Світ 2016-07-11 11:48 Юлія Олійник

Комплекси як капітал

«В некоторой стране жил-был либерал, и притом такой откровенный, что никто слова не молвит, а он уж во все горло гаркает: «Ах, господа, господа! Что вы делаете! Ведь вы сами себя погубите!» И никто на него за это не сердился, а, напротив, все говорили: «Пускай предупреждает — нам же лучше!» Це 1885 рік, Міхаіл Салтиков-Щєдрін, казка «Ліберал», цитата мовою оригіналу.

Автор непогано знав предмет, бо й сам трохи постраждав за «літературне вільнодумство», потрапивши на заслання — страшно сказати! — аж у В’ятку. Щоправда, це не завадило йому згодом дослужитись аж до посади віце-губернатора в Рязанській, а потім і Тверській губерніях.

Бути лібералом у Росії завжди було доволі зручно. По-перше, російський лібералізм означає ефектну демонстрацію невдоволення режимом, але, далебі, не його поборювання, тому це заняття цілком безпечне. По-друге, ну який же російський ліберал не любить розкішного життя? Адже свободу треба любити з комфортом і смаком. По-третє, в Росії статус ліберала не передбачає визнання рівності з неросіянами: бо що ж тоді робити лібералові із «загадковою російською душею»? По-четверте, ліберал переконаний, що внаслідок свого лібералізму він має підстави дивитися на решту співвітчизників з висоти «європейськості»: мовляв, ми, ліберали, і є справжня цивілізована, культурна і європейська, тобто «другая Россия»...

Звідси і єдина неприємність у житті російських лібералів: не любить їх «простой русский народ». Тому й влада раз по раз виставляє в ролі цапа-відбувайла, тому й світочі тамтешньої інтелігенції, переймаючись здоров’ям «російської душі», геть не жалували лібералів. Фьодор Достоєвскій, «Идиот» (теж вартий цитування в оригіналі): «Либерал дошел до того, что отрицает саму Россию, то есть ненавидит и бьет свою мать. Каждый несчастный и неудачный русский факт возбуждает в нем смех и чуть не восторг. Он ненавидит народные обычаи, русскую историю, все. Если есть для него оправдание, так разве в том, что он не понимает, что делает, и свою ненависть к России принимает за самый плодотворный либерализм».

Читайте також: Не сподіватися на «їхній» Майдан

У часи комуністичного режиму поняття «лібералізм» перейшло в літературно-історичну сферу. Ну хіба ще «реформатором-лібералом» називали інколи в публіцистичному запалі Хрущова або Косиґіна. Інша річ — Росія після розпаду СРСР. На які цінності могли спиратися російські діячі-інтелектуали єльцинської епохи? Ліберали так і залишилися там просто «служивими людьми». Хтось, як Євґєній Кісєльов, будував «потьомкінскіє дєрєвні» свободи слова на НТВ. Хтось, як Ґріґорій Явлінскій, намагався лікувати російську псевдокапіталістичну економіку навіюваннями про вільний ринок. А Анатолій Чубайс, батько російського олігархату, навіть запустив у обіг такий оксюморон, як «ліберальна імперія». Після «розгулу демократії» 1990-х усе закономірно скінчилося закручуванням гайок і поновленням самодержавства. Звісно, за підтримки «простого русского народа». Слово «ліберал» знову стало лайливим.

І сьогодні оплот російського вільнодумства, радіо «Эхо Москвы», належить Газпрому, а його головний редактор Алєксєй Вєнєдіктов цілком непогано вміє поєднувати імідж ліберала і дружбу з владою. Алєксєй Навальний у запалі опозиційності став звичайним російським націоналістом. Менш відважні «опози­ціонери» путінського режиму перебралися за кордон: шаховий чемпіон Ґаррі Каспаров і колишній олігарх Ходорковскій, наприклад, благополучно борються з ним зі США і «страшно далеки от народа». А більш «відважні» вирішили рятувати Росію з України.

Читайте також: Заношена овеча шкура

У нас усіх не згодних із Путіним чомусь вважають опозиціонерами й лібералами, їх радо вітають як борців з автократичним режимом. Крім того, в Україні люди невеликих знань, але великих амбіцій і піар-можливостей, вочевидь, вирішили: а чому б, власне, не заробити разом із російськими лібералами? Як не матеріальний капітал, то принаймні медіа-впі­знаваність гарантована. Можна, наприклад, видавати претензійний російськомовний журнал (звісно, «по-багатому» і з упізнаваними «ліберальними» фізіономіями), назвавши його «лучшим украинским еженедельником». Можна організовувати окремі «русские редакции», мовляв, треба нести світло правди до спраглих свободи братів із «русского міра». Можна організувати міжнародні круглі столи, куди запросити європейських і американських експертів, щоб разом у комфортній атмосфері попріти в дистанційній боротьбі з Путіним. Можна навіть написати книжку в співавторстві з московським журналістом про чергову українську республіку: кожному малоросу хочеться відчути свою велич поруч із чим-небудь російським, як не самодержавством, то лібералізмом. Навіть більше: можна спробувати побудувати в Україні «другую Россию». Задавнені комплекси інколи капіталізуються...

Звісно, думка про те, що Путін піде, а з Росією не варто сваритися, бо ми ж народи-брати, є наївною. Але хто повірить, що люди бізнесу в українській владі наївні? Порятувати Росію, може, й не порятують, а заробити — зароблять...

Новини RedTram

Loading...