Світ 2016-07-07 11:30 Віталій Рибак
  ▪  

Нові-старі друзі Ердогана

Чому та де турецький президент шукає собі нових союзників

«В житті кожного турка тисячу разів на день зіштовхуються традиції та сучасність. Шляпа та чаршаф. Мечеть та дискотека. Євросоюз на неприйняття Євросоюзу», — пише відомий польський журналіст та тюркознавець Вітольд Шабловський у своїй збірці репортажів про життя і культуру Туреччини під назвою «Вбивця із міста абрикосів». Для Реджепа Таїпа Ердогана та Туреччини загалом 2016-ий був контрастним, як ніколи.

Єдиним світлим моментом було підписання вигідної угоду про обмін біженцями із ЄС — в обмін на прийом шукачів притулку, що потай перетнули Егейське море, Туреччина мала би отримати безвізовий режим та нарешті наблизитись до переговорів щодо членства у Євросоюзі, чого прагне вже три десятиліття. Однак стосунки із Європою посипались на очах.

Спершу німецький бундестаг на початку червня оновив свою резолюцію стосовно геноциду вірмен 1915-го. Під час першої спроби у 2005-му німці свідомо уникали терміну «геноцид», замінивши його на «масові вбивства». Це зрозуміло, адже Берлін хотів зберегти партнерство зі Стамбулом, яке, до речі, було дуже потужним в часи геноциду, який, фактично, чинився німецькою зброєю.

Однак пріоритети змінюються. 2 червня німецький парламент створив усі підстави для дипломатичного скандалу. Обурений Ердоган вигукував, що Меркель обіцяла зробити все можливе, аби перешкодити ухваленню резолюції, і одразу відкликав посла з Берліну. Турецький президент погрожував значним погіршенням стосунків між двома країнами, зауважуючи, проте, що це не означатиме розрив партнерства із ЄС.

Читайте також: Вимушене партнерство. Турецький експерт про вибачення Ердогана

Але цей розрив стається з інших причин. Вже за кілька тижнів, 16 червня, Європейська Комісія знімає питання про безвізовий режим із Туреччиною з порядку денного і переносить його розгляд на невизначений термін. Офіційна причина — турецькі антитерористичні закони, які є відвертим наступом на свободу слова та демократичні свободи. Вони багато в чому схожі на російські закони про «екстремістські висловлювання»: підтримку тероризму легко приписати журналісту чи науковцю, який не погоджується із політикою турецької влади. Євросоюз чітко розумів, що Ердоган продовжує захоплювати дедалі більше влади в країні, незважаючи на поглиблення співпраці з Європою. Немає свободи — немає і безвізового режиму.

Розлючений Ердоган спершу погрожує розірвати угоду про прийом біженців, однак бачить, що ЄС не реагує на погрози. Тому він не знаходить кращої відповіді, аніж перепросити у людини, із якою стосунки останнім часом теж складались вкрай погано — у Владіміра Путіна. Це рішення було сумішшю емоційності (образа на Захід була явною) та прагматичності (міжнародний вплив Туреччини дедалі слабшає).

Коли турецькі ППО збили російський Су-24 у листопаді минулого року, Ердоган ще був впевнений у своїй силі. Саме тому він вирішив піти на конфлікт із Росією, яка до того ж підтримувала ненависного турецькому президентові Башара Ассада у Сирії. Ердоган тоді гучно заявляв, що не вибачатиметься за відповідь на порушення повітряного простору Туреччини. А вже згодом він звинувачував надати світові докази участі Росії у торгівлі нафтою з ІДІЛ.

Однак вже за півроку він був змушений забути про власну гордість та надіслати Путіну співчуття з приводу інциденту із Су-24. Турецький президент передумав не випадково, і розбрат із ЄС — лише один із вимірів проблеми. Є два глобальні аспекти: зовнішній та внутрішній.

