті аплікаційні форми й документи, які треба заповнити, щоб отримати візу. Іноді цей процес забирає місяці. Дуже принизливими є запитання, поставлені в цих формах до апліканта, ім’я та прізвище якого потім у документах пишуть неправильно. Художниця, окрім того, порушує проблему ролі мігрантів у суспільстві, їхніх переживань та емоцій.

Коли «вождь» стоїть на центральній площі вашого міста, він присутній для містян і суспільства в просторі не лише фізичному, а й ментальному. Це потужна фігура, яка впливає на громадську думку

Біту Разаві, яка походить з Ірану, але вже довго живе у Фінляндії, у київському аеропорту зупинили й доволі довго розпитували українські прикордонники, бо вона мусульманка з іранським паспортом. Цікаво, як це дзеркало викривлюється, бо ж українці самі доволі часто потрапляють у такі ситуації, як Біта. Вам теж доводиться проходити через візові процедури, і на вас також не завжди приязно дивляться охоронці кордонів різних європейських країн.

Катріна Нейбурґа з Латвії намагається розповісти про патріархальне суспільство, котре поки що є доволі сильним як у неї вдома, так і в Україні.

Ґудрун Гасле показує історію молодої матері, яка має проблему дислексії. Перше, що бачить кожен відвідувач виставки, — це величезне панно Романа Мініна під назвою «Килим обіцянок». Автор демонструє міфологію Донбасу, пастку несправджених обіцянок, у яку потрапили тамтешні жителі. Якщо не знаєш, хто автор цієї роботи, інколи видається, що малював Дієґо Рівера. Вибираючи твори українських митців для проекту, я зупинилася на роботі Мініна в так званому суворому стилі, у якому творили в 1950–1960-х роках (згадаймо іконологію радянського мистецтва). Цікаво, що українські митці теж намагаються якось працювати з минулим. Я кажу про роботу «Відкритої групи» під назвою «Ті самі місця» — специфічний проект у публічному просторі, який показує те, що колись було банерами, а тепер просто не виконує своєї функції, знищене, прилаштоване для іншої мети. Робота про Придністров’я Крістіни Норман відсилає до ситуації з анексованим Кримом, його майбутнього й показує, як у невизнаній «ПМР» конструюють імідж держави, які атрибути й символи для цього використовують. Здається, вони там бавляться в якусь дивну гру, коли за символами нічого немає. У своїх фільмах часів нацистського режиму Лені Ріфеншталь показала технологію того, як візуальними засобами творять видимість політичної величі. Фільмуючи вона встановлювала камеру під малим кутом, тому, скажімо, показані нею статуї бачаться такими величезними, могутніми. Крістіна Норман теж торкається цього питання, розкриває нам, де техніка створення симулякрів дає в результаті не велич та образ могутності, а відвертий анекдот.

В Україні триває декомунізація, тож не вщухає і дискусія про адекватні їй практики щодо мистецьких об’єктів радянської доби. На що, коли відштовхуватися від досвіду Латвії та інших країн Балтії, у цьому контексті конче потрібно звертати увагу?

— Як на мене, у цьому процесі можна чітко виокремити принаймні два вектори. Перший стосується пам’ятників Лєніну та іншим діячам радянського часу, які створюють своєрідні «місця сили» в публічному просторі. Не хочу, аби те, що зараз скажу, сприйняли за вияв мого суб’єк­тивного містицизму абощо, але це факт: коли «вождь» стоїть на центральній площі вашого міста, він присутній для містян і суспільства у просторі не лише фізичному, а й ментальному. Очевидно, в Україні чули про гучний скандал довкола перенесення пам’ятника загиблим у Другій світовій війні радянським солдатам із центру Таллінна на тамтешній військовий цвинтар у 2006 році, супроти якого виступила російська громада Естонії. Крістіна Норман, про яку я вже згадала, спробувала дослідити цю ситуацію. Вона створила маленьку копію переміщеного монумента й установила її там, де він раніше був. Дивно, але люди несли до цього маленького пам’ятника квіти, як і раніше. Таким чином, будь-який монумент є вмістилищем смислів, спогадів та емоцій. Хоч-не-хоч, це потужна фігура в публічному просторі, котра впливає на громадську думку, функціонує як провідник змістів, здатних змінити позицію та погляди суспільства.

