Суспільство 2016-05-09 00:17 Юлія Олійник

Остаточно прокинутися

Історична пам’ять — річ делікатна. Грубе маніпулювання нею небезпечне і для маніпулятора, і для маніпульованого

В одному з районних містечок відбувалися популярні нині «громадські слухання» про, звісно, його перейменування. «Електорат», який заповнив залу міського будинку культури, відгукнувся на заклик місцевих депутатів: «Треба людей спитати! Як народ скаже, так і буде!». Найголоснішими аргументами «народу» в боротьбі за «правоє дєло» збереження радянської назви міста були два: традиціоналістський (це ж наша молодість! Ми все життя прожили з цією назвою!) і фундаменталістський (американські прислужники руку на святе підняли! Скільки крові тут пролито, а вони пам’ять про неї хочуть стерти!). Депутатський статус — це не так хліб щоденний, як довготривалий бізнес від бюджету, тому депутати не сперечатимуться з «електоратом», а зроблять його волевиявлення керованим. Ну от хоч би й за допомогою консервації совкової та люмпенської свідомості: хіба вона поганий інструмент? Його ефективність доведена партією та комсомолом. А яке покоління в нас нині прийшло у владу? Покоління комсомольців. Президенти, міністри та бізнесмени у владі — покоління, народжене в 1950–1970-х, яке не знає і не хоче знати іншої схеми стосунків з «електоратом», окрім маніпуляції за допомогою міфів. Бо за такої схеми можна робити все й ні за що не відповідати — нездійснима мрія західних демократів!

Правда, життя не стоїть на місці й в Україні, тому з «електоратом» трапляються «обломи»: на згаданих слуханнях у найгарячіший момент обговорення на сцену вийшов хтось із приїжджих активістів і повідомив, що термін для прийняття рішення про дерадянізацію «шановна громада» вже пропустила, а тому рішення тепер прийме Верховна Рада. Іншими словами: кричіть скільки хочете, це вже ні на що не впливає. Реакція «громади» була миттєвою: «Так чого ж ми тут годину сиділи? Чого ж одразу не сказали?». За п’ять хвилин зал спорожнів, і «громадські слухання» прийняли виважене рішення про «перейменувати не можна залишити».
Ця «картинка з натури», власне, і показує, чому оновлення в нас відбувається так повільно, а ігри з історичною пам’яттю так затягнулися. Віднайдіть того, кому це вигідно, і згадайте прислів’я наших західних сусідів: якщо не знаєте, про що йдеться,значить ідеться про гроші.

Примхи пам’яті

Історична пам’ять — річ хитра. Приміром, англійці мають свято 5 листопада — день, коли в 1605 році провалилася «Порохова змова» з метою підірвати парламент. Тепер його всі відзначають вогнями та феєрверками. Уже давно забули, що йшлося про спробу усунення від влади протестантів і повернення на трон католика, а святкування прижилось, і навіть маска Ґая Фокса, одного з лідерів заколоту, сьогодні стала символом спільноти Anonimus.
А французи штурм Бастилії, старої паризької в’язниці, зробили символом звільнення й своїм найбільшим національним святом. Звісно, за кілька років після того постала імперія Наполеона, але Бонапарт програв, а тому військовий парад нині відбувається на Єлисейських Полях у день падіння Бастилії — символ, так символ!

Намагання політиків використати історичну пам’ять як інструмент маніпуляцій сьогодні ведуть лише до штучної консервації совка

Німцям пощастило менше: їхня об’єднана держава постала лише в ХІХ столітті й маркери її могутності вже не включали в себе Бетговена й Канта. Отто фон Бісмарк був радше символом Realpolitik у дипломатії, ніж «батьком нації», але остаточно німцям усе зіпсував Адольф Гітлер: роль духовного провідника нації виявилася настільки скомпрометованою, що після епохи Конрада Аденауера з його правою орієнтацією неминуче настала епоха Віллі Брандта, який, власне, і заклав підвалини сучасного німецького загравання з Росією. Історична пам’ять у Німеччині нині має обов’язково містити безконечні вибачення за Голокост і переконання, що бути патріотом — це моветон.

Найкраще справи з маніпуляцією історичною пам’яттю традиційно поставлені в Росії. Кремлю не звикати до гібридних війн, бо вся російська історія — то суцільний гібрид. Ви можете вкрасти й сказати, що то завжди було ваше? А якщо так побудована державна й ідеологічна система? Матрьошка й балалайка — фінські, самовар і кремль — татарські, а найсвятіше — Русь із Києвом — українське. Але вправні маніпуляції з історичною пам’яттю — і все це стає споконвічно «русскоє». І то настільки споконвічно, що тисячі, на перший погляд, освічених і небідних людей стають прихильниками «русского міра». І сьогоднішній президент України Петро Порошенко бував не лише відданим вірянином Московського патріархату, а й частим гостем на культурних заходах у російському посольстві. Міф про «русскоє дворянство», усілякі там «блаґородія» і «вєлікую літєратуру» так гладко лягає на незагартовану малоросійську душу, що язик так і тягнеться, так і тягнеться до «великого и могучего» — і все відвертається й відвертається від «солов’їної». Комсомольська душа — вона, знаєте, дуже чутлива до прекрасного...

