Суспільство 2016-07-09 13:12 Яна Вікторова

Матриця

Кажуть, вода камінь точить. Те, що відбувається зараз у свідомості луганчан, дуже нагадує цей вислів. Немов краплина за краплиною, обставини, ситуація в місті й інші нюанси виробляють абсолютну байдужість до всього в мешканців «республіки».

Якщо до літа 2014 року людина могла трудитися не лише заради грошей, а й тому, що в неї були плани, перспективи, їй подобалася ця робота й вона бачила майбутнє своєї структури чи підприємства, то нині ситуація протилежна: усяк працює просто щоб працювати. Бо платять, хоч і мало... Бо немає певності, чи знайдеш інше… Бо, якщо підеш, ніким буде замінити… А ще звичка, інертність, спогади про кращі часи та все інше вкупі роблять свою справу: ходиш на роботу, але працюєш не задля того, щоб було якомога краще, а лишень щоб не вигнали, не мати догани і просто раз на місяць отримувати свою зарплату. На такому тлі дуже яскраво видно тих, хто сповнений бажання діяти, енергії та ідей. На тлі більшості енергійність — дуже яскрава риса. Тому накази виконуються не на «відмінно», а просто щоб не з’явилася тема для дорікань. Причин тут кілька. Вказівки часто надходять абсолютно протилежні. Щоб ретельно виконувати їх усі, бракує резерву, можливостей і ще багато чого. Вельми яскраво це видно на прикладі травневої телефонограми, коли з кожного відділу вимагали до 50 осіб із прізвищами та номерами телефонів, які ходитимуть мало не щодня на мітинги, тоді як там не більш ніж по 10 співробітників. І щоб не витрачати сили та нерви на зайві суперечки, списки таки давали. Сподівалися, що десь знайдеться більше відповідальних осіб для виконання наказів.

Читайте також: З «армії» на волю

Звичайно, якщо людина працює не для грошей або не тільки заради них, її помічають, висувають, дають дорогу. Тому «міністри» в нас дуже молоді й переважно дуже енергійні. Або такі, що все життя виконували чиїсь накази. Люди до нових посад у «міністерствах» ставляться здебільшого скептично. Прізвища всіх їхніх очільників звичайний житель «ЛНР» навряд чи перелічить, бо змінюються вони дуже швидко й саме ці посади у вищих ланках влади заздрощів не викликають. Тобто життя в «республіці» дуже схоже на паралельні виміри, в одному з яких активно працюють «міністерства», щось показують у новинах, а в другому перебувають звичайні люди, які навіть не знають тих, хто забезпечує їх робочими місцями й контролює або «покращує» їхнє життя.

Здається, ми краще знаємо керівну верхівку Англії, Німеччини чи Франції, бо там є певна стабільність, але прізвище нашого «прем’єра» навряд чи назвемо. Я була в гостях, коли випадково усі побачили засідання місцевої «ради міністрів» по телевізору. Компанія моїх знайомих була далека від «влади», тож усі почали вгадувати, хто ким є. Найбільше суперечок викликала жінка на чільному місці за столом – «прем’єр». Сказати, як її звуть, ніхто із присутніх не зміг. Так, здогадалися, що сидить вона там не просто. До речі, щоразу, коли в новинах не видно «нашого голови» Плотницького, обов’язково починаються розмови про те, що він «сидить», «утік із грошима», «у розшуку» або «викликаний до Кремля на серйозну розмову про хабарі». Хіба це не свідчить про ставлення людей до місцевих керманичів? Здається, вже нікого не здивує, якщо когось із «міністрів» звинуватять у хабарах або ще чомусь. Це про ставлення звичайних мешканців «республіки» до всього, що діється. Байдужість, зневіра, іронія, неприйняття… Мабуть, є і протилежні погляди, але серед моїх колег та друзів я їх не чую. Можуть спитати про когось: «Іще не вигнали? А Ципкалова турнули за хабарі». До речі, куди йдуть потім наші «екси», ми ніколи не довідуємось. Історії про долю, що спіткала колишнього й першого «міністра освіти» Лесю Лаптєву, можна видати окремим томом казок: народила дитину від Плотницького, сидить у в’язниці, переховується в Росії, втекла із заробітною платою за півроку всіх учителів «республіки»…

Читайте також: Як я служила в «ополченні»

Саме таке ставлення в більшості звичайних людей до референдуму: «Вирішать без мене, моя думка нікому не потрібна». Вони втратили довіру до всього навколо. Ми були наприкінці жовтня 2014 року на виборах «голови»: стояли по 4–6 год у чергах без туалетів та місць, щоб просто чекати сидячи. Це бачив увесь світ: люди охоче голосують, вірять, сподіваються на краще! Насправді відкрили дуже мало виборчих дільниць, що призвело до черг, а головне — пообіцяли «соціальні картки», без яких, казали, не буде пенсій та зарплат. Тож люди йшли і стовбичили там по півдня на вулиці під першим снігом. Мабуть, самооцінка тих, кого ми тоді обирали, дуже піднялася, коли вони подивилися на все те безглуздя зі старими, немічними, сліпими, кого вели під руки, як в останню дорогу, на вибори, бо людина боялася, що їй не дадуть потім пенсії і нічого буде їсти. А ще голосувати можна було за себе та всіх родичів одразу — ніхто не заперечував, лише принесіть паспорт. Яка після цього довіра до «керівництва», організації та проведення виборів? Такі-от дивні часи, коли влада Англії нам ближча й викликає більше довіри, ніж місцева, а вибори заздалегідь обіцяють фарс і цілковитий хаос. Хоча можна просто ввімкнути телевізор, місцевий канал, і побачити протилежний вимір нашої матриці, у якому повний порядок, плани та світле майбутнє, до якого ми
рухаємося дуже швидко.

Новини RedTram

Loading...