Історія 2016-07-16 12:35 Трегуб Ганна

Джордж Лібер: «Для користі українській справі треба вважати себе кимось на кшталт єзуїтів, іти у світ і досліджувати його»

В інтерв’ю Тижню американський історик Джордж Лібер розповів про глобальні вій­ни першої половини ХХ століття як найбільші акселератори утвердження масової української ідентичності, необхідність повернення української історії до європейського і світового наративів та участі Української держави в її промоції у світі.

Інституціоналізація української національної ідентичності, відповідно до запропонованої вами концепції, відбувається в першій половині ХХ століття внаслідок двох світових війн і масштабних соціальних експериментів. Яким чином українськомовне населення східноєвропейських теренів перетворюється на багато­мільйонний народ, що усвідомлює себе українцями?

— У зазначений період між згаданими датами українськомовні терени в Центрально-Східній Європі втратили 15 млн осіб, а також зазнали масштабних евакуацій та переселення. Усе це було наслідком двох світових війн, революцій, кампаній геноциду, чисток, які накрили Європу в першій половині ХХ століття і спричинилися до поширення нових ідей, створили нові економіко-політичні системи, а також сконструювали нові типи ідентичностей. Від часів Першої світової, революції в Петрограді та Києві поширюється українська ідея, і відбувається це не лише в Західній Україні, а й у Центральній. На мою думку, означений період і ті масштабні війни були найбільшими акселераторами української ідентичності. Люди, яких спіткала криза, мали зробити вибір, у який бік їм іти. Інерції, як у минулому, бути вже не могло. Доти такий вибір не поставав, як і не було такого хаосу, спричиненого війнами.

У своєму дослідженні я говорю про масову українізацію населення. Українська інтелігенція Заходу й Центру України розвивала національну ідею, але її сил було. Населення, зокрема українськомовне, на той час було переважно неосвіченим, навіть неписьменним. А про ідентичність починають думати тоді, коли вміють читати. У певний момент перед українськомовними постав вибір: польська чи російська. Українізація — це справа не лише інтелігенції, а й інших більш-менш освічених і заможних суспільних верств. Національна ідентичність не постала з нічого на момент Першої світової, але радикально поширилася під час цього воєнного конфлікту. Такі реалії поклали край попередньому статус-кво.

Читайте також: Український прапор над Житомиром

Як я вже зазначав, дві світові війни розкололи суспільство, створили масову українську ідентичність і тих, хто був проти неї. У певний момент останні виграли. У період між світовими війнами відбувалися процеси націоналізації Польщі та Румунії. Тодішні уряди цих країн дискримінували українців, що також підштовхнуло українську ідентичність. У цей-таки час у Центральній Україні триває Голодомор, а пізніше починається Друга світова війна. Історія склалася так, що Сталін з’єднав докупи всі українські території, і той об’єднавчий територіальний процес закінчився 1954 року, коли Крим став частиною України. У розумінні британського історика Девіда Рейнольдса, якого я цитую у своїй роботі, існує певна модель, у центр якої покладено паралельні процеси фрагментації та консолідації. Такою є діалектика створення держави. Внаслідок глобальних війн, масових соціальних пертурбацій у 1954-му з’являється та Україна, яка існує в сталих кордонах до 2014-го. Всі у світі, і в самій Україні зокрема, також ідентифікують такі межі незалежної держави. Анексія Росією Криму в 2014-му цілковито суперечила порядку, що склався по Другій світовій війні. Те, що сталося, — кримінальна справа, порушення чинного міжнародного права. Коли держава стає членом ООН, це означає, що вона визнає усталені кордони.  

Побудова чіткої національної ідентичності українців у першій половині ХХ століття — це унікальний випадок чи частина глобальнішого процесу, який охоплює й інших європейців?

— Ще однією нацією, яка опинилася в схожих до українських обставинах, виявилися ірландці і каталонці. Не забуваймо також про інші народи Центральної Європи, зокрема про чехів і словаків, а також поляків, які на момент Першої світової не мали своєї незалежної держави. Польща знову здобуває незалежність у 1918-му. Перша світова розбудила національні настрої та ідентичності в Центральній і Східній Європі, зокрема українську ідентичність. Український випадок із цього погляду не є чимось унікальним. У поданому мною огляді історії України я показую, що це радикальний процес, не ізольований від інших, а пов’язаний із ними.  