Читайте також: Що робити з київською «Батьківщиною-Матір’ю»?

Загалом гібридна російська історія подарувала українцям дві особливі потвори: перша — це міф про «просвєщьонную імпєратріцу» Єкатєріну ІІ, а друга — міф про «Вєлікую Отєчєственную войну». Звісно, є інші претенденти на потворність (наприклад, генералісимус Суворов у військовому училищі імені Богуна), але ці дві «бабіщі української історії» стоять в Україні як пам’ятник теперішній владі «комсомольців-нуворишів»: одна — на берегах
Дніпра, друга — в Одесі. Влада навіть намагається якось використовувати їх у впливі на «електорат»: то віночком київську «бабу» прикрасять, то «дворянскіє собранія» організують.

«Електорат», як у тому районному містечку на громадських слуханнях, усвідомивши, що від нього нічого не залежить, готовий одразу втекти «на город» для прохарчування, але влада й далі водить свої ритуальні танці довкола історичної пам’яті. Наближається 9 травня, і партійні ідеологи та піар-технологи (що нині те саме) не будуть винаходити велосипед: ми знову почуємо про «дєдивоєвалі», просто в антуражі не з георгіївською, а з жовто-блакитною стрічкою (найспритніші встигнуть з обома). Найбільшу огиду викликають спроби сьогоднішніх привладних радників-ідеологів долучити до 9 травня пам’ять про воїнів, полеглих у російсько-українській війні 2014–2016 років — війні, яка ще не завершена, на якій іще досі гинуть люди і яку ці ідеологи навіть не хочуть називати війною.

Чому вони не мають ані бажання, ані здатності позбутися радянського світогляду? Бо вони — 1960–1970-х років народження — є радянськими людьми, уявляють владу за принципами своєї комсомольської молодості, катастрофічно неосвічені й кумедно самовпевнені, хворі на «фюрерство» та жадібність. Поцікавтеся біографіями нинішніх «еліт»: із комсомолу вийшли не лише Тігіпко, Кириленко, Томенко, Єфремов, а й багато політиків-чиновників на різних рівнях влади. А яку історичну пам’ять мають «комсомольці»? Звісно, яку: дві «бабіщі української історії»...

Небезпечні інтерпретації

Проте не все так трагічно. У справі постання історичної пам’яті України як незалежної держави є з кого спитати — з українських істориків. Правда, тут також усе неоднозначно. Спочатку свою низьку професійну кваліфікацію легко було прикрити демагогією про те, що «історію не можна переписувати, а пам’ятники не можна валити». Коли боксер Кличко про поваленого Лєніна завчено повторює те, що йому навіяли політтехнологи (мовляв, треба було з киянами порадитися), це проблема його «тренерів»: ідеологів і піарників. Але коли фахові історики у ХХІ столітті не мають ясної думки про роль більшовицької Росії в українській історії та про неприпустимість пам’ятника комуністичному вождю в українській столиці, то, мабуть, щось сильно негаразд із їхньою кваліфікацією. І демагогія про те, що не можна «ідеологізувати історію», тут недоречна, бо ми й досі не можемо виплюнути із себе наслідки «незаідеологізованості історії».
А потім з’ясувалося, що історію УРСР можна легко допасувати до викладу історії України в 1990–2000-х. Передусім у питанні висвітлення того, що в нашій історичній науці чомусь називають Українською революцією 1917–1921 років. А оскільки наступного року передбачається урочисте відзначення цієї революції, то до таких зигзагів української історичної пам’яті варто придивитися уважніше: що не кажіть, а й грошей із державного бюджету, мабуть, буде виділено немало.

Читайте також: Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»

Звісно, українську історію, не можна читати без брому. Володимир Винниченко, автор цієї фрази й доконаний комуніст, знав, що казав, бо саме він і придумав той канон викладу подій 1917–1919 років, який досі сповідує українська історіографія. Вигадав, щоб історична пам’ять була правильною і приховала його провальну політику й нездатність до роботи в уряді (та й до будь-якої роботи). І ще: Михайло Грушевський також був соціалістом — і то неабияким! Саме новоспечена партія українських есерів у 1917 році, яку він очолив (за що й отримав прізвисько «сивобородий молодий есер»), стала головним лобістом скасування приватної власності. У 1917 році український рух у Російській імперії (навіть якщо цю імперію стали називати демократичною Російською республікою) очолили соціалісти: соціал-демократи на чолі з Винниченком і соціалісти-революціонери на чолі з Грушевським. Їхньою метою була побудова не української незалежної держави, а «найпрогресивнішого в світі соціалістичного ладу» й «демократичної Росії» — чи можна уявити собі щось химерніше в історії людства? Тому свої універсали Центральна Рада приймала як реакції на події: падіння монархії в Росії, посилення соціалістичної течії в Росії, наступ більшовиків із Росії, потреба підписання Брестського миру з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Питання: до чого тут Українська революція?