Читайте також: Світлана Алексієвич: «Ми звикли, що на війні всі стріляють. Виявилося, є ще така війна, на якій страждають»

Що ж до другого вектора, то українці вкрай обережно і скрупульозно мають ставитися до свого культурного спадку. У Києві дуже багато красивих мозаїк середини минулого століття, яких ні в нас, ні в Таллінні немає. Дивлюся на них і думаю: а де ж у цих творах мистецтва ота політична, силова гра, про яку стільки чую від ваших співвітчизників? Хоча таки правда, що до них авторам довелося вплітати радянські мотиви. Але вибивати з мозаїк червоні зірки — це не вихід із ситуації.

Не тільки для країн Балтії, а й для всієї Східної Європи процес декомунізації активував питання про те, за якими критеріями відрізняти справді мистецький об’єкт, котрий треба зберегти, від ідеологічного сміття. Вирішувати й категоризувати в цій ситуації мають фахівці — художники, архітектори, а не чиновники відповідно до тієї планиди, яка на них зійде. Але радянський ідеологічний статуарний непотріб слід поприбирати, особливо із центральних вулиць та площ міст.

В Україні сучасне мистецтво існує завдяки приватним ініціативам. А як йому ведеться в країнах Балтії та Скандинавії? Чи долучається там до його розвитку держава?

— У країнах Балтії та Скандинавії сучасний арт доволі глобалізований. Річ у тім, що тамтешні художники часто змінюють місце проживання, мандрують із країни до країни, і це справляє свій вплив. Мене більше цікавлять місцеві вияви й теми, які порушує сучасне мистецтво. Коли в 1991 році країни Балтії здобули незалежність, їхнє мистецтво стало дуже цікаве міжнародній громаді. Потім цей інтерес потроху згас. Його нова хвиля здійнялася після того, як 10 нових держав 2004 року приєдналися до ЄС. Як на мене, сучасні митці Балтії вловлюють найменше напруження й реагують на нього. Скандинави роблять це меншою мірою — з огляду на історичні обставини (бо вони ніколи не були частиною радянського світу). Але сучасний арт усюди такий: він то втрачає, то знову привертає увагу.

Різниця є і в системах фінансування мистецтва, зокрема сучасного, між країнами Скандинавії та Балтії й Україною. Держави європейської Півночі мають дуже широкі можливості підтримки для цієї сфери, багато інституцій: від музеїв сучасного мистецтва до творчих просторів у містах, грантові програми для художників. Динаміка репрезентації новочасного скандинавського арту в світі свідчить про те, що дуже багато залежить від названих інституцій. До того ж ідеться про частину тамтешньої культурної політики на державному рівні. Скажімо, щоб зробити промоушн найновішого мистецтва, влаштовують Скандинавські дні в Нью-Йорку. На ці проекти, їх рекламу (щоб про таку подію знав кожен), є всі ресурси: від людських до фінансових. Культурна політика багато в чому поєднана із загальнодержавною і стає в пригоді, коли ці країни хочуть посилити свою присутність у цікавому їм регіоні.

Балтійські — мають трошки іншу ситуацію. Культурних інституцій, які опікуються сучасним мистецтвом, там не так багато, як у Скандинавії. У Латвії, наприклад, досі немає музею сучасного мистецтва. У нас діє Фонд культурного капіталу, який долучається до фінансування сучасного арту, проте на рівні держави ми не маємо достатньо потужної культурної політики з промоушном своїх митців за кордоном, як скандинави.