Зовнішній полягає у важкій геополітичній ситуації на Близькому сході. «Важко вижити на території, оточеній ворогами. У кожного із наших сусідів є якісь проблеми», — розповідає у коментарі Тиждень.ua Асли Айдинташбаш, експертка Європейської ради з міжнародних відносин. Вона зауважує, що сирійська кампанія Туреччини зазнала смертельного удару після сварки із Росією. «Росія також агресивно наступала на опозиційні та джихадистські групи у Латакії, яких Туреччина підтримувала. Лінії постачання було відрізано, тому Стамбул фактично втрачав увесь свій вплив у Сирії. Для турецької влади це стало екзистенційною проблемою, адже таким чином курди отримували простір для дій», — наголошує пані Айдинташбаш. До того ж, турецькі літаки втратили можливість літати над північною частиною Сирії. Таким чином, втративши підтримку США та Євросоюзу, Ердоган мусив йти на примирення хоч із кимось, аби зберегти позиції Туреччини у регіоні та встановити хоча б примарну видимість контролю над ситуацією.

Читайте також: Непростий союз. Як у Туреччині сприймають членство країни в НАТО

Інша справа, що знайти спільну мову із Путіним йому було не так важко. Акин Юнвер, професор міжнародних відносин Університету «Кадір Хас» у Стамбулі, вважає, що стиль лідерства і тактика здійснення політики є у Ердогана та Путіна майже ідентичними. «Вони обоє покладаються на централізовану систему прийняття рішень, у якій є кілька гнучикх формуляторів політики. Вони можуть брати участь у створенні політичних стратегій доти, доки не проваляться. Термін «система», який характеризує російський процес прийняття рішень, повною мірою застосовний і до Туреччини», — розповів Тиждень.ua пан Юнвер.

Шістдесятидвохрічний Ердоган при владі уже тринадцять років — одинадцять із них на посту прем’єра та два у президентському кріслі. Він настільки ж популярний в Туреччині, як і Путін в Росії. Він став обличчям реваншу релігійних фундаменталістів — неоісламістської революції хоча завжди був гнучким у питаннях ісламу, на відміну від своїх прихильників. Він підняв турецьку економіку до нових висот: ВВП країни становило $303 млрд у 2003-му, а у наразі — вже  $751 мільярд. Однак він поки не має тієї повноти одноосібної влади, яка є у його північного друга-ворога.

Після впевненої перемоги на президентських виборах 2014-го Ердоган, як годиться будь-якому пристойному диктаторові, взявся перекроювати конституцію під себе, поступово перетворюючи політичний устрій Туреччини із парламентського на президентський. Для цього він тримав при собі маріонеткового прем’єра Мехмета Давутоглу, який — увага! — був одним із радників у питаннях зовнішньої політики. У травні цього року Давутоглу було усунуто із посади: наробив помилок — до побачення. Інша причина полягала у тому, що Давутоглу перестав задовольнятись роллю маріонетки, збирав своє коло прихильників всередині правлячої Партії справедливості та розвитку (політсили Ердогана), а у стосунках із західними партнерами був поміркованим та конформістським. Той факт, що саме Давутоглу на Заході вбачали за виваженого політика, із яким можна домовлятись, лише підкреслює розрив. А системі тепер необхідно навести лад у зовнішній політиці, аби спокійно зосередитись на подальшій перебудові держави на догоду диктаторові. Саме тому Ердоган і пішов на мир із профі у цій справі.

Однак в сирійському напрямку, схоже, не варто очікувати разючих змін. Асли Айдинташбаш та Акин Юнвер погоджуються в тому, що Ердоган не полюбить Ассада зненацька та навряд чи активно підтримуватиме російську військову операцію в Сирії, а натомість відновить свою кампанію проти курдів. Обоє експертів прогнозують суто нормалізацію економічних відносин: адже відсутність російських туристів, що дуже полюблять турецькі all inclusive, справила помітний вплив на економіку Туреччини, що потроху впадає у рецесію. Останні дні показують, що російські туристи дуже зраділи нормалізації: у сервісі «Яндекс. Подорожі» Туреччина одразу вийшла в лідери запитів — і навіть теракти не лякають росіян. Цікаво, що Путін мотивував заборону росіянам відвідувати Туреччину саме безпековими міркуваннями, однак вона була зрештою знята саме в день теракту у стамбульському аеропорту Ататюрк.

