Світ 2016-07-29 11:52 Корбут Анна
  ▪  

Грузія: затишшя після бурі

Що відбувається на внутрішньополітичній арені Грузії

8 жовтня в Грузії відбудуться парламентські вибори. На попередніх 2012 року партію від влади Міхеїла Саакашвілі з перевагою понад 10% посунула створена напередодні «Грузинська мрія» (ГМ) мільярдера Бідзіни Іванішвілі. Останнім часом її підтримка стрімко падає, хоча повертати політику попередників грузинські виборці теж не поспішають. Опитування Міжнародного республіканського інституту, проведене у квітні 2016-го, засвідчило, що на той час 20% респондентів проголосувало б за «Грузинську мрію», а 19% — за партію попереднього уряду «Єдиний національний рух» (ЄНР). У 2014 році, за різними оцінками, коаліційний уряд ГМ підтримувало близько 50% виборців, а за ЄНР свої голоси віддало б приблизно 22%.

Який баланс сил у грузинському політикумі сьогодні? Чим відрізняються політик Саакашвілі від політика Іванішвілі? Як за роки їхнього правління та їхніх політсил змінилися держава й суспільство? Про це Тижню розповів президент Кавказького інституту миру, демократії та розвитку Гіа Нодіа.

Про феномен Саакашвілі та феномен Іванішвілі. Феномен Саакашвілі — це радикальні трансформації. Він трансформаційний, революційний політик. Міхеїл прийшов на хвилі Революції троянд, коли люди хотіли чогось нового, принципово іншого, водночас були розчаровані неефективністю попередньої влади, її неспроможністю досягти якихось результатів. Можна сказати, що Саакашвілі створив сучасну грузинську державність, країну нового типу. З цього погляду він для Грузії є історичною постаттю. Але такі трансформації, очевидно, болючі для багатьох. Крім того, у нього були свої помилки, прорахунки. Усе це вкупі врешті призвело до його поразки у 2012-му.
Бідзіна Іванішвілі прийшов на хвилі втоми від Саакашвілі й ненависті до нього. Плюс, будучи супербагатою людиною, вселив у земляків надію на манну небесну, тобто вирішення всіх соціальних проблем. Цього, звісно, не сталося. Люди не відчувають прогресу в економіці, а багато хто бачить радше регрес. Утрачене відчуття перспективи, того, ніби країна кудись рухається. Суспільство переважно розчароване владою і вважає, що вона не має конкретних досягнень, не здатна вирішувати їхні проблеми.

Читайте також: Виклики різноманітності

Утім, це невдоволення поки що не сягнуло критичної межі. Народ незадоволений, але не можна сказати, що обурений. Ідея повернення до правління Саакашвілі чи «Єдиного національного руху» теж непопулярна. Одне з можливих пояснень: за Іванішвілі стало спокійніше жити. Якщо попередник постійно розбурхував суспільство, то Івані­швілі заспокоює його. Можливе повернення Міхеїла багато хто пов’язує з потенційними потрясіннями, але нової революції люди точно не хочуть. Влада використовує той страх, і робить це з певним успіхом.

Якщо ж говорити про зовнішню політику, то всі уряди Грузії, починаючи від пізнього Шеварднадзе, декларували прихильність до європейського та євроатлантичного курсу. Але якщо для уряду Саака­швілі це було головним стрижнем, символом віри, основою ціннісної орієнтації, то нинішній уряд продовжує курс радше за інерцією. Більшість населення підтримує спрямування на Європу, тому владі треба робити відповідні речі, і вона їх робить. Але, якщо глянути на багатьох провідних діячів й активних прихильників «Грузинської мрії», їх складно назвати проєвропейськи налаштованими людьми.

Проєвропейські та проросійські настрої в політиці. У ГМ, на відміну від ЄНР, немає якоїсь об’єднувальної позитивної ідеї. Там є особи, віддані європейському вибору. Але чимало й тих, хто ностальгує за радянським минулим. Об’єднує їх, з одного боку, ненависть до ЄНР, а з другого — аура грошей Іванішвілі.

Загалом є багато людей, які просто не знайшли себе в тій Грузії, що спрямована на Європу. У ній вони приречені на другі ролі, тому потребують чогось іншого. Хоч і розуміють, що загалом у Європі життя краще, але ці норми та інститути для них чужі й незрозумілі. Однак їм складно артикулювати, у чому полягає альтернатива. Тому й говорять про національні традиції або про православ’я, проти яких нібито боровся Саакашвілі. Таких осіб немало, зокрема й серед молодого покоління. Хтось із них підтримує ГМ, хтось відверто антизахідні, проросійські партії, які з’явилися порівняно недавно. Є й ті, хто бачить Грузію як державу європейського зразка, але для них із різних причин принципово неприйнятні Саакашвілі та ЄНР. Хтось із них теж входить до ГМ, але більшість називає себе «шуашистами» грузинською, або «серединщиками»: вони можуть підтримувати треті сили на кшталт «Вільних демократів» або й узагалі не голосувати.