Читайте також: Жак Лежандр: «Французи давно усвідомили, що розвиток їхньої мови не може відбуватися за рахунок пригноблення і знищення місцевих мов»

Україні гостро бракує всіх тих інструментів, що існують у балтійців та північноєвропейців, коли йдеться про мистецтво, зокрема сучасне. Складається ситуація, коли ваших модерних митців більше й краще знають за кордоном, ніж удома. Не вистачає платформ для експозицій, фінансової підтримки. Ви маєте багато чудових фахівців, талановитих художників, але й не менше вузьколобих бюрократів та політиків. Мені інколи здається, що в Україні повинне змінитися ціле покоління, щоб митці, публічні особи та чиновники знайшли спільну мову й започувалися представниками спільного простору. Коли це станеться, з’явиться нова українська культурна політика, яка робитиме промоушн якісного вітчизняного мистецтва, зокрема сучасної його складової, у світі.

Чи є в сучасному арті місце емоціям? Вони допомагають достукатися до глядача чи, навпаки, ускладнюють сприйняття того чи того мистецького об’єкта?

— Мене як директора латвійського Центру сучасного мистецтва часто запитують, особливо десь у глибинці моєї країни: «Що таке оце ваше сучасне мистецтво?». Одна з найпростіших відповідей: воно є мовою сьогодення, яка послуговується ширшим, ніж у попередні часи, технічним інструментарієм. Емоції — серед найсильніших слів у словнику сучасного арту. Власне, він сам собою не спрямований на створення якихось елегантних об’єктів, котрі відносять нас до ідеї ХІХ століття про те, що мистецтво — це «про красу». Так само він усупереч канонам позаминулого століття не націлений на розвагу й не копіює реальності, мов фотографія, один в один. Мені здається, передусім сучасне мистецтво має на меті висування певних питань, навіть якщо й не дає на них прямої відповіді. Йдеться про запитування, проблематизацію, а не про щось інше.

Для балтійців і скандинавів сучасне мистецтво — феномен, завдяки якому можна репрезентувати свою культуру за кордоном, провадити певну зовнішню культурну політику, чого досі не відбувається в Україні. Як подолати несерйозне ставлення на урядовому рівні до нього, аби не втратити ще одного каналу репрезентації своєї держави у світі?

— Сучасне мистецтво розмовляє з людством новою, актуальною мовою. Творчість литовця Мікалоюса Чюрльоніса — це наше минуле, до якого ми так чи так звертаємося, але не думаю, що нині романтичні пейзажі, на які вплинув напрям символізму, актуальні. На початку ХХ століття все бачилось інакше, бо символізм був тоді сучасною мовою художньої виразності. Сьогодення вимагає від нас говорити його мовою, яка є дуже потужною. Політики справді недо­оцінюють мову сучасного мистецтва. Погляньте, що сталося в Росії: частина художників потрапила до в’язниці, бо у своїх творах показувала власну, а не накинуту згори позицію. У РФ бояться сучасного арту та його мови. Багато російських галеристів тихо закривають свої салони в російських містах і виїжджають разом із артефактами за кордон. До Риги вже перебралося багато представників російського середнього класу, втікаючи від режиму Путіна. Вони потрошку відкривають свої галереї на новому місці. Так чи так сучасне мистецтво є символом демократичного ладу. Коли починається цензурування мистецької творчості, це значить, що ситуація на певних теренах, де таке відбувається, стає загрозливою. У Північній Кореї немає ніякого сучасного мистецтва. Трошки краща ситуація на Кубі, де нещодавно з в’язниці звільнили Таню Бруґеру. Цей карибський острів потрошку демократизується. Сучасне мистецтво є тим потужним голосом, який артикулює індивідуальні погляди, думки спільнот, ідеології. Тому політики мають серйозніше на нього зважати, приділяти більше уваги культурній політиці. У питанні побудови держави воно партнер, а не ворог.

--------------------------------------------------------------

Солвіта Кресе — арт-куратор й арт-критик із Риги. Від 2000 року — директор Латвійського центру сучасного мистецтва. Ініціатор, а також у 2009–2015-му куратор щорічного фестивалю сучасного латвійського мистецтва Survival Kit. На 56-му Венеційському бієнале (2015) була комісіонеркою павільйону своєї країни.

Новини RedTram

Loading...