То, може, нам доцільно говорити про український сюжет у Російській революції? Може, варто відверто назвати речі своїми іменами: українські соціалісти — у тому числі ані «перший прем’єр» Винниченко, ані «перший президент» Грушевський — ніколи не були українськими незалежниками й державниками. Незалежна українська держава у ХХ столітті вперше була проголошена Павлом Скоропадським — гетьманською грамотою, яка проголошувала Українську Державу в традиційній для України формі гетьманату. Так, це йшло проти соціалістичних рухів того часу, і гетьман став пострахом не лише в радянській українській історіографії, а й у соціалістичній діаспорній. Так, це не вкладалося в канон української історії Винниченка — Грушевського, і тому українські історики — спадкоємці народницької, а не державницької історіографічної традиції — хвацько затаврували Скоропадського: «поміщик», «російський генерал», «малорос». Хоча кому ж, як не історикам, знати, що український політичний провід був геть російськомовний (бо в країні, де не було ніяких — ні початкових, ні народних, ні церковних — українських шкіл, усі політики й освічені люди були російськомовними), що письменник Володимир Винниченко завжди мріяв зайняти чільне місце в російській літературі й навіть намагався туди пробитися (просто не прийняли — і він навіки став «відомим українським письменником»), а соціаліст і палкий прихильник радянської форми влади Михайло Грушевський мав неабиякий бізнесовий та менеджерський хист і навіть досяг успіху в цій справі, на відміну від побудови української державності. Мусимо визнати: українських соціалістів від 1919 року зробив незалежниками саме гетьман. І Симон Петлюра, який став символом боротьби українців за незалежність, також завдячує цим «царському генералові»
Скоропадському.

Українська історія, як і будь-яка інша, приховує безліч подібних «несподіванок». Але в Україні нездатність істориків позбутися радянщини небезпечна тим, що наша історична пам’ять зав’язується на зовсім не українські сюжети — й у нас з’являється неукраїнська історична пам’ять на кшталт «українська революція», «українська громадянська війна», а там уже й «українська Велика Вітчизняна».

Наслідки пам’яті

Маючи таку історичну пам’ять, чого ж ми могли очікувати від світогляду і вчинків українських політиків початку 1990-х? Усі рухівці були (а більшість залишається й досі) радянськими людьми, а тому апріорі не могли бути українськими державниками й незалежниками. Ніхто з українських політиків наприкінці 1980-х — і навіть у 1991 році! — не міг і не хотів прощатися з Росією, з імперією, яка ніколи не визнавала права українців на існування. Литовський «Саюдіс» у своїй історичній пам’яті міг спертися на державність Литви міжвоєнного часу, а український Рух — на соціалістів і радянщиків Грушевського та Винниченка. Тому В’ячеслав Чорновіл ніколи не став би українським Ландсберґісом. На жаль. І тому сьогодні, у час війни з Росією, українська влада сповідує ідеологему «єдина країна — единая страна». Такі вже наслідки нашої історичної пам’яті...

Читайте також: В Україні запустили сайт, який розвінчує радянські міфи про Другу світову війну

Наша здатність нарешті сказати самим собі ці болючі й очевидні речі не зробить нас ані слабшими, ані неповноцінними. Навпаки, лише сильний не боїться викликів, і лише він здатний боротись і перемагати. Небезпека для української історичної пам’яті сьогодні в неспроможності й страху наших інтелектуалів загалом та істориків зокрема виписати справді українську — проукраїнську — історію від давніх-давен і донині. А це має безпосередній вплив на наше щоденне життя, бо, з одного боку, породжує феномен «бузини», а з другого — дає українським політикам «комсомольського розливу» антиукраїнський інструмент для маніпуляцій і спілкування з «електоратом», а значить бажання зберегти той «електорат» у такому совковому стані.

Так, історична пам’ять — химерна річ. Так, історію треба переписувати, бо ми ростемо, пізнаємо щось нове, розумнішаємо — і це ознака здорового організму. Так, сьогодні ми, як ніколи раніше, потребуємо своєї проукраїнської історичної пам’яті — і саме від її змісту залежатиме наше майбутнє. Як кажуть англійці, «the best way your dreams come true is to wake up». Хочете, щоб ваш сон здійснився? Тоді прокиньтеся. І то якнайшвидше.

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...