Чиайте також: Історія неповернення

Про баланс сил у грузинській політиці напередодні виборів. Загалом у країні спостерігається певна апатія до політичного класу. Близько половини виборців кажуть, що збираються іти на вибори, але не знають, за кого голосувати. Тобто їм ніхто не подобається. З огляду ж на такий високий відсоток тих, хто не визначився, будь-які прогнози вкрай ненадійні. Але на цьому етапі в нас немає інших даних, окрім результатів опитувань, які дають приблизно однакові цифри.
Для тих, хто з вибором таки визначився, лідерами є ГМ і ЄНР, які мають 18–22%. Перша з політсил має на 1–2% більше, але між ними приблизний паритет. Далі йдуть дві інші партії, лідери в змаганні за те, щоб стати третьою силою: нова організація «Рух — держава для народу», створена оперним співаком Паатою Бурчуладзе, і «Вільні демократи» Іраклія Аласанії. Вони дистанціюються і від ГМ, і від ЄНР та орієнтуються на «шуашистів». Загалом ці сили за проєвропейську Грузію, щонайменше декларативно, проте у випадку з Аласанією, зважаючи на політичну біографію, маємо більше підстав йому в цьому довіряти.

Далі є ще три партії, які мають шанс подолати 5% бар’єр і потрапити до парламенту, але можуть і не досягти такого результату. Це лівопопулістські лейбористи, а також дві відверто антизахідні, проросійські сили: «Альянс патріотів Грузії» Давіда Тархана-Моураві та «Демократичний рух» Ніно Бурджанадзе.

Тож, якщо оперувати наявними даними, жодна партія не зможе отримати понад 50% мандатів у парламенті. Але ГМ усе ж розраховує на більшість завдяки адміністративному ресурсу, який працює переважно в мажоритарних округах, а вони можуть дати майже половину всіх мандатів. Цілком імовірно, що так і буде. Якщо ж цього не станеться, то після виборів нас очікують складні переговори про створення коаліції. Думаю, план «Б» для Бідзіни Іванішвілі такий: якщо не вдасться купити населення, можна купити якісь із партій, що подолали бар’єр, аби створити з ними правлячу коаліцію. Хоча в ЄНР сподіваються, що ГМ не зможе виграти виборів, а це, не виключено, створить нову динаміку, коли більш легітимною стане опозиційна коаліція на чолі з ЄНР.

Про політичну еволюцію грузинського суспільства. Саакашвілі здебільшого вдалося подолати масову корупцію. Її повернення ніхто не бажає. Але боротьба з цим негативним явищем передбачає послаблення особистісних зв’язків, що ґрунтуються на обміні різними благами на шкоду закону. Коли тільки починалися реформи Саакашвілі (зараз я даю приклад змін в університетській системі), студенти виступили проти міністра освіти, оскільки той хотів викорінити «інститут двоюрідних братів». Якщо все буде згідно із законом і не треба блату, то навіщо тоді родичі? Традиційна структура суспільства, до якої в Грузії звикли, полягає в принципі «ти мені — я тобі, всі ми одне одному друзі, підтримуємо й допомагаємо». Але це відбувається за рахунок законності, державності, формальних правил. Тому реформи Саакашвілі часто сприймалися як культурне насильство над усталеними уявленнями й традиціями суспільства. Частково саме це створило враження щодо його авторитарності, хоча такі звинувачення теж мають реальні підстави.

Читайте також: Україна, Грузія та Молдова висунули вимогу негайного виведення російських військ

Про точку неповернення на шляху до сучасної держави. Певною мірою грузинське су­спільство цю точку, можливо, пройшло. Наприклад, Саакашвілі передбачав, що ми без нього повернемося до корупції, яка була за часів Шеварднадзе. І справді, можна стверджувати, що елементи непотизму повернулися. Призначення в багатьох регіо­нах чи державних установах нерідко ґрунтуються на особистісних, дружніх чи родинних зв’язках. Але масової корупції не бачимо. Хоч би якою жорсткою була риторика в ГМ щодо попередньої влади, суть реформ Саакашвілі там фактично визнають і намагаються його досягнення зберегти. Партійці знають: якщо, наприклад, поліція знову почне брати хабарі, то значно більше людей вимагатиме повернення Міхеїла. Тому поки що можна говорити про стабільність результатів реформ, проведених за правління ЄНР.