Читайте також: Херсонці й Америка

Період нестабільності, покликаний до життя воєнними конфліктами та революціями, запускає трансформаційні процеси. Якими вони можуть бути нині, якщо взяти до уваги, що в Україні точиться війна? Чи так уже й легко роз’єднати українців?

— Усі ці питання стосуються ще одного: скільки людей в Україні бачать її в межах кордонів, які вона мала до 2014 року. На мою думку, більшість українців незалежно від того, українськомовні вони, російськомовні чи двомовні, бачать Україну з Кримом і тимчасово окупованими територіями Донбасу, як це було раніше. Попри те що вони не консолідовані за низкою параметрів, все ж таки розуміють, що їм ліпше живеться в Україні, а не в Росії, бо мають за фактом ті особисті права та можливості, яких позбавлені росіяни. Непорушність кордонів — то не суто європейська чи близькосхідна проблема, а радше світова. Якщо якась із країн вчинить, як схоче, то решта також вдасться до такої практики.  

Українці досі не усвідомлюють власного місця в історії Європи й не використовують його на свою користь. Як їм можна повернутися до загальноєвропейського історичного наративу? Яка наша роль у цій широкомасштабній драмі?

— Такий ізоляціонізм або його відсутність відіграє свою роль. У діаспорі українців вважають дуже відокремленими від решти європейців. Історія пов’язує всіх і все в собі. Наведу такий приклад. Австро-Угорщина та Німеччина залежали від імпорту збіжжя. Угорщина, у якій продукувалася переважна частина зернових Австро-Угорської імперії, не надто хотіла ділитися ними з метрополією та рештою країни. Коли почалася Перша світова війна, британський флот створив блокаду на морських торговельних шляхах, якими німці й австрійці завозили зерно з інших країн. Така ситуація призвела до того, що для Німеччини та згаданих вище двох країн зернова база України була критично важливою. Таким чином, усе в історії пов’язане. Зокрема, це підтверджують події Першої світової, яка вносить Україну в широкий контекст того, що відбувалося на теренах від Атлантики до Чорного моря і навіть поза ними. Це ширші події, які аж ніяк не зводяться до того, що, мовляв, «була війна, і українська Центральна Рада тоді повстала».

Читайте також: 1918 рік: міська дума Єлисавета та синьо-жовтий прапор

Говорити про історію України у ХХ столітті поза контекстом глобальних подій не можна.

Вивчення історії України та української тематики губиться серед широкої когорти закордонних дослідників під впливом російського наративу про долю східноєвропейських теренів у ХХ столітті. Яким чином можна змінити такий стан речей?

— Потрібно більше істориків, політологів і журналістів, які цікавитимуться Україною поза її ме­жами. Нині їх дуже мало. Крім того, самі українці мають їхати викладати в інші країни і таким чином презентувати себе світові. Створений свого часу в Гарварді Український дослідницький інститут надзвичайно багато зробив для української справи за кордоном. Але проблема в тому, що поза Гарвардом про Україну знають мало або й не хочуть знати. А на телебаченні, зокрема на CNN, я практично не бачу представників української сторони. Натомість запрошують американських і російських політологів, які дискутують на українську тематику. Невже так мало тих, хто може доносити українську позицію світові англійською мовою? Проблема, здається, ще й у тому, що інформаційні служби, як-от уже згадана CNN, мають бази своїх старих контактів, і не відомо, чи вони поновлюються. На жаль, там ще не збагнули, що в українському питанні вже новий дискурс.

Ще одне питання — чи багато представників сучасної молоді захоче посісти не такі вже й оплачувані позиції професорів історії, політології, журналістики, щоб представляти українську візію у світі? І воно радше не до української діаспори за кордоном, а до Української держави. Багато що залежить від особистих контактів між українцями та іншими європейцями. Не всі вони будуть корисними або спрацюють одразу, але сукупно це може сприяти промоцї України у світі, появі симпатії до неї. Сидіти в країні й думати, що все це впаде на голову, не варто. Для користі національній справі треба вважати себе кимось на кшталт єзуїтів, іти у світ і досліджувати його. Сказати це легше, ніж зробити, але таким є реальний стан справ.

----------------------------------------------

Джордж Лібер — науковець, історик, професор із Департаменту історії університетів Алабами та Бірмінгема, у минулому спостерігач ОБСЄ на президентських (2010) та парламентських (2012) виборах в Україні. Автор книжки «Total Wars and the Making of Modern Ukraine, 1914–1954» («Світові війни і творення модерної України, 1914–1954») (Торонто, 2016).

Новини RedTram

Loading...