Суспільство 2016-06-23 10:54 Козлюк Станіслав

Авдіївка. Репортаж з промзони

Попри обстріли, які не припиняються, жителі Авдіївки повертаються додому

Олександр, житель Авдіївки, розповідає: «Так, у цьому будинку мешкають люди. Хоча квартири обжиті лише з двору. Ті, що виходять вікнами на Донецьк, покинуті. Самі бачите, як будинок розбило». Ми стоїмо на околиці міста, поряд із вищербленою снарядами дев’ятиповерхівкою. Від вікон у ній залишилися хіба що прямокутники рам. У деяких місцях вони затягнуті плівкою або ж забиті фанерою. Інший бік будівлі має абсолютно інакший вигляд: подекуди нові металопластикові вікна, білизна, розвішана на мотузках. Видно, що тут обжито.

«Люди живуть лише в першому під’їзді, бо є електрика й вода. Далі по будинку нікого. Бо ж як узимку виживати, коли холодно? Люди потихеньку повертаються, а що робити? Кому ми потрібні?», — Олександр запрошує нас усередину помешкання.

«Мені пощастило, снаряди до квартири не залітали. Зараз ось ремонт невеличкий робимо, шпалери переклеюємо. Звісно, страшно, що знову стрілятимуть, але що вдієш? «ДНР» була — по нас стріляли українські війська. Зайшли українці — по нас почали стріляти бойовики «ДНР». А як хочеться, аби ця війна завершилася швидше! Повірте, її тут ніхто не хотів», — додає Олександр.

Порівняно з минулим роком людей у місті побільшало. Значно. Якщо 2015-го Авдіївка була напівмертвою, то нині тут постійний рух: вулицями їздить громадський транспорт, на центральній площі заварюють каву, працюють магазини. На місцевому ж ринку не проштовхнутися. Добираються хто пішки, хто велосипедом, хто автівкою.

Читайте також: Аеророзвідка. Волонтерський рід військ

«Ви спочатку ковбаси купили б, а потім уже розмовлятимемо... Ось журналісти пишуть, що ми тут до обстрілів звикли. Брешуть! Усі брешуть! Хіба можна до них звикнути?! Он у ніч на вівторок знову стріляли. Десь у місті снаряди впали!» — на підвищених тонах починає розмову Ірина, продавець на ринку. Навколо нас поступово збирається невеличкий натовп.

«Це ви! Навіщо ви по нам стріляєте?! Навіщо ви вбиваєте наших дітей?! Вам не соромно?! У мене син поїхав зранку дороги ремонтувати, які ви, падлюки, порозбивали! Навіщо ви стріляєте?!» — репетує пенсіонерка на військового, що опинився поруч.

Якщо 2015-го Авдіївка була напівмертвою, то нині тут постійний рух: вулицями їздить громадський транспорт, на центральній площі заварюють каву, працюють магазини

«Особисто я нікого не вбивав. І звідки ви знаєте, що по місту стріляють українці?» — відказує він. «І як горохом об стіну, — додає майже пошепки. — Пояснюєш їм, що сєпари по них стріляють загалом. Усе одно не вірять!»

З-за плеча вигулькує вусатий чолов’яга в білій кепці з пакетом у руках. Представляється Сергієм, запевняє, що служив в Афганістані мінометником.

«Точно тобі кажу: сьогодні десь 120-міліметрові снаряди з того боку до нас прилетіли. Подруга двірником працює, так осколки в місті знайшла. Що з ними зробила? На жаль, викинула… А треба було віднести військовим, вони б точно сказали, що це було. Я ж тільки так, приблизно кажу. Знаєш, що найстрашніше? Діти. Нещодавно хлопчина їхав на велосипеді, прилетів снаряд, осколок пробив ногу. І це не одна така історія», — переконує він.

«А мене от задовбала брехня, — почувши розмову, до нас підходить ще один Сергій, продавець. — Я росіянин у п’ятому коліні, у мене родичі там живуть, але спілкуватися з ними нереально. Кличуть до себе, мовляв, у вас же тут хунта, фашисти, стріляють щодня, місто в руїнах. Я сестрі відповідаю: ти ж минулого року приїжджала, усе бачила на власні очі. То кому більше віриш: братові, який тут живе, чи телевізору?»