Про появу Іванішвілі в політиці. Він повернувся до Грузії на початку 2000-х, до Революції троянд. І звідтоді не повертався до Росії. Можливо, у нього були проблеми з Путіним, коли той почав тиснути на олігархів, тож подумав, що на батьківщині життя буде спокійнішим.

Іванішвілі — дуже закрита, непублічна особа. Він ніколи не показувався серед велелюдних зібрань, але провадив благодійну діяльність, та й то здебільшого у двох напрямах: підтримував інтелігенцію та церкву. Завдяки йому побудували найбільший храм у Тбілісі. Його прихід у політику був цілковитою несподіванкою. Попри велику замкнутість, в Іванішвілі виявилися досить серйозні інтелектуальні амбіції. Зараз він відчув смак до дебатів на публіці, тож постійно підкреслює, що в нього особливо розвинена «здібність до аналізу». Очевидно, на якомусь етапі, коли Саакашвілі почав утрачати популярність, але постать, здатна його урівноважити, ще не з’явилася, Іванішвілі вирішив, що зможе це зробити зі своїми мільярдами. Він мав рацію: обіцяв, що стане прем’єр-міністром, і став ним, а за рік (теж обіцяв, хоч і дещо раніше) пішов у відставку.

Але для чого йому влада? Чому він пішов, щой­но її здобувши? У чому сутність його політичного проекту? Це предмет для спекуляцій. Іванішвілі явно не подобається керувати поточною діяльністю уряду й бути відповідальним за конкретні політичні рішення. Але хоче, щоб уряд був лояльним до нього. За різними оцінками, його статки становлять близько $7 млрд, а в Грузії немає більше нікого, хто мав хоча б мільярд. То чому не транслювати економічну владу в політичну? Потрібно знайти формулу: хоч би хто був в уряді, він має бути твоїм.

Читайте також: Саакашвілі більше не зможе вести політичну діяльність у Грузії

Очевидно, у цьому випадку Іванішвілі все розрахував як бізнесмен: закупив Грузію наче політичне підприємство й хоче зберегти умовний 51% у її керівництві. Прем’єр-міністри, що були після нього, — це просто менеджери, поставлені на чолі його нової компанії. Делегуючи їм якісь повноваження, він може втрутитись у будь-що, коли вважатиме за потрібне. Це дає змогу Бідзіні жити комфортно в країні, яка йому фактично належить, тож він сподівається зберігати таку ситуацію досить тривалий час.

Про баланс впливу особистості й інститутів у грузинській політиці та державі. Нормативно зріле суспільство має залежати від інститутів. Але донині ми більше залежали від особистостей, великих людей, як-от Ґамсахурдіа, Шеварднадзе, Саакашвілі… Останній намагався створити інститути й певною мірою мав у цьому успіх. Але поки він був при владі, вважалося, що їхня стабільність ґрунтується на його особистісних якостях. Тому поки що ми не досягли точки, коли країна більше залежить від інститутів, ніж від людини. Можливо, Іванішвілі теж думає, що сприяє розвитку інститутів. Але він повинен особисто залишатися гарантією того, що процеси відбуваються правильно. Для нього точка відліку — 2030 рік: постійно повторює, що саме до цього часу все буде так, як належить… Звідси напрошується висновок: щонайменше доти він сподівається зберегти конт­рольний пакет акцій у «підприємстві Грузія». Але тоді йому виповниться лише 74 роки, при цьому Іванішвілі веде дуже здоровий спосіб життя. Тому можемо тільки гадати, чого йому захочеться в перспективі.

Про майбутнє Грузії в наступні 5–10 років. Багато що залежить від результатів виборів у жовтні, тому передбачати складно. Навіть якщо Іванішвілі зараз й утримає владу, навряд чи в нього збережеться стабільне існування: незадоволення в суспільстві нікуди не дінеться. Але, якщо буде й інший уряд, який не підпорядковуватиметься йому, спокою теж не варто очікувати. Тому найближчі 5–10 років складно піддаються прогнозуванню. Проте вони можуть визначити багато чого в довгостроковому розвитку країни. Треба пам’ятати про нестабільність довкола нас: у Туреччині, Вірменії, Азербайджані з нафтою, у Росії, Україні, Європі… Коли і всередині, і зовні усе таке невизначене, складно уявити Грузію острівцем стабільності.

