ut.net.ua 2009-03-13 00:00 Чекан Олена

Температура по палаті

Ми ладні миритися зі статусом країни невідомих культурних героїв

 

Національна премія імені Тараса Шевченка та всеукраїнський рейтинг «Книжка року» – ці дві невідворотні події приносить щорік перший тиждень березня. І так само невідворотно дратується частина співвітчизників, небайдужих до стану української культури. Здавалося б, радіти й радіти, бо, по-перше, обидві начебто пропагують ту саму культуру, а по-друге, вкотре впевнюєшся: попри все «мило» й дебільні «юморини» старшого брата, що їх уперто калькує вітчизняне ТБ, попри закриття бібліотек, жалюгідну цифру в рядку держбюджету і навіть Академію культури імені Поплавського, українська культура ще не вмерла. Гаплик не стався. Запас міцності, набутий у часи заборон, поки ще діє, а от чи витримає українська культура випробування свободою, питання й досі відкрите.
 
І все ж, що бентежить? Дуже прості речі: невизначеність, розмитість, недосконалість критеріїв, за якими визначають переможців, і те, що ми з цим уже майже змирилися. Тобто добровільно дозволяємо вводити себе в оману.
 
Щодо «Книжки року». Численність критеріїв цього рейтингу – новизна твору/оригінальність проекту, ху­дож­­ньо-технічний рівень видання, якість редагування і/або перекладу – роблять його, по суті, змаганням не текстів як таких, а видавництв. У нормальному ж книжковому світі параметрів лише два: якість літератури та обсяг продажів, і багаторічний досвід Європи довів вичерпність цих показників. З об’єктивною статистикою у нас важкувато: тікаючи від податків, видавці приховують справжні цифри накладів. З визначенням якості ще важче: за браком якогось зрозумілого гасла, спільного естетичного й світоглядного кредо сума голосів поважних, але дуже різних експертів здатна засвідчити хіба що середню температуру по палаті.
 
Шевченківська премія тим більше вводить у стан пафосного ступору. Бо найдавніша, національна, дер­­жав­­но-суспільна та й узагалі головна в країні. То й виходить апріорі, що твори її лауреатів (найкращі з найкращих!) мають вважатися видатними досягненнями вітчизняної культури, – щось на кшталт цивілізаційних феноменів. І тут знову постає питання критеріїв. Плюс багаторічне нашарування заанґажованості, плюс традиції політичного тиску та затятої боротьби всередині мистецьких кланів. І таке дитяче питання: як і де багатомільйонна українська спільнота може познайомитися з творами хоча б лауреатів Шевченківської премії? Років двадцять тому Іван Дзюба, до речі, один із колишніх очільників цієї премії, говорив про відсутність в нашій культурі цілих шарів, без яких неможливе нормальне європейське функціювання культурної системи. За роки незалежності таких шарів побільшало. Це й мізерні наклади книжок, і спотворена система їх продажу, і зруйнований кінопрокат, і зубожіння периферійних мистецьких закладів – перелік можна продовжити.
 
Тож якщо станеться таке диво, і в Україні з’явиться художній твір світового рівня, народ про це, може, й дізнається, але навряд чи його колись побачить.