Народу більшає. До розмови долучається Людмила. «Ми жили в Опитному. А потім воно перетворилося на зону бойових дій. Перебралися до Авдіївки, винаймаємо тут квартиру. Час від часу ходимо подивитися на своє житло. Точніше, на те, що не встигли порозтягати. Мародерів багато. Коли українські військові зайшли, квартири були зачинені. Повернулися — двері навстіж, речі винесені. Ще й снаряд у будівлю влучив», — жінка показує фотографії свого помешкання.

«А взагалі ви до нас уночі приходьте. Послухаєте канонади. Ми вас і «дорогою життя» в Опитне проведемо. Усі нею ходять: і місцеві, і мародери. Будинки побачите», — із сарказмом говорить Людмила.

Уже пополудні. Видираємося на дах будинку на околиці міста. Удалині видно Бутівку, Донецьк і залишки аеропорту. Віддалік кілька разів лунають вибухи.

Читайте також: Офіційно полонені, насправді загиблі

«Промзона наразі наша. Раніше по цьому будинку часто били, тому що лінія зіткнення була ближче. Нам удалося її посунути трохи далі, тож снаряди сюди стали залітати рідше. Бої тривають переважно поблизу Ясинуватської розв’язки. Десь увечері починається — і до ранку», — розповідає один із військових. Імені просить не називати.

«ОБСЄ на будинок навіть камери повісила, аби фіксувати обстріли з Донецька. Але чи фіксує, ніхто не знає. Кажуть, саме зараз вони поїхали на Промку. Можете скористатися моментом і теж туди потрапити. Бо якщо вони там — сєпари не стрілятимуть», — додає він.

Поїздка до промислової зони Авдіївки, певно, є однією з найскладніших. Водій витискає газ і на швидкості входить у поворот, миттю перетинаючи відрізок шляху, який, як попередили на блокпосту, прострілюється снайперами з «ДНР». Залітаємо на подвір’я чи то тракторної станції, чи то станції спецтехніки. Навкруги розбиті й посічені уламками вантажівки: фури, водовози, ЗІЛи з ковшами й без. Поміж них швидко снують військові. Посеред двору з асфальту стирчить міна — нічний «дарунок» від бойовиків. Нас зустрічає сапер із позивним Старий.

Читайте також: Донбас: напрямки можливих ударів ворога

«Удень жарко, асфальт розпечений. Тому міна ввійшла в нього, так і не вибухнувши. Ми поруч пеньок поставили, аби часом ніхто не наступив. Гадаємо тепер, що ж робити з нею, — пояснює солдат. — А стріляють щодня. Із вечора й до ранку. Хоча в останні кілька днів не так інтенсивно. ОБСЄ? Та до нас наче не заїжджали. Може, вони кудись далі поїхали, на позиції, не знаю», — говорить Старий.

Вибираємося до старої Авдіївки. Десь серед одноповерхових будинків видно побиті снарядами паркани. За кілька хвилин виходимо в поле. Місцевий люд лагідно іменує його «місячним кратером». Назва прижилася через величезну кількість воронок від мін, які переорали кілька гектарів землі.

«Тут регулярно щось падає. Нам ось у город міна залетіла, дах побило. Треба ремонт робити, перекривати будинок. Грошей, звісно, немає. Склали акт про збитки, оцінили вартість. А далі справа загальмувала. Он, хіба що лежать матеріали. Але фінансів на ремонт поки нема, — виходимо в поле. — Дивіться, снаряди лягали поряд, — показує на вирви в землі, що одна від одної за метр-два. Таких нараховуємо приблизно зо п’ять. — Чоловік частину вже сіном засипав, щоб корова ніг собі не переламала. Дроти он пообривало електричні, у сусідок на городі теж дірки від снарядів у землі були, але вони їх уже закопали. Ще он у сусідів будинок розбили, дах знесло. На вулиці поруч авто стояло… здається, військове. Згоріло», — зітхає жінка.

Читайте також: «Вижити на своїй землі»

Повз проходить її чоловік Олексій, саме веде корову з пасовища. Удалині починають розриватися міни, працює великокаліберний кулемет. Раптом повітря починає свистіти: десь поряд пролітає кілька куль.

«Униз! Усі вниз!» — кричить військовий, який нас супроводжує. З’являються його колеги, виводять нас до авто. Вертаємося до розбитої багатоповерхівки. У відносну безпеку нового міста. Там знімаємо бронежилети й полегшено зітхаємо. На годиннику п’ята. Повз нас проходить жінка з двома маленькими дівчатами. Вдалині продовжують вибухати снаряди.

Новини RedTram

Loading...