-----------------------------------------

«Грузинська мрія — Демократична Грузія» — політсила, заснована мільярдером Бідзіною Іванішвілі, яка стоїть на чолі правлячої коаліції та має найбільше мандатів у парламенті. Політичною партією вона стала у квітні 2012 року, а до того з 2011-го діяла як громадський рух (на той час Іванішвілі мав французьке громадянство, тому не міг створювати партій у Грузії). На вибори 2012-го йшла в альянсі з шістьма політсилами, які декларували різні, але переважно консервативні або центристські ідеології. Хоча сам Іванішвілі на момент передвиборчого старту проголошував обіцянки більше соціального спрямування, зокрема про відновлення сільського господарства країни, залучення в цей сектор державних інвестицій, про реформу оподаткування для малозабезпечених, базову медичну страховку для кожного. А також декларував продовження євроатлантичного та європейського курсу і паралельно важливість нормалізації відносин із Росією та намір зробити Грузію «передбачуваним партнером» для міжнародної спільноти. Сьогодні урядова коаліція має в парламенті 87 мандатів зі 150. Утім, 2014-го з неї вийшла «Наша Грузія — Вільні демократи» колишнього міністра оборони Іраклі Аласанії (партія перейшла в опозицію). А вже цьогоріч, ближче до виборів, коаліцію покинули ще дві учасниці, оголосивши про намір балотуватися в жовтні не в альянсі з ГМ, як у 2012-му, а окремо.

«Єдиний національний рух» — правоцентристська партія, заснована Міхеїлом Саакашвілі у 2001 році. Декларує прихильність до реформ, інтеграцію з НАТО і Європейським Союзом; раніше декларувала відновлення контролю Тбілісі над самопроголошеними сепаратистськими утвореннями Абхазії та Південної Осетії. Двічі (на виборах 2004-го й 2008-го) здобувала більшість у парламенті. Зараз виклик для партії полягає в тому, що без Саакашвілі вона не може досягти очевидного лідерства. Крім того, останнім часом в інформаційному просторі стали з’являтися свідчення про внутрішньопартійний розкол. Наприклад, у грудні 2015 року (і що дивно, до того на маловідомому українському сайті) з’явився нібито запис розмови між провідними представниками політсили, з якого можна припустити, що триває боротьба за впливи всередині неї між Саакашвілі та іншими провідними членами політсили. Раніше, у 2012–2013 роках, із партії почали активно виходити парламентарії.

«Вільні демократи» — політсила, що декларує ліберальний, проєвропейський курс, а також популярні економічні пріоритети: вільну ринкову економіку, забезпечення стійкого економічного зростання, боротьбу з бідністю, створення робочих місць, соціальний захист. Заснована 2009 року Іраклі Аласанією як опозиційна до уряду, сформованого партією Саакашвілі (за його президентства Аласанія був послом Грузії в ООН, главою «уряду Абхазії у вигнанні», помічником президента Грузії в грузинсько-абхазьких переговорах). У 2012-му «Вільні демократи» йшли на вибори в коаліцію з «Грузинською мрією». Але 2014 року партія покинула коаліцію після того, як її лідера Аласанію (до речі, на той час одного з найпопулярніших політиків країни) було звільнено з посади міністра оборони. На знак протесту у відставку також пішли міністри закордонних справ та європейської і євроатлантичної інтеграції (обоє з «Вільних демократів»). Це стало першою серйозною політичною кризою коаліції ГМ.

«Демократичний рух — Єдина Грузія» — правоцентристська партія на чолі з Ніно Бурджанадзе, заснована 2008 року. На виборах 2012-го виступала в опозиції до уряду Саакашвілі. У нинішньому парламенті політсила не присутня, але збирається балотуватися на жовтневих виборах.

-----------------------------------------

Гіа Нодіа — президент Кавказького інституту миру, демократії та розвитку (CIPDD), декан Міжнародної школи кавказьких досліджень у Державному університеті ім. Іллі Чавчавадзе. 1976 року закінчив факультет філософії Тбіліського державного університету. 1982-го в ньому ж здобув звання кандидата філософських наук. У 1980–1995 роках — науковий співробітник, учений секретар, голова відділу політичної філософії Інституту філософії в Академії наук Грузії. У 2001–2005-му — професор і декан факультету політології Університету ім. Іллі Чавчавадзе. У лютому — грудні 2008‑го — міністр освіти та науки Грузії. Член редакційної ради міжнародних наукових видань Journal of Democracy та Comparative Strategy. Продуктивно пише про питання демократизації, розбудови інституцій, націоналізму в посткомуністичних країнах, а також про конкретні проблеми політичного розвитку в Грузії та кавказькому регіоні загалом.