Читайте також: Російські туроператори відновили продаж путівок до Туреччини

Варто також зауважити, що ринків збуту для турецьких товарів після погіршення стосунків із ЄС, занепокоєного «брексітом», може стати дедалі менше — а от Росія може знову стати хорошим торгівельним партнером. Наприклад, турецькі будівельні компанії мали безліч замовлень у Росії: санкції означали втрати у $4,5 мільярди доларів лише у цій галузі. А сільське господарство мало би зазнавати $764 мільйони збитків щорічно. Цікаво, однак, що російські санкції не поширювались на найбільш важливий аспект торгівлі — газовий. Туреччина закупляє 57% газу саме у Росії та є другим за величиною ринком збуту російського газу — не дивно, що його постачання не припинялось навіть тоді, коли дві країни знаходились  на найнижчій точці свого партнерства.

Росія — не єдиний партнер, із яким Ердоган минулого тижня налагодив втрачені контакти. 27 червня Туреччина також оголосила про нормалізацію дипломатичних стосунків з Ізраїлем, які були розірвані у 2010-му внаслідок штурму ізраїльтянами турецької «Флотилії свободи», що намагалась прорвати кільце морської блокади навколо сектору Газа. Безуспішні переговори щодо нормалізації тривали вже кілька років, адже Ердоган все не хотів приставати на вимоги їзраїльтян. Ще в 2014-му він називав діяльність Ізраїлю у секторі Газа «державним тероризмом» та впевнено заявляв, що нормалізація неможлива. Однак події 2016-го все ж змусили його піти на компроміс.

У Ердогана було три ключових вимоги: офіційне вибачення за вбивство десяти турецьких військових під час штурму судна Mavi Marmara, виплата компенсацій сім'ям загиблих та повноцінне зняття морської блокади.

Ізраїльтяни ж не хотіли знімати блокаду та надавати туркам прямий доступ до сектору Газа. Вони також вимагали від Туреччини застосувати свій вплив над палестинським ісламістським рухом ХАМАС, що діє в регіоні.

Компромісу вдалось досягнути. Блокада поки залишатиметься — тут Ердоган був змушений поступитись. Туреччина доставлятиме гуманітарну допомогу через порти Ізраїлю — 4 липня до порту міста Ашдод прибув перший турецький корабель, що містив 11 тисяч тон вантажу гуманітарної допомоги. Натомість Ізраїль зобов'язався виплатити $20 мільйонів компенсації сім'ям загиблих турецьких військових та висловив офіціні вибачення за інцидент 2010-го.

Є також економічні причини цього примирення. Хоч розрив дипломатичних стосунків не завдав багато шкоди торгівлі між двома країнами (обсяги торгівлі навіть зросли на 26% у 2011-му), він все ж стояв на заваді поглибленню співпраці. Як повідомляє «Аль-Джазіра», прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу під час зустрічі із Державним секретарем США Джоном Керрі у Римі заявив, що угода «матиме значний вплив на ізраїльську економіку». Угода відкриє шлях мільйонним газовим угодам щодо розробки нових родовищ у східному Середземномор’ї. Це був би стратегічний виграш для Туреччини, яка є дуже залежною від російського газу. А Ердоган, безперечно, розуміє, що із Путіним дружити потрібно дуже обережно, і тому всіляко намгатиметься зменшити рівень газової залежності. Цілком можливо що заради розробки газу на своїх південних кордонах Туреччина навіть погодиться на об’єднання Кіпру — цього року там може відбутись відповідний референдум, який би і надалі стабілізував регіон. А стабілізація — це саме те, чого зараз відчайдушно шукає Ердоган.